Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Нехай кури журяться, а ми...
—. Та правда... — зітхнув Матвій і повину-вався стрільцям.
Повільно пішли на хори.
В церкві зашуміли. Півголосом росказува-ли собі покурюючи вонючий-грубий тютюн перемішаний з дубовим листям. Кожний инакше пояснював недавний випадок з Матвієм і кожний думав про него.
Розбрилися по цілій церкві і лягали закутуючись в плащі та вовняні-білі накривала, В церкві ставало ніби холодніще, тому вояки накривалися з головами, щоби власною парою нагріти себе.
Деякі росказували про колишні події, про мирне життя, жінку, дітий, .родинні незгоди та преріжні пригоди. Про війну ніхто не згадував. Нещасні постаті —переносилися в то життя, яке покинули в бідних сільських хатах і згадуючи його, жили ним.
Деякі видовбували з своєї памяти згадки про подібний випадок, що недавно був з Матвієм. Ніби-то і в їх селі з одним чоловіком було отак. І святили його і хрестили і таки вмер собі. В ночі, в дванайцятій годині, виліз на него чорний кіт і він з страху вмер...
А одного перебігла в опівночі чорна свиня і він зійшов з розуму. Поколотив нечистий.
Росказували і повільно засипляли.
Виснажені, розбиті тіла домагалися спочинку.
Тяжкий сон перемагав.
**
На хорах стрільці заходилися біля Матвія, як біля рідного батька. їм стало дуже жаль цього "божого чоловічка", що недавно плакав, як дитина. Мимоволі кожний з них пригадав собі рідного батька, перенісся думками далеко від всіх цих страхіть й терпінь і старався найменшою дрібницею прислужитися старшому товаришові недолі. Одні підстелювали на його леговище своє сіно, другі жертвували навіть власні накривала.
— Ви собі ляжте отут вуйку... Під голову візьміть оце... Не буде вам низько?...
— Поскулюємося довкола вас Матвію і тепло буде нам... Правда?
— Та бо поправді тут найтепліще. На долині тягне від дверий, а на хори йде весь дух...
— Лягайте вуйку, прикрийтеся... Чого журитися? Раз мати родила, раз і вмирати...
— Та хто там збирається вмирати? Матвій пережиють ще нас молодих. Правда Матвію?
Матвій підвів голову і глянув по всіх стрільцях, що скулчилися біля нього. Він ніби шукав чогось на їх марних обличчях. А стрільці не зводили очий з него. Момент прикрої — вичікуючої мовчанки.
З грудий його вирвалося тяжке зітхання і голосом винуватої дитини попросив тихо:
— Загасіть свічку діти...
— Хочете спати?
— Ні. Але нам легше, як не бачимо себе... — відповів з болем.
Стрільці послушно сповнили його бажання і ціла церква вповилася чорною масою ночі. Тільки ізза золочених різьб на райських дверях продиралися слабі проміння свічки.
Ніхто з вояків не гомонів. На долині корчилися бідні людські створіння в четверо, постогнували час від часу а деякі навіть кричали незрозумілі слова крізь сон. Нещасні не мали навіть спокійного сну. Ще десь шепотіли недалеко дверий, але тихо-тихенько, щоб не псувати сну старшинам.
І на хорах деякі вже хропіли. З їх грудий виривалися довгі-переразливі хрипіння, що в глуху північ пригадували чомусь кров і смерть. Так-же самісінько хриплять люди поцілені кулею в гортанку або й груди. Тоді заливає їх кров і вони боряться з нею.
Матвій все ще не лягав. Він сидів опертий на холодну стіну і не бачив, що близько него сидить гурток молодих стрільців, хоч серед церковної пітьми добре відчував їх присутність. На серці було йому тяжко, але десь в найглибшій щілині того пораненого серця жевріло та-ємне-ласкаве задовілля. Любо було йому, що хтось піклується ним, хтось не спить через него, хтось береже його. Такими рідними дітьми здалися йому ці дрібні-заморені стрілецькі постаті! Він був-би росцілував їх, але боявся викликати новий переполох. Подумали-б, що він, старий Матвій Шавала, зійшов (не дай боже) з розуму.
З розуму? Ах правда, є ще розум... Так, так, розум. В кожного є розум, але який він безпомічний і незначний тут. Навіщо здався цей розум тепер? Тільки на те, щоб влучно стріляти, щоб краще підглянути "ворога" і придумати йому скору смерть.
Розум... Ех, яка гірка іронія! Розум видумав всі смертоносні приладдя, розум заставляє вбивати других людий? Чи розум? Тяжко вгадати. Тут, серед поля смерти, годі знати де починається розум, а де божевілля.
І Матвій почав шукати в своїх мутних думках розуму, як недавно шукав Христа. йому стало нараз страшно. Нема розуму! Був розум і — нема. Всі стали божевільними, всі зійшли з розуму. А де-ж розум?
— Вуйку Матвію? — почувся шепіт з пітьми.
— Ви спите вуйку? Матвій збудився з задуми.
— Що кажете?
— Ви не спите?
— Я? Ні, ні... Я не сплю. Не хочеться...
— А ви лягли-б...
— Лягайте діти, я посиджу...
— Та ні, ви засніть і не будуть погані думки лізти в голову...
— Нічого діти, від них не втечеш. Найдуть і в сні... — тихо оправдувався Матвій. — Я оце думав, чи є в нас всіх ще розум?
— Який розум вуйку?
— Ну, розум... Чомусь аж тепер мені прийшло це на думку. Я по собі суджу. Чи є в мене розум? Я-ж ніколи таким не був. Я не любив крови, я не люблю її й сьогодня, а броджу в ній по пояс. Так де-ж мій розум?
— На войні вуйку і розум й серце — нічого. Прошиє куля і чоловік навіть не загикнеться...
— Це правда діти... Ви ще молоді, не зазнали великого горя ні муки. А я, старий, порохнявий цілий, як та дуплава верба. Не першина мені бачити смерть. Бачив я її з молодих літ, виростав серед неї і вона все обминала мене, хоч я ненавидів її цілим серцем. Я бідний діти, дуже бідний. Серце моє так обкипіло кровю, що на ньому вже кора тверда. А все таки плачу, як дитина...
Матвій замовк. Він схилив голову на сухі груди і в темноті прикушував долішню губу. А перед очима промчалося ціле довге-трудне життя його.
— Кого ви залишили дома вуйку? — питав хтось з стрільців.
Матвій ніби не чув цього питання і продов-жав далі своє.
— Я мало зазнав радости в свойому життю. Та ніби про це комусь в голові? Ось всіх нас позганяли сюди, як овець, всіх, не питаючи, що в кого за біль, яке чиє життя, одягли в це сіре одіння, вложили в руки зброю і погнали...
Ось хоч-би я. Відколи тямлю себе, все тяжко понад сили працюю. І все бідую. А на старість ще й така поневірка. За що? Чому? Чоловік має порахований кождий день, не вік-же жити йому, а й ці короткі дні вривають йому.
Якось так зроблено то життя, що розум мій не розуміє. Серед мук родиться чоловік, серед мук росте. Виросте і вмре, або його вбють. Закопають в землю і тіло з'їдять хробаки, а хробаків видзьобають пташки, а пташків розірвуть більші птахи, або кіт, а кота вбє також хтось або загине. І то скрізь так. Росте собі травичка. Гарна, зелена. А надійде худобина і спасе її, зірве, а худобину потім заріжуть і з'їдять, а людий вбють або замучать життям.
І так в безконечність. Де початок, а де кінець, я не знаю. Не знаю... Найменча травичка, най-менча комашка має свого ворога. І люди теж...
— Це Матвію так було і буде...
—і Я знаю, що було і буде. Але чому воно так? Чому не може бути инакше? Я бував в світі і чим більше бачив, тим болючіще ставало. Скрізь, діти, однаково, ніде нема ні щастя, ні радости...
— Де-ж це ви бували вуйку?
— Скрізь бував. Гонило мене життя по широкому світі, як гонить всіх нас сьогодня по цих білих полонинах...
І замовк Матвій. Видавалося, що цілий він занурився в нічну пітьму і росплився в ній, пропав. Пропав з своїм болем, своєю роздвоєною душею і своїми думками. А стрільці теж мовчали. Тільки хрипіння сплячих, що заслинювалися і викрикали щось крізь сон, переривали мертвецьку тишину. Та по хвилі тяжко зітхнув в пітьмі Матвій і почав росказувати своїм тихим-жалісним голосом. І слова його бреніли, як сумна казка дідуся, хоч були вони правдиві та болісні. Старий ополченець відкрив в нічній темноті, серед поля смерти й кро-ви, свою тиху, нікому незамітну але болючу сторінку життя. Може ніколи ще не росказував він про це так щиро і так докладно. Матвієві груди тяжко задихалися від болю і він хотів позбутися його. Знав, що як виговориться перед кимбудь, то легше стане. Шукав спокою, шукав забуття страшної сучасності. Згадував ціле своє життя і хоч було воно тяжке та болісне, але в порівнанню до сучасності видавалося гарним, спокійним, певним. Тому й переносився Матвій своїми думками в далекі забуті дні.
— Може вмру, діти, може вмру... — почав тихо, — то не кладіть мені хрестика на гробі, щоб ніхто не знав, де спочили старі кости Матвія Шавали. Хрестик є в грудях, а на гробі він зогниє, впаде і пастушки літом спалять на ватрі. І сум більший моїм дітям й жінці бідній буде, що я вмер. А так.— най не знають, як не знаю й я про них. Най думають, що тато їх вернеться, що тато їх не вмер. Другий раз вмирати я не хочу... Другий раз не хочу...
— Як то другий раз вуйку? — перервав його мову хтось з —стрільців.
— Роскажу вам, то почуєте. Роскажу, як на сповіди, бо це, діти, сповідь моя. Не сього-дня-завтра тарахне кулька або розірве граната і пороскидає по смереках старі кости, руки й ноги мої, що й сліду не стане. А хто-ж мене висповідає? Без сповіди вмирати тяжко. Я мовчав, я душив в собі все, але не можу довше. Давить дуже.
— Та ви вуйку все про смерть...
— Ой сину, коли над тобою смерть, то тільки й думаєш про неї. Хіба-ж ми можемо думати про життя? Народ паде, як в жнива пшениця. Сьогодня одні, завтра другі. І так в безконечність... А я думаю собі: тіішов-би до сповіди, але — (най бог простить, бо він найму-дріщий з нас,) я вже не можу сповідатися духовному отцеві. Може це гріх, але й гріх, що ось ми лежимо тут на святому місці, плюємо на святі дошки і з святих престолів поробили постелі. Тай ще таке: вивели людий битися, різати себе, стріляти, вкорочувати вік один одному. Люди йдуть, бо кажуть, бо мусять. І духовні отці благословлять одних і других. І одні кажуть, що за правду бються і другі кажуть, за правду. Так де-ж та правда? Як йшли ми в оці Карпати, то служби божі правили нам, то свяченою водою кропили і нас й наші рушниці. І казали, що "бог нам допоможе". А таке робили й з тими, що ось там, по другому боці лінії. Христос казав "не убий", а нам кажуть "убий, бог помагає". Ми бємо, бо нам наказують і молимося, бо вміємо найліпше молитися. Як біда, то кождий молиться, кождий взиває бога на поміч. І худобина, як примикає вечером очі, то молиться по свойому. Зітхне і молиться тихо...
Замовк Матвій, не озивалися й стрільці.
