Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Ніби поснули всі.
— Ви спите діти? — перервав мовчанку Матвій.
— Ні, ні, ви говоріть!...
— Вибачте мені, що мучу вас. Ви заснули-б. —— Заснемо, ви вуйку говоріть...
— Якісь ви такі рідні мені, як ніколи. Гей-би я з вами проживав цілі літа. Такі ви добрі для старого...
— Ми молоді вуйку, нам пів біди, а вам тя-ще все це...
— Правда. Але — смерть нікому не мила. А мені чомусь здається, що я скоро вмру. Вмру тихо, що й ніхто не догляне. Сніги завіють і мене і кров мою... Ви не дивуйтеся старому. Я так собі надумав і так най буде. А сповідь свою скажу. Скажу вірно та щирим серцем. А ви не дивуйтеся...
— Та чого вуйку дивуватися?...
— За пошанівок, за гонор до старого, непотрібного Матвія Шавали, най вас куля минає, бо ви ще молоді всі. А я — дуплава, порохнява верба. Як поцілить куля, то піде так в тіло, як в перегнилу дошку... Все одно...
Я, діти, мало зазнав радости. Від маленького, по нинішний день сумно мені. Дуже якось забило мене життя. Темний я дуже, не вмію й нумера прочитати. А це все одно нині, що худобина. Я був в світі, був скрізь і знаю, що такий чоловік у вічній поневірці. Поштуркуєть-ся ним кождий. Бо темний. Слова не вміє сказати. Ніхто не оборонить його, бо кождий за себе дбає. Світ широкий і ще ширша біда темному чоловікові.
Мами я не запамятав. Не знаю, що таке мама. Бачив в других і тяжко було дивитися. Як було мені 12 літ, то й тато покинув мене а я лишився в бідній хатині самий. Наймали люди, наймали й в дворі. Спав в кінських жолу-бах, жив бараболею і форналював. А сила в мене була. Ви не дивіться тепер на мене. Я вже дуплава верба, а колись я був, як дуб. Вдарю бувало кулаком по столі і росколеться на двоє. Правда, був я тихий, смирний, але бувало, як випю трохи, то всі обходять. Панського коня підносив на своїх плечах.
В форналях росла моя сила, росли й літа мої. А з ними, став й я якийсь буйний та дикий. Колись смирний був, а став страшний. Роспився, шукав бійки, нікого не боявся.
І форналювати не схотів. Побив економа, розбив голову коневи кулаком. Прогнав пан і вернувся я в свою хатину. Господарити не хотів, та й не було на чому. Городець малий, а сам я став до нічого. Почали люди обминати, боятися. Побачив я, що в селі не бути мені і пішов в місто, та й замельдувався на охотника до війська. Було мені тоді 18 літ. Давно-давненько, буде вже тому з 24 роки. Гей-гей! Не було ще вас й на світі, діти...
— І приймили вас Матвію?
— Такого як я? Чому-ж би ні. Ще й поплескали по плечах, похвалили.
"До кавалерії — кажуть, — хлоп, як дуб". І я пішов...
—— То ви служили при кавалерії?...
— Не вірите? Та ба! Тепер тяжко повірити, бо можна здушити добрим кулаком Матвія Шавалу, як панську білу булку. А колись — гой боже, земля дудніла підо мною...
Перший рік у війську був я ще буйніщий, як в селі. Думав найти спокій, а найшов неволю. А я був дужий та дикий і неволі не терпів. А в війську, самі знаєте — слово старшого святе. Мав я біди чимало. Сидів тижнями замкнений, робив найгіршу роботу за кару і всетаки не піддавався. Утікав, зловили, не били, бо боялися, але морили голодом за ґратами. Так цілий рік. Думав, що розбійником стану.
Але тіізніще побував я з полком в чужих краях, приглянувся, як живуть Чехи і Німці. Тай задумався. Дивлюся, люди, як й наші, а якесь життя їх не таке. Хотів пізнати, хотів навчитися, та ба, — темняк, хоч очи вибий.
Ой, тото гірко стало мені. Бувало сяду десь в стайні, як ніхто не бачить і рву чупер на голові і клену себе самого. Бо дурний мій розум пізнав, що на світі не сила потрібна, а розум, ясний розум, як то сонце маєве. Що з того, що я міг на своїх широких плечах піднести цісарського коня, а був дурний? Мала дитина могла одурили мене. Темний чоловік, гірше дитини, бо дитина скаже щось недоладне і не диво. Вона ще дитина. А я, здоровезний медвідь і дурний, як чобіт.
— А чому-ж ви не вчилися вуйку?
— Страх хотів вчитися, пробував. Але не йшло. В голові за багато дуру було. Подивлюся на книжку, на папір, тай видається мені, що ті чорні нумери підскакують, танцюють і сміються з мене. Але почав я жити иншим життям. Побачив, що розумні люди не запиваються, не бються і живуть спокійно, хоч бідно та по людськи. Став й я иншим чоловіком. Притих, переродився. Складав ті дрібні гроші до купи, —почав думати про дальші літа. Похвалили мене за це, і ніхто вже не дивився на мене, як на звіра. Матвій Шавала став чоловіком.
Вислужив при війську три роки і забаглося назад в село. Грошиків в мене не було багато, але було. В селі не пізнали мене, дивувалися. А я хатчину свою направив, а я городець почав орати, а я на панському заробляв. Та бо й женитися захотів. Підглянув дівчину собі, тиху та роботящу, не багату на землю, але добру і смирну. І в осені в моїй хатині забреніли цимбали і зацигикала скрипка. Матвій Шавала о-женився.
За жінкою взяв не багато поля, але вже легше було. Мій городець і її загони і на зиму бараболі для обоїх, ще й продавали. Зажили ми так, що й сказати не можна. Село з дива не виходило. Та як то, та чого то? Був такий розбійник, такий "лєцтий" кальвін, а став чоловіком...
А ми з Марією не спочиваємо. В жнива — на панському лані, в зимі — я багачам по стодолах молочу а вона — багачкам пряде. І кер-вавицю складали і хатка наша повеселішала. Коровку придбали, та бо й дочечки діждалися. Так минали роки. Гарували, але не нарікали, не гнівили бога, на него всю надію мали.
Та шестого року, як ми побралися, дощі впали, слота велика. Повимакало все в полі, зерно покільчилося на пни. Ні в пана заробити, ні своє зібрати, бо й того свого не багато. А нам вже бог післав й хлопчика. Вродився в саме слотне літо. Круто стало, в довги залізли, корівчині нічого дати і в хату почала тиснутися нужда... Ви спите?
— Ні, ні, не спимо. Та де-ж нам спати тепер...
— Кажу, в хату почала тиснутися нужда. Зажурилися ми обоє. Рятунку для бідного нема. Бився я, бився, нічого не добився. Сила в мене ще була, ой сила силенна. Тільки двайцятьсе-мий рік добігав мені. Та не було для тої сили роботи. І став я ще більше смирним та прибитим. Сила була в тілі, але кров тиха. Біда й кров тамує.
Та саме в той час почали люди їхати в Америку. Мало їх їхало, але то тут, то там було чути. Казали — великі гроші можна заробити в тій Америці і я подумав: Гей, сила в мене є, молодий я ще, як дубчак, так чому-ж не поїхати? Не знав я, яка та Америка, та де вона. Може й ніколи не чув такого слова. Темний був, що тут дивуватися...
Розвідав я, як і що, тай признався жінці. Плакала дуже, не лускала, але — не було ради. Глянув я на дівчинку, шість літ її, а бідненьке худеньке, тільки шкіра й кости. А в пеленках хлопчик... Не витримав, сказав, що їду. Зароблю грошей і вернуся. Не помогли плачі. Чув я в собі силу, здоровля і думав, що світ цілий переможу, багачем стану. Дуже якось тягнула та Америка, що я й сон втратив.
Зазичився трохи на ґрунт і хатчину, продав останню корівчину, сказав жінці, най пантрується, а сам — торбину на плечі, а в торбину кілька головок чоснику, позиченого хліба і в шматині грудку соли. Попрощався тай пішов...
Тай • пі-і-і-і-шов... Ех!...
Глибоким болем вирвалося з грудий Матвія це "ех". Сказав він його і з жалем і з терпінням. Ніби безнадійно махнув рукою на все, що було в його життю і в уяві перенісся в ті часи, як був дужий та грізний, як орудував силою, з якою думав побороти світ.
— Тай пі-і-і-шов... Ех!
Ніби врізався високий-міцний Матвій вітром в далекі світи, а в очах його палали вогні певної надії на краще. Таким він був колись. Колись... Тоді, як через плече висіла торбина з чосником, бохонцем хліба і грудкою соли, за ним ридада жінка й діти, а він сміло гнався в світ за очі шукати своєї долі. І не бачив він в той час перед собою ніяких перепон, ніяких труднощів. Що може спинити його смілий хід? Він-же сила, він цісарського коня піднімає на широких плечах! Він працюватиме в тій дале-кій-незнаній Америці, що робить з бідних багатих, що подвоює денний заробіток золотом.
Америка... Що воно таке? Кажуть за далекими морями, за далекими горами є така земля. І їдуть в ту землю люди з усіх кінців світа, бо там находять долю свою, щастя своє. Там находять лік на довги, на плач голодних дітей, на чорну-мужицьку нужду галицького села. Праця? Що Матвієві праця? Тільки давай і плати, а Матвій руками залізо ломатиме.
Такі думки бушували в голові молодого Матвія, як йшов він 'великими кроками до міста і не хотів навіть оглянутися на рідне село, в якому покинув найблищих йому. Для їх щастя йшов він в світ за очі і щастя це манило його все далі й далі.
— Я лривезу вам долю вашу...
Все це тямить Матвій до сьогодня. Тяжко згадувати, він не хотів-би згадувати, але силою прилітає думка за думкою і пригадує йому кожну найменшу хвилю тих далеких часів. Вже давно не думав він про це, аж ось сьогодня, в нічній пітьмі, на хорах самітної бойківської церкви, серед страшної задухи сотень брудних і змучених вояцьких тіл, Матвій докладно згадує все і старим-дряхлим голосом відчитує свої скромні але болючі переживання недавніх літ.
Ось бачить він себе серед сотень невідомих людий, що спішаться їхати кудись і товпляться на великому залізничому двїрці. Чи й вони їдуть по щастя в світ? Матвій не знає. Серце його і радіє і болить. Дужі руки видаються йому маленькими та слабими. Що значить він серед оцих людий? Штовхають його, грубо відпихають, гей-би він, чесний Матвій Шавала, зробив їм щось злого. І як тут жити між ними, коли ніхто з них не подібний навіть на найгіршого чоловіка в його селі?
Великан Матвій загубився серед товпи і душа його скорчилася, як той хробак, що бють його бучком то з переду, то з-заду.
Ще доки їхав потягом по своїй землі, якось не так тяжко було. Сидів в куточку здушений людьми і вдивлявся в кожного, як-би хотів відгадати, хто він такий та куди їде. Ніхто не пробував говорити з ним, тільки пізною ночею якийсь чоловік запитав, куди їде він. Матвій чомусь тяжко зітхнув і ледво чутно відповів:
— В Америку.
І загомоніло кругом нього. Заговорили невідомі люди про далеку Америку, про великі гроші в ній. Хтось голосно росказував, що його знайомий присилає багато грошей і скуповує землю. Другий додав, що за два роки в А-мериці можна доробитися так, що ціле життя опісля не треба журитися, лиш курити люльку і вигріватися на сонці.
— Америка щастя! Америка для бідних порятунок!
— їдуть Німці, їдуть Жиди і потім купують нашу землю, а наші люди чомусь мало їдуть...
Від цих слів Матвій відмолоднів.
