Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Часами зустрічали вони невеличкі групи вояків, що йшли в напрямі фронту, часами під'їздили полеві кухні, що везли для війська теплий обід. Вони питали про число полку, питали куди йдуть оці похилені людські постаті і старалися довідатись про число жертв. Але відповіді одержували скупі, у-ривані. їх хутко минали недоговорюючи початих слів.
Як переходили зруйнований і на швидку наладжений міст, по масі недобитків пролетіла вістка, що їх ведуть в церкву. Кожний знав, що це значить. Найблище село,(себто бувше село), не істнувало. його зруйнували, спалили "в воєнних цілях". Залишили чомусь тільки церкву. Одну одиноку церкву,що самітно стояла на руїнах бойківського села, як німий свідок людського божейілля і єдина згадка людського-спокійного життя. Церква нова, мабуть тільки перед війною збудована, доволі велика. Чому не зруйнували й її? Говорили, що нещасні мешканці села перед своїм виходом, дуже просили не нищити церкви і австрійське командування погодилося на це. Лінія російської армії була далеко, але австрійці спалили ціле село на випадок зближення Росіян, щоби мати повний вид на їх рух та не дати притулку "ворогові" в селі. Хоч "ворог" не дійшов сюди, але село перестало істнувати, а церква стала одиноким (притулком фронтових частин. Тут відпочивали недобитки, тут був й малий полевий лазарет, тут й варили в полевих кухнях для війська харчі. Хоч боєва лінія була в віддаленню пятьох кі-льометрів, на церкву нераз падали "ворожі" гарматні ядра, але звичайно кінчилося на тому, що діравили тільки ґонти. Хрести на трьох вежах давно позлітали а через вікна захристії курилися дими тимчасово збудованих печей.
Бескидських недобитків вели на спочинок теж в цю церкву. Для кровавого бога війни це було незвичайно вигідне місце. Близько до бо-євої лінії і нещасних вояків можна було кожної хвилі мати скоро на фронті. По друге, — вони не тверезіли з воєнного чаду і жили далі на такому спочинку своїми буденними терпіннями. Кровавий бог дуже неохочо дозволяє своїм дітям жити хоч-би коротко в селах, де ще є люди, де воскресають спомини мирного життя. Він держить їх своїм залізним пястуком міцно і не випускає поза границі звірського права.
Недобитки доганяли ранених, тих щасливців, що змогли врятуватися від тяжкої смерти серед снігової метелиці. Вони йшли згорблені, і хоч терпіли біль, але в глибині душі відчували мовчазні,(з перевязаними руками й головами), задовілля. Сповнили свій обовязок і вирвуться з пекла.
— А в що ранений? — литали їх.
— В руку. Перебило кість...
— Ти щасливий брате...
— Ет, що це за щастя. А хто-ж буде робити на дітий, як вони ще малі?
— Пішли ти своїх дітей до чортової мами, а дбай про себе...
В нічній темряві полилася безконечна лайка і насмішки. А вітер ставав слабшим, як-би й він змучений цілоденною працею йшов на спочинок.
— Вуйку Матвію! — крикнув молодий стрі лець. — А ви що так розбалакалися? Чи не з радости, що йдемо на відпочинок?
Шавала висунув з своїх кістястих плечий голову і повернувся в бік стрільця.
— Не смійся сину з старого, бо це гріх. Ду май про тата, про маму...
І він далі сунувся похилений, мовчазний, загорнений в нікому невідомі думки. А стрілець підбіг вперед і напастував когось иншого.
Гурток ополченців підпираючись палицями, йшов боком доріжки і чути було, як тяжко віддихали старі груди.
— Война, казали, скінчиться на першого. Пан біг знає, на якого першого... — говорив один.
— Відай на того, як нас не буде — зітхнув другий.
— А знаєте, що я вам скажу? — озвався хрипливий голос з гурту. — Война ця ніколи не скінчиться. А не скінчиться через оцих Українців... Бо то так: нас поставлять в лінію, а отих Українців пішлють вперед дрочити Москаля. Вони, що-ж, молоді хлопці, роздрочать неприятеля, самі втечуть, а ми мусимо битися...
"Українцями" звали старі ополченці молодих галицьких стрільців, що добровільно пішли на війну. Кожний доброволець в ополченців був "Українцем", без огляду якої він народности.
— Та то правда — відповів хтось. — Бо аби-то лиш в нас були ті Українці, то ще пів біди. Але-ж Німець має своїх, Москаль своїх, Француз своїх — і всі вони бються. Та хіба через них скінчиться война?
— Видите, то є так — почав поважно пояснювати передній. — Наш найясніщий пан цісар найстарший від всіх монархів. І як починалася война, то всі монархи питалися нашого, чи дозволяє на войну. А що дуже багато народу наплодилося, тісно всім стало, то наш пан цісар сказав: "бийтеся!" І бються. Але відай тепер перестануть, бо наш монарха видить, що народу впала сила силенна, то й скаже иншим монархам: "гов!" і война скінчиться. Наш найяс-ніщий пан найстарший від всіх і всі його бояться та слухають...
— Та де ота, до дідьчої мами церква, щоб вона згоріла! — кричав злісно молодий голос в пітьмі.
— А дивіться, як гнівить, бога! І хіба бог може бути милосердний? Через отаких і ми терпимо...
— Змилуйся мати божа...
— Паскудний настав світ... Прости їм господи, бо не знають, що чинять...
...Ой там, ой там на горбочку, Сидить дідько в черепочку... Господи помилу-у-уйй!...
— Мой, а не гнівико бога, як хочеш жити! — крикнув хтось з ополченців.
Але у відповідь йому почулася сороміцька-буйна пісня, що виривалася з молодих-змучених грудей десь впереді і плювала на все, вбивала безнадійність, сціпеніння молодих душ.
Увійшли в бувше село. На білому снігу видніли здовж доріжки над потоком тільки чорні згарища, як замерзлі, застиглі вояки на побо-євищі. До недавна жили тут люди, а зараз — одна сумна пустиня. Ще сумніще та страшніще в цій "пустині, як в боєвій лінії. Бо в вогні люди гинуть нечайно. Прийдуть в дикі ліси, в пусті полонини і вмирають. А тут цвіло довгі де
Зачорніла перед ними церква-сирота. Тяжке зітхання вирвалося з старих грудий ополченців. Підходили довгою-нефоремною масою.
— Слава тобі господи — шептали.
Деякі хрестилися, инші мовчали або перекидалися короткими словами про спокійну-май-бутню ніч.
Під церквою стояло декілька полевих кухонь, що з невеличких коминів викидали густі
сятиліття життя і нараз — вмерло. Як-би не оті понурі згарища, то й не догадався-б ніхто, що ще перед місяцем було в цій ярузі село, бігали діти, ходили мовчазні-бліді жінки. Та ще, ніби на сміх, кровавий бог залишив серед цеї руїни — церкву. Чи й тут руководилися діти цього бога заплюгавленим христіднським гріхом? Не боялися нищити кількасот бідних хатин, пускати з димом останній добробут нещасного бойка, руйнувати життя сотням невинних жінок, дітий й чоловіків, що пішли в поне-вірку та на певну смерть від тифу й холери по брудних-нужденних бараках, — а залишати церкву, німу-бездушну деревляну будівлю — невже це оправдання себе перед тим дивним богом в небесних висотах? Безпомічний той бог, якому моляться обі воюючі армії і кожна просить на своїй мові побити противника і кожна самопевно виписала на своїх прапорах "З нами Бог".
І всетаки немає пощади ні для одних, ні других. По давній привичці моляться, взивають ізза далеких хмар порятунку, але замісць нього сиплеться градом смертоносний-шрапнельний вогонь.
іскри. Біля них снувалися темні постаті кухарів, а з боку чорніла збита з розвалин бойківських хат стайня для коней. Кілька підвод з високими будами виглядали, гей-би покулені постаті. В цій країні спустошіння кожний кущ, кожне дерево пригадували собою страхіття війни. Людська думка закаменіла у воєнному божевіллю і працювала в одному напрямку.
Біля церкви зупинили всіх. Старшини зайшли в середину а вояки тупкали ногами, инші товпилися біля кухонь, грілися. Приємно лоскотав їдкий дим і близкість вогню. До омлін-ня мучив запах вечері, що кипіла у великих казанах.
— А що наварили хлопці?
— Чорта лисого!
— Ей, як-би ви знали, як ми набідилися сьо-годня...
— Я вже забув, коли їв...
— Не журися, напхаєшся...
— Та я до тебе, як до чоловіка, а ти, вибачайте за слово, свиня...
— Не каркайте над головою! Відступітьсяі На вечеру мащений риж!
— Мой!
— А чого-ж не ведуть перед той престол?
— Аллилилуя, аллилилу-у-у-я...
— Тихо ти!
— Та він був дячком колись...
Товпилися, жартували і тулилися біля кухонь. Инші підбігали втоптаною стежкою та гріли замерзлі ноги. І час від часу всі кидали очима на слабо освічені вікна церкви.
— Вже пускає!
Стовпилися біля дверий. Повільно заходили крізь низький-деревляний ґанок.
— Не пхайтеся, кождий зайде...
— Ая, ти будеш хиріти на хорах, а я буду зубами кланцати під порогом...
— Пішов до дітьчої мами!
— Дім божий хлопці! Майте розум...
Важкий дух спліснілої соломи і чогось неясного — вонючого вдарило всіх нічліжників. Церква давно стратила душний запах кадила, ростопленого масла з бойківських голов і диму з свічок. Цей питомий запах селянської церкви вбив піт брудних вояцьких тіл, мокра долівка і брудне-перегниле сіно, що тягалося за ногами по цілій церкві. На бічних вівтарях не було вже й знаку з поставників та дрібних образів. На них все вилежувалися старшини, бо престоли були сухі і подальше дверий. Тільки одні образи на головному вівтарі пригадували всім церкву. Позатим — вона була брудною й вонючою, до того холодною шопою.
Райські двері щільно зачинені, але крізь їх золочену різьбу пробивалося слабе-жовте світло. Там і в захристії, росташувалася "перша санітарна поміч".
Старшини стояли по середині церкви і старалися за порядок, бо вояки справді мало не билися за місця. Найбільше тиснулося біля вузких сходів, що вели на хори. Це було найкраще місце. Сухо і затишно. Звичайно, молоді стрільці виходили переможцями і хутко на хорах загомоніли їх голоси. Ополченці тиснулися під стінами на долині, захвачуючи сухше сіно. Инші байдужно присідали і не рухаючись, сиділи скулені в двоє.
На краях двох бічних вівтарів мерехтіли грубі-білі свічки.
Церква наповнилася людьми й гомоном та виглядала на підземну-велику печеру.
Спершу було холодно, але згодом люди забули про це і раділи затишному притулкові. В порівнанню з смерековими будами на фронті, цей притулок був справжнім раєм.
Сварилися, кричали, деякі з молодих поривалися навіть до бійки. А все за вигідніщі місця. Молодь цілком забувала на перестороги старих ополченців і лаялася так-же само, як й на фронті. Бо лайка стала необхідною буденщиною. Хто не лається, тому тяще на замученій душі.
— Виходьте по вечеру!
І по цілій церкві піднявся гармідер, задзеленькала бляшана вояцька посудина.
