Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
швид... че-че!...
— Господи боже, розсуди нас!... Бах — цінь — вуйййй!...
...І за що, за що?...
...Воліла ти мене мамо в колисці придушити...
Бабавх — бавх!
— Швидче... швидче... Бах — бах!
...Ррраааа!... ра-а-а-а-а!...
Вітер, як по телеграфі доносить здовж лінії і забиті снігом обличчя неприродно кривляться та викидають з себе дикий крик.
— Гурра-а-а! Гуррра-а-а! А-а-а-а-а! Зривалися і бігли. Кожний біг самий, не міг
оглядатися. Оклик цей був твором людського божевілля і на хвилину вбивав всі думки в людини. Люди не знали навіть, як піднімаються їх ноги, вони тямили цей один дикий оклик і ревіли, як звірі, заслинювалися, падали поцілені, окрівавлені і ще хрипіли божевільну пісню:
— Гурррааа! рррааа... аааай!,,.
Хто впав, хто залишився, а хто біг — ніхто не знав. Добігли до високого насипу і як-би нічого не було скочили в глибокий рів. Валялися "ворожі" трупи, застиглі, завіяні свіжим снігом. Під низьким прикриттям смерекових віток в куті окопа лежав обличчям до землі бородатий вояк і кров його топила сніг, ще й пара парувала. Залишилися трупи, "ворог" утік.
Переможці, які цілком не були подібні до них, кулилися в окопі, ховали голови від вітру і мовчки ждали. Час від часу долітали слова.
...Я думав що він так, аж глип — кров...
...Помішалися ми, чи таки впала сила народу? Нема там Петра, Юрка, Василя?
Ніхто не відповідав, навіть не ворохнув головою в той бік. Вибалушений жах насів на всіх. Десь в правому боці хлипав хтось, а може віддихав так важко.
Добре в добутому окопі. Затишніще і смерть менше доступна. Чи менше?
Задудніла земля, застогнала глухо, як смертельно ранена звірюка. І так близько і так далеко.
— Ай-ай-ай-ай — ввбухх!
Це завило в повітрю гарматне ядро і впало перед окопами. Ополченці перехрестилися в голос.
— Бє все блище — сказав хтось.
— Ай-ай-ай-ай — ба-ба-бавввх!
Ще блище. Переглянулися змучені постаті, якби шукали поради один в одного. Вони знають, що гармати шукають їх і смерть зближається до них.
— Шшіввв — псст!
Рушничні кулі "ворога" шиплять в сніговому насипі над окопами. Новий наступ.
Вояки безрадно куляться ще нище, немилосердно топчуть убитих своїми ногами і держать на поготові рушниці.
— Чів-чів-чів — шт — псст!
— Вогонь!
І понеслося по довгому окопі.
— го-о-о-о-нь!
Заллявся клекотом окіп, довгим — безконечним. А білолиця метелиця завила ще гріз-ніще. Нові зойки, крики, прокльони. Нові молитви, кров, смерть.
— Тах-тах — бавх... Бавх!... Бавх...!
— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй...
...Ой! Мамо!
Запрацювали рушниці в сніговій пітьмі, за-кервавився сніг в мокрому окопі, тай заповнився окіп новими мерцями. Раненими і мерцями.
зо —
На мерцях ранені, на ранених мерці, на всіх них ще живі вояки, що перебігають в безпечніше місце.
Дуднить земля, якби вогнена куля котилася по ній і блискає перед окопами і стогне і виє і метелиця скавулить. Десь впереді дикий крик, той божевільний крик півсвідомих лю-дий, а у відповідь йому окіп заливається заліз-ним-смертельним реготом.
Та нараз — на правому крилі, якби пів гори всунулося, задудніло скажено, а слідом за цим страшний крик прорізав снігову заметіль.
— Ой! Боже! Ай-ай-ай!...
І заплакав хтось так жалісно, так щиро, як дитина.
...Мамо! Мамо!...
З правого крила сунулися хильцем постаті і кричали, ляментували.
— Вже найшов нас! Бє в окіп! Пропали ми...
Електричною струєю летить ця страшна вістка здовж окопу. І полохливо оглядаються люди на всі боки, надслухують, стріляють. В о-чах невмолимий жах.
Знов вибух, знов крик, зойки і нові вояки з лівого крила.
— Назад! — кричить хтось.
— Вогонь!... го-о-о-о-нь!... — долітає з права.
Але годі. Не видержує ніхто. Вривається терпець людини-машини. Закостенілі руки хватаються за насип, але зараз-же безвладно опадають назад, закровавлені, пошарпані.
— Шшіввв! — псст!
-з;
Шиплять кулі в снігу на насипі. Але здорові вояки стають на ранених і вбитих та вискакують на верх і гинуть в пітьмі.
— ... го-о-о-о-нь!
Та ніхто не слухає. Вогонь втихає, і люди рятуються. Одні падуть поцілені, другі стають на них, як на деревляну підставку і вискакують на насип, утікають назад, Падуть-топляться в снігах, просяться в когось, замурзуються кро-вю. А вітер-силач виє, виє — завиває, аж стогне з пересердя. Сліпить очі, запирає віддих і так хутко та .пильно засипує снігом мерців і ранених, що й знаку по них не зостається. Найдуть їх весною, як зазеленіє трава. Найдуть кости білі і не знатимуть чиї вони...
— Братчики, поможіть! В мене жінка й діти...
— Ради Христа-спасителя, не дайте пропасти...
— Брате, подай руку, бо не чую ніг...
— Смерть, смерть... Гину... Мамо рідна! — Не минайте, рятуйте хто в бога вірує!... Так просять ранені, але мольби гинуть враз
з їх життям. Нікому рятувати їх — кожний думає про себе.
Розбрилися білі постаті по цілому узгіррю. Видається, що вони біжать, бо це з гори. Недавно дряпалися цим самим узгіррям в гору, на зустріч смерти, а зараз утікають назад від смерти. Хоч — хто зна, скільки впало їх сьогодня? Хто зна, скільки заховала метелиця в своїх сніжних вертепах людий? Все одно. Тільки далі, ще далі. В яр, потім на гору, на старе місце...
...— Швидче!... швид... шв...
— ...Спаси і помилуй нас господи...
— ...Не стогни старий, як здохлий кінь, бо все одно чорт тебе вхопить...
— ...радуйся, обрадуванная Маріє...
— Ай-ай-ай — ввбахх!
Це погоня. Бють гармати, але ззаду, Розшматовують присипані снігами тіла убитих і ранених. А може й рушничні вистріли, може летять кулі, та бренять десь у висоті. Тут нічого не чути.
— Ай — бба-а-а-ах! ...видче... швидче!...
— Бодай гепало так тобов, доки житимеш... Біжать задихані яром і не знають скільки їх.
Кожний бачить перед собою одного і чує, що хтось біжить за ним. І більше нічого не знає.
Чим блище до давніх окопів, тим дальше від смерти. І хоч гарматні ядра гудять десь позаду, передні вояки легше віддихають.
Знову дряпалися на узгірря, знову боролися з скаженою метелицею і ніхто не знав, чи то день, чи ніч. Не звертали навіть уваги на це, що вибухи лютують вже в ярі.
Задихані, втомлені до краю доволіклися на старі місця. Прикладами рушниць відкидали сніг зпід смерекових буд і мовчки падали на холодну — замерзлу землю. Але на їх обличчях, що посиніли на вітрі, було вже мале задовілля, таємне, заховане в глибині зболілих вояцьких душ, але було. На якийсь час люди потішали себе самих, що вони залишилися живими. Не завидували, як звичайно, навіть тим, що були ранені, бо вони сердеги не всі дійшли сюди. Або в окопі зосталися, або виснажені після упливу крови впали на узгіррю в сніг і їх задушила метелиця.
Були всі такі втомлені, що не цікавилися навіть хто повернувся, а хто ні. Але кожний знав, що не більше, як половина найшла свою смерть в глибоких снігах.
— Санітарі! Гей, тут ранені!
— Де ті "лапайдухи", бодай поздихали всі до одного!
Ранені в руки та голови сиділи під будами обризкані власною кровю і постогнуючи ждали на поміч. Деякі голосили придавлено, гей-би на похоронах.
Приходили санітарі, перевязували на борзі їх рани та відводили в долину.
Так пропав день 27. лютого 1915 року. Пропав безслідно. Він істнував в календарях цілого світа, його свідомо прожили люди, які жили, а не крутилися у божевіллю війни, але на бескидському фронті його не знали. В людий, які залишилися при життю, цей день став туманною згадкою пекельних-півсвідомих переживань. І на істнування цього дня ніхто в світі не звернув особливої уваги.
Виснажені до краю, зневірені і байдужні до всего, навіть до життя, вояки лежали в своїх смерекових будах і скупо перекидалися словами. Уривками згадували бій, ніби намагалися добути з памяти свої переживання, що видавалися сном. Вяло роспитували про убитих, про ранених, що певно найшли смерть в холодних обняттях грізної метелиці. Підчас бою і у відступі перемішалися всі так, що кожний опинився на холодній землі біля невідомого товариша недолі. Тільки більш видержані молоді стрільці ліниво шлялися здовж рідкої лінії і роспитували за близькими товаришами з своєї сотні. Всі були голодні, перемерзлі до краю, але ніхто не спішився їсти. Фізично й душевно розбиті люди лежали задубілі, ніби покірно ждали на кінцеве вирішення їх долі. Вони були вже не здібні до ніякого руху. Прийшла та хвиля, в якій армія стає армією безборонних, похилених, зруйнованих дідусів, що нікому не шкідливі і готові кожної хвилі на все. Така армія немає вже ніяких надій ні завзяття. Вона тихо і з жалем живе туманними спогадами про колишнє мирне життя.
Але бескидський фронт був тільки малесень-кою-дрібною частинкою армії, а кровавий бог війни вмів порадити собі, як слід. Так й тепер. Здовж лінії пронеслася блискавкою коротка вістка:
— Нас заміняє свіжий полк...
Раділи слабою надією ще слабші обличчя, хоч ніхто не знав, чи вістка правдива. Але згодом, як метелиця дещо втихла, заворушились старшини та почали в пітьмі вечера вештатися з своїми лінивими наказами.
— Приготуйтеся хлопці! Підемо на відпочинок...
А як з пітьми почувся тарахкіт зброї нового полку, лінія земетушилася, ожила. Старшини цего полку, (що задихуючись підходив розсіяною масою на верх гори),бігали вже здовж фронту і розглядали в пітьмі окопи, роспитували старшин бескидських недобитків.
Нові люди були теж невеселі, мовчазні. Во-ни,пригнані сюди силою, займали свої місця з ненавистю, з жахом. Коротко роспитували про недавній бій, про сили "ворога", про життя на цих верхах. їх тільки вчора привезли з широких угорських пушт і хоч недавно бачили вони мирне життя, всеж таки лихорадка воєнної непевності та невблаганої смерти заволоділа всеціло ними, та вбила думки про инше життя.
Недобитки попленталися в долину. Сходили втоптаною стежкою і часто падаючи, кляли знов на ріжних мовах. Але кожний всеціло находився в полоні мрій про спокійний сон, про відпочинок.
Матвій Шавала вийшов живий і з цього бою. Але бій потряс ним цілим. Він ніби занімів, стратив мову. Хоч йому дуже щастило, бо довколо нього люди падали від куль один за одним, Матвій був невеселий. Мабуть не радів він й відпочинком. Ще гірше згорбився, ще гірше посумнів. Ніхто незнав, що з ним і ніхто не рос-питував. Матвій покинув десь в бою свою рушницю і в цей час йшов тільки з перекиненою торбою через плече, підпираючись здоровим-сме-рековим дрючком.
Тяжкою і повільною ходою вийшли недобитки на вузку доріжку і подалися нею понад річкою в пітьму ночі.
