Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Хто хутче вибіг, той ставав біля кухні під церквою, за ним — довгим рядом инші і нетерпеливо ждали своєї черги. Ряд посувався повільно і за той час вояки перекидалися словами про добру вечеру, про спокійну ніч і про це, що довго їх тут не будуть держати. Поженуть знову на фронт.
Як підходили до кухні, то ласкавими-під-лесливими словами старалися зворушити серце кухаря і одержати більшу .пайку рижу. І це часто помагало, хоч слова були нераз на шкоду свого товариша. Передній просить кухаря докинути, жаліється на голод, на пережитий бій.
— Відки-ж я тобі дам? — грубо відсварю-ється кухар. — Для инших не стане. Ну, йди!
— То хоч пів ложки...
І задній вояк з нетерплячки кричить на переднього товариша:
—. От чоловік, пожалься боже! І бачить, що не можна, а пхається. Дай й другим повечеряти, кожний однаково хоче жерти...
Але як прийде на нього черга, то все таки не втерпить і тихцем попросить:
— Краяне, докинь братку!... Бігме боже два дні кришки в роті не мав...
А як повертали на свої місця в церкві, то сідали під стінами, опирали на зложених колінах посудину і обережно, старанно їли. Повільно, щоб на довше стало. І як-би стороння людина дивилася на ті нещасні постаті, що їли тяжко заслужену вечеру, то певно росплакалась-би. Бо обличчя всіх були такі жалісні, такі повні болю й терпінь! Жували вони їду і відбивали на собі всі терпіння потоптаних людських душ. Ніхто ніколи не зможе описати тих безнадійних облич, бо людська мова немає таких слів. Тільки чутливе серце вміє відчути страшний жаль і біль на їх вид.
Ополченці перед вечерою хрестилися і їли без шапок, молоді стрільці в шапках і без хрестів. Перекидалися словами і їли теж обережно, повільно, як-би хотіли, щоби вечера ніколи не кінчилася.
Матвій Шавала примостився в кутику хорів. За це місце він не рвався, але молоді стрільці не сміли прогнати його, як він прийшов до них. Вони навіть посунулися і зробили йому місце.
За вечерою не спішився. Як всі зійшли з хорів, він неподвижно сидів опертий на холодну стіну і думки його були чорніщі ночі. Всі сили напружував, щоби не думати про сучасність, про Бескид, бій, ранених, убитих. Дзвонив з холоду зубами, а голова горіла. Тихо, як-би скрадаючись перед иншими, встав і глянув з високих хорів на долину. Не чув гармідеру, ні сварок. Добрими очима прорізував —церковні присмерки і не зводив їх з головного престола. Зітхнув так тяжко, як-би його щось заболіло. І згинаючи свою високу-суху постать — зійшов в долину.
Ніхто не звернув навіть уваги, як Матвій підійшов до райських дверий і в сутінках при-кляк та тричі поцілував заболочений поріг. Поцілував і не піднімав голови. Лежав скулений, як в морозний день під смерекою на Бескиді. І молився тихо, тільки для себе. Молитвою, новою, молитвою зболілої, розбитої душі.
— Боже на небесіх розсуди нас! Коли ти великий і могутній, уо чому дивишся на все це? Храм твій заболочений, храм твій в крові... А ти боже мовчиш...
... Прости мені, бо я вже не знаю, що чиню.... Де спаситель Христос, де Христос?... Христос?...
— Хри-сстоссс?...
Це слово вирвалося з засохлих грудий Матвія всім болем, всім терпінням. Він бив головою в заболочений поріг, як-би домагався відповіді. Був безрадний, хотів знати, хотів почути дужий голос бога. Віра його кипіла в хаосі думок, як кипів він самий сьогодня на бес-кидських полонинах серед метелиці снігу й емер ти. Не вмів найти ліку на пекучий біль, що згинав його в двоє, що душив його в запалих грудях. Він вірив ще в Христа. Того доброго Христа, що проганяв з святині мошенників-куп-ців, що не цурався бідних, що проповідував мир на землі. І він шукав Христа.
— Де Христос? Де Христос-спаситель?... І в безтямі товк головою в поріг.
А в церкві нараз запанував мертвецький спокій. З хорів поплила тиха, ледво чутна пісня.
...Віічная па-а~а-амя-я-я-ть..я
Ополченці вставали і хилили нечесані голови на груди. І дрожали з холоду та зворушення їх закостенілі тіла і з очей невимушено котилися сльози. Старими, розбитими голосами тягнули сумну пісню і пісня росла, розривала їх зболілі серця.
...Віічная па-а-а-амя-я-я-ть...
Віічная па-а-а-а--
а-а-а —
а-а-а-а-амя-я-я-ять...
В друге потягнулося чорним болем з хорів. ...Віічная па-а-а-амя-я-я-ть...
Це стрільці поминали поляглих в сьогодня-шному бою товаришів.
Снувалася пісня в присмерках церкви і заглядала в кожний куточок, в кожну найменшу щілину.
З бічних дверий головного вівтаря вийшла біла постать санітарки і застигла біля одвірка. Біля неї санітарі і легко ранені з перевязаними головами й руками. Всі простоволосі, похилені.
...Віічная па-а-а-а-а-мять...
Віічная па-а-а-а--
а-а-а —
(ї-а-а-амя-я-я-ять...
Це не тгісня, це вітер дужий, скажений. Вривається пекучим болем в груди і гне сірі вояцькі постаті до землі, до заболоченої долівки. Окрівавлені, забруднені душі — в густе болото, щоб задушити останній віддих споганених людий!
— Де Христос? Де Христос-спаситель?!... ...Віічная па-а-а-амя-я-ять...
Матвій підняв голову і вдивився в темні хори, з яких ще плила чорна смуга болючих слів і тонів. Але хоіри здавалися далеко, дуже далеко. Пісня роспливалася по цілій церкві і він не знав, де ловити її.
...Віічная па-а-а-а-а-мять...
Віічная па-а-а-а--
а-а-а —
а-а-а-амя-я-я-ять...
Затихли скорбні звуки і церква заніміла. Ніхто навіть не ворохнувся. Тільки десь за райськими дверми завмирав останній звук...
.. .аа-а-а-мя-я-я-ять...
І в тій хвилі покотилося в нічній тишині рос-пучливе ридання. Виривалося ніби з далекої глибини і торгало серце сірих вояцьких поста-тів. Ще гірше, ще печальніще стало всім.
— Хто плаче?
— Десь в долині...
Від бічних райських дверий кинулися на від-гомон ридання. А ридання виривалося ще бо-лючіще з старих грудий Матвія Шавали.
— Чого плачете? Заспокійтеся, бог з вами...
— Банно стало... За серце вхопило — пояснював хтось з гурту.
Сіра вояцька маса зірвалася на ноги і пхалася до вівтаря.
— Що сталося? Вмирає хтось?...
— Ей, ти! Що там таке? —. Тихше холєро мадярська!
Матвій підніс голову і запалими очима глянув на гурт.
— Я не знаю, не знаю...
І знову захлипав. Ховав голову в широкі-чорні долоні і дрожав цілий від плачу.
Брудна, жалюгідна санітарка, мабуть най-бідніще створіння на фронті, похилилася над Матвієм і ломаною славянською мовою заспокоювала його. Матвій раптово перестав плакати, глянув і довго не зводив з її помятого, пе-редвчасно старого обличчя очий. Санітарка боязко відступила.
— Ти не пречиста? — питав скорбно Матвій. Всі завмерли в гурті.
— Ти, ти! Я пізнаю! Маріє! Мати сина спасителя! Де Христос? Скажи! Ти знаєш, а я не знаю... — просив на колінах.
З жахом оглянулась санітарка по вояках, а вояки по собі.
— Браття! — звернувся він до всіх. — Я шукаю Христа. Христа-спасителя. Ви не бачили?...
Один з санітарів підійшов до нього і ласкаво промовив.
— Вас болить голова, правда? Зайдіть зі мною, я вам дещо дам. Легше стане...
Але у відповідь Матвій якось безвладно о-пустив голову й руки і видавалося, зівяв цілий
— Подайте води! — крикнув хтось з гурту.
— Бідний Матвій... — шептали ополченці.
— Щож — стара голова, не видержала...
— Тоє... — і один з них покрутив пальцем по свойому чолі.
— Гой, боже, боже... Тото терпимо...
Ліниво зсунувся з бічного престола зарослий, блідий поручник. За ним й инші старшини почали одягатися.
— Що таке? Чому не спите? — питали.
— З чоловіком припадок пане поручнику... —Зомлів?
— Ні. Говорить якось дивно...
— Нехай санітарі займуться ним. А ви не кричіть, пора спати.
— Я перекажу...
— Навіть тут не дадуть відпочити — бурмотів поручник і ляг назад на престол. За ним й инші старшини пішли спокійно на спочинок.
Молодки стрілець обережно, по синівськи прикляк біля Матвія і напоїв його холодною водою.
— Тяжко вам вуйку Матвію? Не журіться. Викиньте той дур з голови. Пережиємо якось...
Матвій добрими, заплаканими очима дивився на нього.
— Сину, сину... Коли чую, що серце моє лед-ви держиться на тонкій шкірочці, то туск розриває старі груди... За що така мука всім нам? — тихо мовив він.
— Не думайте про це вуйку, бо ще гірше стане... — заспокоював стрілець. — Ходіть, приляжете, заснете і забудете...
Він старався допомогти встати Матвієві. І послушно, як дитина, Матвій підвівся на рівні ноги і ніби став якийсь менший, як був давні-ще. Втер сльози і ніс, потер рукою чоло тай здрігнувся цілим тілом.
— Старий, незвичний... — якось несміливо оправдувався перед всіми. — Ви простіть браття, що якось так... ну, гей-би дитина... Кажуть, чоловік на старість знов стає дитиною... Але я трошки то... Ну в голову вдарило... Серце запекло і ніби обірвалося... Молився я, бо це дім божий...І то...в голову пішло, не спамятався... Ви простіть браття... Серце запекло...
— Нічого Матвію, буває...
— Не варта так брати собі до серця...
— Всім нам гірко, але божа воля...
Гурт сміливіще почав розраджувати Матвія.
— Знаєте, почав я молитися отут — роска-зував він далі. —. Не тямлю, як саме молився, але забув де я. Перед очима став сьогодняшний бій, кров, сніг, смерть... І я тяжко згрішив. Чорний дух увійшов в мене на цьому святому місци і я почав думати, що нема бога. Вмер бог, застрілили його, убили. Тяжко згрішив... Бо як-би був бог, думав я, то чи-ж міг-би він дивитися на ці людські муки? Але Христос наш спаситель є десь, правда? Христос-спаситель є... І я не знав, де він... Отакі думки насуває чорний дух, що опутує чоловіка не знати як і чому... Згрішив я тяжко... Спамятався я-кось...
— Це Матвію на кожного находить в таку годину. Чоловік, як худобина отут, ні бе ні ме... — озвався один з ополченців.
— Що скажуть — робимо. Бог ласкавий... А не може-ж чоловік без гріха бути...
— Ріжні думки находять в такий час...
— Та ще як туск вхопить...
— Від туску й амінь може бути, гірше, як від кулі...
— Але ви не журіться... Якось буде. Кому призначено вмерти, той вмре...
— Чоловік ще не вродиться, а вже написано йому як і що...
— Сила божа...
— Не вмерли на постели, то вмремо в снігах. Смерть скрізь однакова. Як кому...
Матвій похилив голову і сумно потакував на розмови своїх товаришів. Але мабуть не розумів їх, не слухав.
Двох стрільців взяли його за руки.
— Ходіть вуйку... Ляжете і забудете. Ми молоді, ще й не жили, а не журимося.
