Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Алеж кажуть-же нам, що хто терпить тут на землі, той по смерти буде щасливий. Бо людина не звірина...
— Товаришу Матвію — почав Янас. — І я був такий, як ви, бо й я родився в бідній хаті і з малку виховували мене в католицькому дусі, як й вас. Та ріжнився я від вас тільки тим, що читав, а ви не вмієте читати. Ось ви кажете, що хто терпить тут, на землі, той по смерти буде щасливий, бо людина не звірина... Правда одна в цьому, що по смерти ми будемо всі щасливі, бо не знатимемо про ці муки, якими живемо тут з дня на день. Перетворимося в гнилизну, в порох, дамо погній землі і над нами високо та буйно вигудить кропива та буряни. Однак пригадую я собі, що й ті люди, які колись більше вглиблялися в релігійну науку і творили її, ті, що писали знане у нас святе письмо, — сумнівалися навіть в це, що сьогодня проповідують попи. Ось слухайте, що написано в тому святому письмі:
"Доля бо людська й доля звіряча однака; як ці вмірають, так і ті вмірають і одно дихання у всіх, а людина не переважує звіря, бо все марнота.
Все йде в одно місце: взялось із персті й усе повернесь у порох.
Хто бо знає, чи дух людський іде вгору, й чи звірячий дух йде вниз, у землю?"*)
Оце товаришу сумніви так званих святих людий, людий, які колись були глибоко ідейними і щиро переконаними в своїй вірі. Ми, свідомі робітники, не опираємося на цих словах, але доказуємо таким, як ви і питаємо: Чи про це говорив хтось вам? Вірити — це не значить слухати когось і потакувати, а переживати все глибоко і власним розумом керуватися. Розум, товаришу, доведе до пізнання правди і неправди. Тільки один розум. Наука доказала вже все: і походження людини і походження світу. І ніщо не в силі збити цю науку, бо наука — це невгомонна праця розуму, мілі-онів розумів...
І зніяковів Матвій, не знав, що казати. А Янас почав приступно роскопувати йому словами корінь зла і несправедливости. Він рос-казував йому, що людство ділиться на кляси, на працюючих і дармоїдів, що зараз панує кля-са панів над працюючими і що так довго робітники будуть бідувати, доки пани пануватимуть над ними, доки людство ділитиметься на бідних і багатих. Треба, щоби всі були рівні, всі однакові...
— А щож ми годні зробити? — питав Матвій.
— Треба нам гуртуватися в товариства, треба єднатися разом, читати книжки й газети... Робітники роблять всякі машини, роблять й друкарські. І хіба роблять вони їх на це, аби самим бути дурними?
Довго Матвій після цеї розмови ходив задуманий. Той непоказьний-сухий Янас забив йому голову. І як це так, що він самий до цього часу не подумав про таке? А воно-ж так просто, так звичайно...
І з цього часу Матвій полюбив обох ткачів, а особливо Янаса. Він вже почував себе багато сміливіщим навіть {іеред страшним Антонасом, бо й оба ткачі старалися здержати його й товаришів від гулящого життя.
Але з одним не міг якось погодитися Матвій. Янас і його товариш чомусь казали, що на небі нема бога. Вони читали йому з книжок, що там є хмари, а за ними великі простори, та ще й говорили, що отак навіть дітий в школах вчать вчителі. А як Матвій пробував налякати їх гнівом божим, бо бог всемогутній, то Я-нас спокійно спитав:
— Хто гремить літом, Матвію?
— Та бог.
— А хто вдаряє громом в будинки, в дерева?
— Та бог.
— А чи ви бачили, що люди придумали таку маленьку шпичку, що поставлять її на хаті, а грім вдарить і збіжить по дроті в землю?
— Чув про таке, та не вірив...
— А треба вірити Матвію. Ви пригляньтеся дахові тої фабрики, де працюєте. Там є кілька таких шпичок, що звуться громозводами, бо зводять грім в долину...
Цього було досить Матвієві. Робота для його мозку на цілий тиждень. Але він питав:
— А Христос є? Янас відповідав:
—. Коли говорити про Христа, то можна сказати, що він перед 1911 роками жив на землі, як кожна смертна людина і був бідним робітником — теслею з містечка Назарету. Проповідував любов і справедливість та ненавидів багатих. Бідних боронив, заступався за них, помагав їм у всьому. Він ніколи не казав: "замучуй другого а самий вилежуйся, ходи з зало-женими руками і жий з його праці". Він не сказав: "грабуй, заморюй голодом, витягай піт і кров з людини"... За це й зненавиділи його багачі, за це й засудили та роспяли його, як злочинця. Роспяли чоловіка, що голосив правду, що домагався справедливости для всіх. Роспяли бунтаря того часу, бідного теслю Ісуса з Назарету.
Товаришу Матвію! Чи-ж сьогодня не таке саме? Чи сьогодня за слово правди не саджають багаті бідних в тюрми? Не судять за бунт? Коли Христос посилав своїх учеників в світ, то казав їм: "Оце я посилаю вас, як овечок між вовки; там бувайте мудрі, як вужі, та тихі, як голуби. Та й стережіться людий: бо вони видаватимуть вас у судові зборища"*). І вовки ті не перевелися до сьогодня. Вовки ті за марну платню купують нашу силу, доки вона є, а опісля проганяють на вулицю і за слово правди видають у судові зборища, як злочинців.
Люди ті, що називають себе Христовими на-слідниками, є наймитами вовків лютих, тих вовків, що окрадають нас, нашу працю. Христова наука плісніє у них на полицях, а вони живуть так, аби купатися в золоті. Христос не убивав, а скільки католицька церква замучила людий звірською інквізицією, муками, на які не здібна божевільна людина? Сотні тисяч людий згинули живцем спалені на вогні, задушені сіркою, залиті кипучою смолою... Сотні тисяч людий гинули з розбитими костями, з пошматованим тілом. А все це робили ті, що називали себе наслідниками Христа. Ось вам ці наслідни-ки говорили про царство небесне, Матвію, а чи сказали вони, як самі дбають про то царство? Чому не сказали вони, що римські папи, які звуться святими вітцями, жили так, як останні роспустники-дармоїди? Чому не сказали вони, що римський папа Григорій дванайцятий був пяницею, людиною брудною, яка мала гидку і ненаситну любов з власною сестрою? Чому не сказали, що папа Іван тринайцятий та Оле-ксандер шестий були найгидкіщими злочинцями людського роду? А історія записала все. Папа Іван не тільки торгував ріжними "святими" річами, але й фальшував їх для грошей, жив з жінкою свого брата, насилував монахинь і невинних дівчат та цілком не вірив в царство небесне, в загробне життя. Як-же бог стерпів це все?
Христос боронив бідних, а ті, що звуться на-слідниками його, помагають багатим закидати петлю на шию бідних. Хіба-ж не є вони наймитами багачів?, Хіба не кажуть: "терпіть і будьте покірні", а самі не скоряться вам, як не заплатите. Церкву продадуть, а своє відберуть. Це в Америці звичайна річ.
Христос не казав платити собі за науку, а ті, що звуть себе його наслідниками, без грошей не помоляться за ваше спасения.
Ось ви, Матвію, сьогодня стратьте роботу і опиніться без цента та зайдіть до того, що зве себе Христовим наслідником. Чи допоможе він вам? Чи порятує в біді? А в нього-ж є чим порятувати. Коли я перед пятьма роками снувався голодний і недужий та зайшов до знайомого з церкви попа, та пожалівся, що мене прогнали з фабрики тільки тому, що занедужав я, він здвигнув плечима і сказав: — Не моя сила. Шукай роботи, доки не найдеш...
А Христос голосив: "Пастир добрий душу свою кладе за вівці. Наймит-же, й хто не пастир, що не його вівці, бачить вовка йдучого, та й кидає вівці, та й утікає; а вовк хапає їх і розсипає вівці"*).
І хіба це не правда? Вовки — це ті, що окрадають нашу працю і коли хапають нас ті вовки, то "пастирі" наші мовчать, вчать коритися їм, або просто замикають побожно очі, наче не бачать нічого. Бо ми — дійсно вівці в них, а вони — не пастирі, а торговці. Чи чули ви, щоби хтось з них за нашого сірого брата душу віддав? Христос-же вмер сміло за свої слова і за домагання справедливости.
Матвію! Як-би сьогодня з'явився отут Христос, той давній тесля з Назарету і голосив свого науку, то будьте певні, що за 24 годині опи-нився-б в тюрмі, як небезпечний бунтівник. І не роспинали-б його, бо культура придумала більше практичну-елєктричну машину, яка за кілька хвилин вбиває живу людину.
Христос, Матвію, не вмер! Він живе по сьогодня а імя його — міліони працюючих, їх гонять, їх мучать і роспинають на хресті. Мучать за слово правди, за домагання справедливости, любови і рівности. За це, що дишуть ненавистю до багатих, що хотять жити по люд-ськи, а не по собачому. Що за власну працю, за свої мозолі, хотять мати належну заплату. Що хотять на старі літа не здихати з голоду на вулиці, а відпочити, доживати літ своїх. Міліони ці — це ходячий-живий Христос-мученик світа, цілого людства...
Янас скінчив, а Матвій довго не зводив з його легко зарумянілого обличчя очей. І не хотів вірити, що це ткач Янас. Він-же відкрив Матвієві новий світ, хоч не дуже зрозумілий, але про нього до цього часу він не знав. І згадалися Матвієві ті дні, в яких покидав він рідних своїх, хату, село, край. Тоді мріяв він про щастя і аж тепер, цього дня бачить, яке далеке та недосяжне для нього це щастя. Ось він вже десятий рік працює, живе по собачому і що має? Кількасот доларів? А фабрикант на одну мінуту більше одержує і — не працює.
Шість літ гірко працював Матвій і той бідний заробіток вкрав йому лихий чоловік. Чому саме в нього вкрав? Він-же чесно запрацював ті гроші, він потом обливався шість повних літ, спини не розгинав... Чи бачив бог його горе? Чи бачив того злодія, що сягав рукою по його кервавицю? І чому не остеріг його, Матвія Шавалу, що молився йому і в день і в ночі?
Америка... Матвій вже розуміє тепер її. Не бачив багато, але розуміє. Це та країна, де скапуються люди, як свічки. Де з поту і сліз людий можна ріку пустити. Де щастя є для всіх, тільки не для бідних. Така Америка була і в долинському повіті.
З цього часу поплили тяжкі дні Матвія иншим руслом. По давньому працював в шестому відділі відливарні біля страшних цебрів і вечерами та в неділю слухав розмови ткача Яна-са і його товариша. Він дуже жалів, що не вміє читати, а навчити не було кому. Здивувався дуже, як почув, що таких, як Янас, в світі багато і мають свої часописі, свої книжки та товариства. Але в цьому місті, як казав Я-нас, тільки збіраються оснувати таке товариство, бо його ще немає.
По правді, Матвій не все зрозумів з розмов ткача. Це надто раптово впало на його неви-роблений, заспаний і заскорузлий мозок.
