Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Насікомі тріскали в ньому, як праже-ний горох, але опісля появлялися знов.
Місяцями ніхто не вмивався, не голився, не стригся і не перезував черевиків. Обличчя молодих хлопців старілися на очах і люди ставали подібними до своїх диких пращурів. Очі всіх були червоні і запухлі від неспання, від димів ватрі. Кормили військо не зле, піддержували настрій штучно алькоголем і нераз пяні вояки з безрадности танцювали, співали.
Одинокою розрадою була почта, але вона рідко попадала, а вже галицьким людям майже нічого не приносила, бо Галичина була занята російською армією. Хіба від товаришів з инших полків налітали короткі вістки, але вони були сумні, як вояцька доля і відомі всім.
Вільні хвилі посвячували вояки найчастіще нищенню насікомих і сороміцьким розмовам. Колишня мова людий звиродніла теж і зробилася одною-довгою лайкою. Найпоганіщі слова стали найзвичайнісіньким явищем. Але вже на кожному кроці вояки проклинали свою долю, війну, своє життя і страшні Карпати. Кожному видавалося, що він ніколи не вийде з цих карпатських зворів, з цих страшних морозів, з цеї живої могили. Правда, Карпати ніби були й на далі чарівними своєю природою, але не для змученого-вояцького ока. їхня краса пропала з тим днем, як на першому шпилі забрені-ли кулі і як задрожали ліси від гарматніх вибухів. Для вояка істнує одна — одинока краса: життя. Далеке, недосяжне, просте, але безпечне життя. Про це всі мріяли і це мучило їх в неспокійних снах.
Австрійський фронт на Бескиді в той час складався переважно з старих ополченців ріж-них народностей, що заселяли краї Австрії. Були це батьки численних родин, люди перепра-цьоват, немічні, боязливі. Одіті в найнужден-ніще старе одіння, за це як слід узброєні. Дуже багато між ними було й галицьких селян. Вони все держалися купи, звичайно читали молитвенники і закутавшись в грубі-вовняні накривала з головою, цілими днями просиджували під деревами, як-би ждали смерти. А смерть находила їх найшвидче. Вмирали в снігах від утоми, від біди, замерзали від морозів. Сяде ночею бідний ополченець, загорнеться в накривало і до ранку застигне. Це була одинока військова частина в армії, яка найбільш яскраво зазначувала свою нехіть та ненависть до війни і ніяк не піддавалася кровавому богові. Ополченець ніколи не ставав жорстоким, бо він був батьком дітий, він залишився людиною навіть під насильно вдягненою шинелею. Це були ті, що підглянувши "ворожу" стежу кінноти не поважилися стріляти, бо казали:
— За худобину гріх...
Про людий менше думали, але коней, худобину, жаліли своїм простим, мужицьким серцем.
Ополченці були народом тихим, боязливим, покірним. їх покулені постаті, зарослі — занедбані обличчя і крайна зневіра, пригадували ту худобину, що призначена на неминучу смерть безнадійно плентала ногами під ніж різника, чекаючи своєї черги. Вони найглибше з усіх відчули свою безсилість і повинувалися залізному пястукові кровавого бога. Все це були старі люди, ті залякані селяни, що з наймолодших літ клонили голови перед кожним сюртуком, що на сходах суду вистоювали простоволосі годинами. їх забрали на війну і вони "повинувалися волі божій і цісарській". Але не жили війною. Всі думки їх були в рідних селах, біля своїх спрацьованих жінок, біля дрібних дітий. Хоч літа їх були вже пізні, всеж-таки ніхто з них не хотів вмирати. Смерти боялися страшенно і звичайно навіть свойому "ворогові" по другому боці боєвої лінії не шкодили нічим. Як завязувався бій, то нещасні ополченці ховали голови в рівчаки, шептали молитви і скерувавши рушницю просто в гору, до неба, стріляли зажмуривши очі з страху, а не з совісти. А були вони найбідніщі ще й тим, що ніяк не вміли навчитися воєнного крутійства. Ніхто з них не вмів в час виминути небезпеки і гинули люди, як мухи. Від недуг, від куль, від морозу.
Окрім ополченців, на бескидському фронті був ще полк молодих галицьких стрільців. Хлопці жваві, яік дикі коти і дуже хутко простудіювали війну. їх звичайно вживали для висліджування "ворога". Висилали ночею малими ґрупками блище до ворожої лінії і обовя-зком їх було перевідатися, які сили у "ворогів" та що вони задумують. Служба була небезпечна, але хутко стрільці найшли раду. Вони ночею відходили дещо вперед, забивалися в глухі гірські звори і перечекавши до ранку поверталися назад. Часами стріляли в повітря, нібито їх напали "вороги". А опісля здавали точнісінькі звіти про рух ворога, про його сили.
Така служба була тяжка, хоч нею можна було крутити. Але часто подібні стежі зустрічалися нехотя з "ворожими" стежами і тоді завя-зувався короткий бій, який часто був крівавий і з стежі не всі поверталися назад. Однак стежі ходили тільки тоді, як "ворог" мовчав і не наступав. А як озивався своїм пекельним реготом фронт, тоді й стрільці лягали в лінію і поруч з своїми батьками-ополченцями — боронилися. Переважаюча більшість війська страшенно боялася попасти в полон, бо про страхіття в полоні ширилися жахливі вістки. Хто ширив ці вістки, відки вони родилися, ніхто не міг знати. Але вони були і то по одному боці фронту і по другому, в одній армії і в другій. Кровавий бог війни був практичний і міжнародній...
Молоді стрільці придумували ріжні способи, щоби не вмерти завчасно. Вирватися з фронту могли тільки ранені або смертельно хорі. У великій пригоді ставала їм їх окреміш-ність. Це був полк наскрізь український і навіть команда була в українській мові. Загально називали їх вояки чужих націй в австрійській армії словом: "Україна". Хитріщі стрільці додумувалися до того, що писали собі в у-країнській мові відпустки кудинебудь в глибину Австрії, як найдальше від фронту, прибивали на них печатку читальні "Просвіти" з най-блищого села під фронтом, викрадалися до потягу і так на якийсь час утікали від смерти. Скрізь була гостра контроля, але переважно з Німців і Мадярів, що провіряли документи — відпустки. Стрільці-утікачі спокійно показували свій "документ" з просвітянською печаткою, коротко додавали слово "Україна" і Мадяр не розібравши нічого, пропускав їх далі. Для нього важним було це, що на папері пишалася печатка.
Та не всі могли так робити, впрочім, така у-теча не могла довго продовжатися. Утікачів через тиждень-два завертали назад і вони знов попадали в пекло, від якого утікли.
Одна ґрупка стрільців найшла в покинутій бойківській стайні мале теля і відразу молоді голови додумалися, що це теля може принести їм чималу користь. За боєвою лінією, у віддалі 2 кільометрів ззаду, стояли густі мадярські сторожі, які пропускали тільки тих вояків з фронту, що мали на це окремий дозвіл від вищої військової влади. Значить, утічи з фронту було просто неможливо. А як починався бій, як гори дрожали від безнастанних вибухів гар-матніх ядер, що косили старі ліси, гейби траву та переривали замерзлу землю разом з людьми, тоді бідні вояки готові були заховатися хочби в мишачу дірку.
Подих грізної-невмолимої смерти розвівався з димами вибухів скрізь, в кожний закуток. Таких хвиль найбільше боялося військо і дрожало на згадку про них.
Стрільці з своїм телятком, яке годували і держали в таємниці, перед кожним новим боєм тихцем утікали з боєвої лінії, брали перед себе телятко і гонили далеко від фронту, в запілля. На питання мадярської сторожі куди вони йдуть, стрільці показували на теля і на горло своє, мовляв, ведуть в найблище село до о-бозу зарізати на мясо для своєї сотні. Мадяри пропускали. І стрільці справді йшли в найблище село та росказували кожному, хто питав, що вони ведуть теля зарізати все в найблище село. За той час на фронті минала небезпека і вони иншою дорогою вели своє теля назад на фронт, мовляв, ведуть від обозу на фронт на мясо для сотні. Ця хитра ґрупка цілими місяцями водилася з телям, від осені, аж до весни. І аж тоді, як з теляти виросла таки добра телиця і з нею було важко тягатися, довелося хитрунам зректися її. Несвідома худобина врятувала нераз життя пятьом молодим, надійним хлопцям.
Кожний думав про себе і кожний мріяв як-небудь вирватися з заклятого перстеня смерти. Але біда, що тих "кожних" були тисячі на малому просторі і годі було всім крутити. Тому здавалися люди на "божу волю", терпіли, надіялися, хоч надія була дуже слаба. Надіятися можна було тільки на ранения, але старша сестра ранения — смерть, була блища всім. І свідомість цеї близоти робила з людий опущених — байдужних півдикунів, невмиваних, брудних, закурених і злих. Нелюдські терпіння доводили вояка до того, що він ненавидів себе, своїх товаришів, цілий світ. Замісць щи-рого-лагідного слова була все лайка, замісць тихих-рідних розмов лунала буря прокльонів, сварок. Тільки раз, в одну морозну карпатську ніч, забулися ті нещасні діти кровавого бога і мовчки слухали оповідання старого ополченця Матвія Шавали. Тоді цілу ніч просиділи вони біля нього і не зводили з нього своїх запухлих-червоних очий.
Хто такий Матвій Шавала? Уявіть собі людину високого росту, суху, з рясними зморщка-ми на жовтому обличчі, з русявою бородою і ясними-чесними очима. Як дивишся в його обличчя, то мимоволі призадумуєшся. Є в ньому щось жалісне, тяжке, то, що найлютіщу людину заспокоює. За цілий час страшного життя в Карпатах, ніхто ніколи не крикнув на Шавалу, ніхто не закляв йому, але ніхто не чув прокльонів й від нього. Вояки звали його "божим чоловіком", бо він був такий смирний та тихий, як та дитина, якій обіцяли подарунок за спокій.
Говорив Матвій дуже мало. Все думав, все мовчав. Від людий не бокував, сидів між ними, видавалося слухав їх лайок і сороміцьких розмов, і тільки в ряди-годи являлася зпід його русявої бороди легка-коротка усмішка. Що йому сказали, він виконував і виконував совісно, незвичайно точно. Всеж таки і він не хотів вмирати. Підчас бою ховав Матвій свою голову в землю так само, як й його товариші, за це стріляв в небо густо, безнастанно.
Ще одну прикмету мало його жовте, зівяле обличчя. Воно було розрисоване темносиніми плямами, що розсіялися по щоках, по носі. Були дрібні, як мак і були подовгасті та круглі. Від них обличчя Матвія виглядало гейби вічно замазане болотом. Як бувало питали його, від чого ці плями, Матвій тільки махав рукою і сухо-поважно відповідав:
— Багато говорити, а мало слухати...
Ходив згорблений, але так, що тільки частина плечий горбилася і виглядав Матвій, як пе-реломаний вершок всохлого дуба.
