Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Прибіг, глянув на постіль Василя і здурнів. Скринька стоїть на старому місці, а самого сусіда нема. Глянув за своєю скринькою і — обімлів. Ні сліду з неї. Видавалося йому, що цілий пароплав і він з ним западається в глибоке море. І серце його обривається і кров стигне. Ось-ось впаде, бо ніч заступає очі.
— Боже!
Схватив Василеву скриньку, потермосив і з усеї сили гепнув нею об землю. Верхня до-щинка відлетіла і з середини вилетіло дві парі брудних сорочок.
Матвій зрозумів все. Як божевільний кинувся на палубу і почав кричати.
— Гроші! Гроші! Рятуйте!
Махав руками, простягав їх до товпи лю-дий, що здивована оглядалася на нього, микав волосся на голові.
— Гроші! Люди! Шість літ праці!
Ревів, як той звір, що пробють його серце і він ще жиє.
— Рятуйте хто в бога вірує!
Збіг містком в долину і далі кричав. З'явилася поліція, злапала його за руку, питала, тягнула за собою. А Матвій тільки ломив руки і плакав і ревів.
— Гроші, моя праця! Боже, боже, за що так караєш?...
Хтось підбіг і пояснив німецьким поліцаям. Почали роспитувати, але Матвій не тямив, що говорив. Він гриз свої руки, ридав, як дитина. Страшно було подивитися на нього.
Поліцаї розбіглися, а Матвія завели в малу комірку і залишили.
Ніхто не знав і не буде знати, що діялося тоді з Матвієм Шавалою. Ніхто не бачив, як кинувся він на землю і качався і бив головою в німецький мур.
— Що я вам привезу дітоньки мої?..... Ой
боже, боже верни мені мою працю... Повішуся, втоплюся!...
І кусав до крови сухі губи і бив кулаками в груди, аж гомін йшов. Не знав, не тямив, що з ним робиться. Ніби сон страшний приснився йому.
Скорчився в кутку, як та дитина, що боїться вечером "вови". А кров з покусаних губ пли-ла по бороді і котилася рівчиками по шиї, на груди. Вдивився божевільними очима в одно місце, як-би ждав, що відти прийде його порятунок.
І ждав.
Цілий тиждень снувався Матвій по пристані і згорблений, жовтий та мовчазний звертав на себе увагу прохожих. Але він нікого не бачив. Ходив і одно слово вертіло мозок його:
— Гроші.
Не їв, не спав, не пив. Все шукав по землі чогось, камінчики визбирував, кожний папірчик брав в руки і оглядав. А як шестого дня близько нього затрубів пароплав, то здрігнув-ся цілий, випрямився і як-би найшов свої гроші, так радісно засміявся. І стрілою побіг до пристані та без вагання кинувся з високого помосту в каламутну воду.
В лічниці повільно приходив до себе. Голова була тяжка, але він вже розумів все. І боявся згадати про своє горе. Вмовляв в себе, що це неправда. Ні! Матвій їде до своїх діточок, везе їм грошиків, куплять коровку, коника буланого... А це він спить і йому сниться. Ах, який поганий сон...
— Що це за чоловік в білому? — думає Матвій. — Чого йому треба від мене?
Поважний, старий лікар стоїть над ним і вдивляється в його очі.
— Ви їдете також до краю? — питав Матвій. Лікар привітно хитає головою.
— Доктор, доктор... — каже йому.
— А-а-а-а... — і Матвій заплющує очі.
По місяцеві вийшов з лічниці. Ослаблений худий, без цента. Сперся на залізну перегородку і думає:
— До дому вертатися немає чого. Жебраком не приїду. Одинокий рятунок — назад в Америку...
І пішов до пристані.
На щастя другого-ж дня одержав роботу. Носив мішки з мукою до великого складу. Спав в комірці сторожа і сушив свою голову поворотом в Америку. І знов плакав перед сторо-жом та як вмів, так росказував йому про своє нещастя. Старий сторож зрозумів його і потішав. Він показував на себе і на Матвія, та говорив:
— Ду — Амеріка фур-р-р-р...
Матвій дивився на нього і не розумів, але бачив, що сторож щось добре каже.
— Я — фур-р-р-р до Америки?
— Фур-фур... — заспокоював сторож і дружньо поплескував його по плечах.
За два тижні, як Матвій тільки кінчив свою роботу в складі, надійшов поважними кроками сторож, взяв його за руку і повів.
— Ком — Америка фур-р-р...
Дивувався Матвій, але радісно забилося його серце, як побачив, що сторож веде його на пароплав.
—. Невже я таки поїду? І як — без грошей?
Привів Матвія перед старого, виголеного чоловіка в чорній шапці і заговорив. Той потакнув і крикнув в бічну кімнатку. Матвій глянув на свого приятеля, що вдоволено усміхався під своїми великими-сивими вусами.
— Ну, Амеріка...
— Я? — допитувався Матвій.
— Я, я*)... — похитав головою сторож.
Увійшов молодий хлопець і виголений чоловік сказав йому кілька слів та вказав на Матвія.
— Ну камерад — Амеріка фу-р-р...
І сторож протягнув Матвієві свою стару руку. Аж тепер зрозумів Матвій, що він справді їде в Америку. Схватив обома руками руку приятеля і нахилився поцілувати ЇЇ, але Німець поважно відхилив його голову, міцно стиснув руку і глянув в очі. Глянув і відвернувся. Матвій плакав, але плач той не був гіркий... Це була найглибша подяка.
З того дня працював Матвій на споді тяга-рового пароплава, як робітник. Кидав лопатою вугілля в пароплавну піч і святою стала в нього постать старого Німця — сторожа.
шпиінпііівіііііаііііівііііівіпніїніїїіінііінііііпііпііппііівіііі
В два місяці пізніще був вже на американській землі.
Повертатися назад в копальню вугілля не хотів і скитався від міста до міста шукаючи нової роботи. Грошей в нього було мало і він боявся, що одного дня залишиться без шматка хліба. В своїй мандрівці зустрічав багато таких-же безробітних, як й він, але оминав їх, бо боявся. Шістьлітній побут в золотій Америці, країні роскоші і крайної нужди, не навчив Матвія нічого нового. Яким був в рідному селі, таким й залишився. Тільки більшої покори привчився, більшого рабства. За роботу він готовий був віддати все. А остання подія в в німецькій пристані зродила в ньому недовіря до всіх людий. Ще більше замкненим в собі став Матвій. Ходив похилений, сумний і мовчазний, як-би на широкі груди його впала велика камінна плита.
Почув, що в недалекій фабриці можна дістати роботу і пішов. Ранесенько стояв вже за містом, де серед широкого майдану пишалася чотирокутна — велика відливарня заліза. Поблизу не було будинків, окрім кількох нужденних — деревляних буд, де продавали горілку і погану-теплу страву. Сюди забігали в о-бідну пору деякі робітники і залишали частину тяжко запрацьованих грошей.
Фабрика мала вид великанської скрині з широкими вікнами і чотирома брамами, з кожного боку по одній. Робітні тягнулися теж 40-тирокутником, а в середині під дахом було широке подвіря. Робітники заходили ранком в цю скриню і виходили аж вечером.
Думав Матвій, що як він прийде ранесенько, то буде перший під фабри-кою. Але дуже помилився. На майдані сиділо і стояло до дві сотні безробітних, що ждали, доки почнеться у фабриці праця. Товпа складалася з людий ріжних націй, що загнані, як й Матвій, в далеку Америку, жебрали праці своїм рукам. Вони готові були продати себе за будьщо, тільки щоб працювати і животіти. Одні були мовчазні і зажурені, инші люті і галасливі, ще ин-ші проклинали і лаялись на своїй мові та грозили чорними кулаками небові.
Коли появилася висока й здорова постать Матвія, передні робітники з товпи чомусь видивилися на него, як-би дивувалися. А як Матвій підійшов, щоби й собі стати з переду, то в товпі почувся голосний крик. До нього прискочив сухий, обірваний чоловік і махаючи руками, пробував відтрутити Матвія в бік. Серед незрозумілих окликів Матвій відступився і аж тепер зрозумів, що йому треба стати на самому кінці товпи. Тут навіть за місця билися.
До фабрики почали сходитися робітники і великі брами проковтували їх. Товпа безробітних заметушилася. Ті, що досі сиділи, — встали. А як загудів перший гудок, безробітні впялили свої очі у вікна фабрики-скрині.
— Дивиться, дивиться! — кричав хтось.
І захиталася товпа. Один на одного налягав, пхався вперед, ставав на пальці.
За хвилю у вікні появився голений чоловік, вдивився хвилинку в товпу, що ніби завмерла і махнув пальцем.
— Ту.*)
З товпи кинулося відразу десять.
— Я?
— Я?
І кожний показував на себе.
Але голений чоловік гострим рухом вказав тільки на двох здорових Литовців і вони побігли що сили до брами. Инші повернулися назад. В товпі закляли, залаяли. Але ніхто не росходився. Кожний терпеливо вдивлявся в широкі вікна і з запертим віддихом ждав появи голеного чоловіка. У вікнах тих зосереджувалися всі думки двох соток безробітних, все життя, всі бажання.
Праці! Праці і хліба! Чому ті вікна такі суворі і невмолимі? Ніхто-ж не хоче нічого даром. Ось руки готові — чотириста рук!... Купуйте, беріть, вони зроблять вам все! Чуєте вікна? На вашому шклі прилипло двіста пар зажурених очей і двіста однакових бажань. Відкрийтеся ще раз!
Европейська біднота облягала твердиню-фа-брику і стояла під її мурами така смирна, така покірна. Сини поміщицької Росії, холодного Сибіру, мальовничої України, мрячної Англії, малої Литви, Сербії, Греції і мовчазний-неві-домий представник затурканої бідою Галичини
— Матвій Шавала. Ніхто з них в цей час не думав про ніщо, тільки про роботу. Та вікна фабрики були невмолимі. Тільки ще раз перед полуднем відчинилися вони і покликали одного — однісінького щасливця.
Перед вечером багато безробітних порос-ходилося. Вертали до міста похилені, сумні, щоби завтра ранком знову прийти сюди і простояти до вечера.
Матвій немав куди йти і рішив просидіти під фабрикою до ранку і бути на самому пере-ді. Він "бачив, що й инші робітники так само роблять і як тільки товпа заметушилася і ніхто непридержувався порядку, він пропхався вперед і сів.
Більш, як 50 безробітних ночували на майдані. Ніч була холодновата і всі корчилися в своїх поганеньких одіннях або скакали на одному місці, аби розігрітися. Деяким діти й жінки приносили скупу вечеру, але більшість, а між ними й Матвій, не їли нічого. Так перемучилися до ранку.
А як у фабриці заметушилися люди і як безробітні знову впялили свої очі на широкі вікна, Матвій стояв вже в передньому ряді. Він випростався, як бувало на цісарській муштрі і високо підняв тяжку-змучену голову. Видавалося, що його висока постать перевищала всіх.
За вікном появилася людська постать. Це голений чоловік вибірав очима нових щасливців, найміцніщих тілом, найбільш потрібних фабриці.
Товпа завмерла. Відчинилося вікно і чоловік махнув рукою два рази. Матвій, а з ним чотирох безробітних кинулися вперед.
