Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Надто довго жив Матвій цілком иншими, протилежними поняттями. Тому й дуже тяжко було йому зрозуміти все, як слід. Найкраще зрозумів він долю робітника, бо сам ним був. Тепер дивився він инакше на свою працю, на наставників, на малу, гірким потом запрацьовану платню. Але тяжко було порвати Матвієві звязки з поняттям про бога. Христа почав він більше поважати та цінити, як колись. Бувало він думав, що Христос маленький, бо він тільки син божий і робить це, що скаже батько. А тепер, як довідався, що грім стягає в землю металева шпичка, то мимоволі висунув в своїй у-яві на перше місце Христа, бо він проповідував справедливість, боронив бідних і засудили та роспяли його багачі.
Минали місяці, а Матвієві видався якийсь инакший світ. Робота, яку він терпеливо і послушно виконував цілими роками, стала тепер ненависною. Він тямив все слова Янаса, що робітник робить на пана. Та хоч-би й не казав, то сам Матвій тепер бачить. Як довго і як совісно працює він, а все таки нічого немає.
Згодом росказав Янас Матвієві, відки беруться війни, хто їх викликає і навіщо. Вперше довідався Матвій про це, чому забірають людий до війська і навіщо того війська. Хоч не все розумів він, що говорив Янас, але відчував, що лиха на світі багато більше, як він знав досі.
А коли зговорилися про нещасних дівчат з піддаша, то й тут Янас найшов причину їх незавидної долі.
— Чи продавали-б вони себе Антонасові й другим, як-би мали що їсти і з чого жити? Во-ни-ж не з роскоші йдуть на цю тяжку дорогу, а з біди, з примусу. Звільняють їх з роботи, а вони-ж люди, їсти хотять, жити хотять і жертвують всім, щоби вдержатися при життю.
Вкінці — зневірюються у всьому, робляться роспучливо байдужніми, запиваються і забувають про себе. Трудне життя робить з них живих трупів... Тисячу разів гірша роспуста є між багачами, між панами, але ми не бачимо її, вона прикрита шовками, заслонена занавісами. Тільки панська роспуста не з біди, не з роспу-ки, а з роскоші, з пересичення, із звиродніння... Нам треба жаліти, товаришу, тих дівчат з під-даша, треба помагати їм по своїм силам. Бо це бідні жертви сьогодняшного панського ладу...
Так говорив Янас і Матвій слухав. Матвій боявся, що його голова трісне від думок. Так багато їх стало. І чому він про все це не знав давніще? Ніби новою вірою почав він жити. Не такою, як оба ткачі і не такою, як давніще, а так, по середині. Про все були в нього туманні поняття і з усім давним він не міг відразу порвати.
Вражало його слово "товариш". Слово не нове, чув його і в рідному селі і при війську, а-ле тоді не було воно таке рідне, зрозуміле і глибоке. Матвій відчував, що як-би йому Антонас сказав "товаришу", то це не було-би то саме, що скаже Янас. Якась таємниця була в цьому малому, незначному слові, що зближала людий, робила рідними братами їх. І неміг надивуватися Матвій, що це за сила: він, Матвій Шавала з долинського повіту, а ось цей чоловік з якоїсь Литви, що й говорить иншою мовою, а вони оба такі рідні та близькі собі... Що так тісно вяже їх з собою? Невже то маленьке слово "товариш"? Бо й правда. Вони дійсні товариші. І працюють однаково і їдять однаково і сплять однаково і терплять однаково. Товариші у всьому...
Пізною осіню Матвій зажурився. Його добрий учитель Янас занедужав. Він й давніще хорував, але ходив, а ось від того часу, як но-чею заливала його кров, він вже не підводився з постелі.
З роботи звільнили Янаса, але доглядали його товариші, що приходили з міста, привозили лікаря. Лікар хитав головою, здвигав плечима і шептався з товаришами, а Янас все більше жовк, сох і кашляв кровю.
— Я знаю, що умру — говорив він сумному Матвієві. — І нічого не жаль мені, тільки бідних діточок-сиротів, що залишаться без ніякого удержання... Вони в Литві, в мойого брата, бо жінка померла два роки тому. Я посилав їм доки міг, а зараз... І що-ж винні вони бідні?...
І Янас задихувався та заходився тяжким кашлем. А Матвієві пригадувалися власні діти і він ховав обличчя в широкі-тверді долоні.
—Тяжка робітнича доля, товаришу... — шептав Янас. —. Тяжка... Ось, на що здалося 10 літ моєї праці?... Сьогодня вмираю і як-би не добрі товариші, то вже давно вмер-би... А я тяжко працював в свойому життю, І як умру, мої діти можуть загинути з голоду й холоду, як ніхто не змилосердиться над ними. Малі ще, дрібні. Нікому пожуритися ними... А виростуть, то працюватимуть, як їх батько і вмруть, задушать їх сухоти, як мене... Робітниче спасения в царстві золота оця недуга... Так... Жили витягають з нас, доки є здоровля, а занедужаємо, то викидають на вулицю, як сміття... Тяжка наша доля, товаришу. Але доля ця, єднає всіх нас і з'єднає...
Цілими вечерами просиджував Матвій біля постелі недужого. Другий ткач читав Янасові книжки а часто приходили з міста його товариші, потішали, приносили дрібні дарунки. І видавалося Матвієві, що це люди з якогось иншого світа. Вони були теж робітниками, але не такими, як Антонас. Не лаялись ніколи, не пили горілки, не розбивали один одному голів. Таємне слово "товариш" єднало їх міцно між собою і творило безмежну щирість, любов та взаїмне довіря до себе.
Вже не було радости в домі старої Зумар. Антонас з кількома гільтяями перейшов на ин-ше помешкання, бо погано почував себе в при-сутности Янаса і його товариша. А инші Литовці ставали иншими. Все менше і менше пили, не знущалися над дівчатами і часто зимовими вечерами прислухувалися, як ткач читав в голос Янасові литовську книжку. Слухали й дівчата з піддаша і стара Зумар. І чим більше слухали, тим тихіщий ставав домик, тим бли-ще присувалися вони до ліжка недужого. Гей-би чарівна скрипка своєю грою зачаровувала всіх, так перероджували тихі-вечірні розмови колись буйний-пяний дім.
І Матвій сидів та слухав, але не розумів нічого. Він тільки слідкував за поважними обличчями всіх і не міг надивуватися, чому вони іак змінилися. Аж тепер пізнав він силу книжки і згадалися колишні слова доброго Янаса:
— Робітники роблять ріжні машини, роблять й друкарські. І хіба на це, аби самим бути дурними?
А може й Матвій вже шестий рік працює там, де роблять друкарські машини? Може він власними руками возить кипуче залізо на ті машини і сам — темний, дурний?
Він не знає. Ох, як багато він ще не знає!...
Помер Янас. Помер весняного ранку і молоде сонце, що прокралося крізь вікно в кімнату, перше поцілувало холодне-жовте обличчя одного з міліонів мучеників світа.
Помер Янас. Помер весняного ранку. Далеко від рідної Литви, далеко від рідних діто-чок-сиротів.
Помер Янас. Помер весняного ранку і де-ревляний домик старої Зумар чорним смутком вповився.
Помер Янас. Помер весняного ранку і його учень Матвій Шавала стояв біля задеревілого тіла свого учителя і думав:
— Роспяли Янаса, роспяли за правду, за справедливість... Помер Янас, помер весняного ранку...
Коли далеко за містом гурток товаришів спускав в могилу домовину, то один сказав: — Прощай товаришу! І всі сказали: —. Прощай товаришу!
І Матвій Шавала втер твердою долонею очі і сказав:
—. Прощай товаришу!
Більше неміг сказати, бо слово це було велике і Матвій знав, що Янас любив його.
І окрім домика старої Зумар та кількох товаришів, ніхто в місті не знав про передвчасну смерть Янаса, ніхто не цікавився тим. В фабричних мурах дотлівали нові Янаси і про них теж ніхто не дбав.
— А всі ми люди — думав Матвій, як повертав до дому з похорону. І хотів спитати про щось Янаса, але згадав, що він вже в глибокій землі. І він тільки тяжко зітхнув та ще раз тихо сказав:
—. Прощай товаришу!
**
По давному возив Матвій залізні цебри у відливарні, але з кожним тижнем почував, що сила пропадає. І груди тяжко віддихали і руки тремтіли і ноги мліли. Ранками було Матвієві тяжко вставати до праці і він починав вже поважно думати про поворот в рідний край. А дома стало сумно без Янаса. До того й другий ткач по смерті свого товариша вибрався відти.
І змінився Матвій, ой як змінився. Ніхто не сказав-би, що це той самий здоровезний великан, що тому 11 літ назад з білим хрестом на плечах байдужно чекав в емігрантській американській шопі. Сьогодня залишилася тільки висока постать, але худа, похилена, зморена. Тінь дужого-колишнього Шавали.
Котився дванайцятий рік Матвієвої праці в Америці. Надходило літо, то страшне-душне літо для Матвія, що не давало йому дихати, що душило в грудях, пригинало до землі.
І одного дня здрігнувся Матвій. Мороз пройшов по його загартованому, запеченому тілі. Він зразу перенісся думкою у рідну хатину і так за нею затужив, так затужив, що аж схватився за серце.
Це було над вечір, як тільки він та один Литовець сиділи на своїх постелях і згадували дорогого Янаса. В другій кімнаті без шуму вечеряли робітники. І в тій хвилі увійшла кремезна Литовка Марія, а з нею дві нові дівчині. Вони стояли біля порога і збентежено, несміливо о-глядалися. В руках у них невеличкі клуночки і обі одягнені простенько, не по американськи.
Матвій чомусь глянув тільки на одну, дрібну, невеличку дівчинку, в білій хустинці, що заокруглювала гарне-дитяче личко. І чомусь ця нова дівчинка пригадала йому його Анничку. Отаке саме кругляве лице було в його малої-шістьлітньої дочки, такі самі ясні очі. І така задума, така діточість...
Анничка! Вона сьогодня вже велика... Шість а дванайцять —. вісімнайцять... І Матвій здрігнувся. Він злякався цього числа. Невже в нього є вже вісімнайцятьлітня дочка?
Неначе щось нове відкрив Матвій. Як-же це так, що досі він не думав про це? І літа, тяжкі літа праці промайнули так хутко в цій країні печалі й горя...
Марія росказала, що це дві нові дівчині, які приїхали перед двома днями з Литви. В них була адреса їх знайомої, яка виїхала недавно до Канади і нікуди було подітися їм. Марія забрала їх до себе, доки найдуть працю.
І чомусь дуже жаль стало Матвієві цих простеньких, несмілих дівчат. Він ані слова не
Дрібна, ясноволоса дівчинка звалася Павлі-на Фицмост і залишила в Ковні стару маму, а сама поїхала в Америку, бо хотіла заробити грошей і тоді повернутися назад до любої матері. Вона нічого тут не знає і нічого не розуміє, її товаришка вже має працю, а вона не може найти. Обіцюють і не дають. А вона-ж може все робити, хоч її тільки сімнайцятий рік.
