Карпатська ніч - Ірчан Мирослав
Жийте в згоді, любітьсі як голубйита і мно-жітьсі, як крілики... На нове господарство даю вам файного бичка...
І випив чарку.
Зашептали поза плечі кумки-свашки Анничці і вона нову чарку подала Матвієві. Задрожала чарка в його руках і він встав та хотів пригорнути Анничку до грудий, як вона нахилилася цілувати його руку.
Тремтячим голосом сказав:
— Я не пю дочко і ти пробач мені... Але ось тобі малий, сердечний подарунок...
І Матвій витягнув з кишені та поставив перед нею 500 корон. В хаті всі завмерли.
— Щоб ти знала — говорив далі Матвій — що це від твого рідного батька... Як будеш добре дбати, то будеш більше мати...
І не говорив далі, сльози здавили. Він похилив голову в низ і думав, що земля під ним всувається.
А в хаті ще тихіще стало. Ніхто ані не дихнув. Переглянулися всі по собі і мовчали. А Матвій підніс заплакане обличчя.
— Не пізнаєш Маріє? — спитав скорбно, жалісно.
— Боже! Таж це Матвій! — крикнув хтось. І хата заревіла. Всі кинулися до стола, всі
кричали, плакали. Але Матвій пригортав вже до себе Анничку і обоє ридали біля себе.
Заголосила Марія, кинулася до стола. Припала до Матвія і не тямила, що робить. Обвивала його шию руками, то знову безсило падала на стіл і заводила, як на похоронах.
З-за стола вставали гості і втирали теж сльози. Всі плакали. Налетів той плач відкись і наповнив цілу хату. І виривався на двір та голосив цілому селові новину:
— Матвій Шавала вернувся! Матвій Шавала воскрес!
Довго-довго цілувалися, довго-довго плакали і ніхто слова неміг промовити. Тільки втруть очі, глянуть на себе і знову в плач. А Матвій крізь ридання шептав:
— Любі мої... Дванайцять літ... Дванайцять літ не бачив...
І Митрик прибіг та протиснувся за стіл. І його гарячо цілував Матвій, а Митрик плакав і сам не знав чого. За хвилю він вже був в сінях і хвалився ровесникам:
— А в нас тепер буде два тати... Е!...
Перекривлявся радісно дітям, бо знав, що ніхто з них не похвалиться двома батьками.
Витягали з-за сволока папері, розгортали на столі і переказували Матвієві як і що написано в них. Дивувався Матвій, як воно сталося, що його мерцем зробили. Але поволі догадався і не знав з радости, що робити йому. Значить — праця його не пропала!... І в голос тричі перехрестився.
Потім росказав всім про своє дванайцять-літнє життя в Америці, про працю, про нещастя. І знову люди плакали і він плакав. Вже й на світ благословилось, а Матвій все ще росказував. Дівчата й парубки забули про танці, ґазди й кумки про горілку, музики про скрипку, а молоді про своє весілля.
А як сходило сонце, всі тихо росходилися. Отак сумно та безшумно закінчилося весілля Аннички.
Не сумно і не радісно, бо обох було по трохи. І радости і смутку.
А кумки казали, що це поганий знак.
Під печею стояв блідий Семен Зарічний і перше проміння сходячого сонця падало на обличчя та робило його страшним. Тупими, як-би запитими очима дивився він на Матвія і не знав, що робити йому: стояти тут, чи утікати?
Біля Матвія на лаві сиділа Анничка з чоловіком і слухала, як мама сповідалася перед во-скрещим батьком. Слухала і втирала сльози.
А Марія крізь плач говорила.
— Бідила я без тебе дуже... плакала, побивалася. А як прийшли оті гроші з папером, то бог і люди свідком мені, як приймила я їх... І прикупила трохи землі... Навідався Семен і так і так каже, тобі тяжко самій і мої літа йдуть марно. Поберімся... Я не винна, сам знаєш. Один бог бачив, як тяжко було мені... І жиємо вже пятий рік в злагоді, в спокою... Двоє діточок Матвію у нас...
І залилася плачем з Анничкою, як-би обі хотіли плачем заглушити оці слова. А біля печі сховав в долоні бліде обличчя Семен.
Матвій ласкаво пригорнув жінку.
— Розгубилися ми Маріє, але найшлися... Ти не плач, не будемо битися...
І підійшов до постелі та довго дивився в зарумянілі личка двоїх сплячих діточок. На думку прийшла дрібна-лагідна Поля і він потер високе чоло, як-би проганяв сон.
Семен Зарічний був тихеньким, богоязли-вим чоловіком, мягким на серце і чесним. Але всі ці прикмети ніколи не викликали сміху в людий. Знав він тільки роботу і жив нею, а позатим ніколи не вчинив нікому й зерна кривди. І ненадійна поява Матвія прибила його. Видавалося Семенові, що він зробив якийсь злочин і не міг подивитися в Матвієві очі, ще більше мовчав, снувався зажурений, похилений.
Матвій вговорював його.
— Та-ж знаю я Семене, що тут ні ваша ні її вина, а може більше моя, бо не писав я нічого. Дякую вам гарно, що були ви всім їм рідним
Суд розглянув справу, вислухав Матвія, вислухав Марію й Семена і — признав право першому чоловікові.
Як пяний повертався Семен з міста. Він терпів, дуже терпів. Знав, що не скривдило його право, бо инакше по його думці не могло бути. Але — щож тепер він вартий? Як показатись між людьми? А його діти? А Марія? Він так любить їх... І більше не буде вже в нього родинного щастя, затишного кутка. Повернеться Семен назад в свою самітну хатину і побратається з чорними думками. І за віщо так скривдили його? За віщо розбили щастя його? Він так любив всіх, так любив...
Твердими долонями втирав сльози і оглядався, чи не бачать люди. Але вечер насувався з широких-сумних піль і прикривав горе його.
батьком і оборонцем. Та двох нас в хаті не буде і самі про це рішати не будемо. Нехай розсудять нас ті, що судять всіх, що мають право і можуть дати нам право...
Хоч як старався Матвій доказати Семенові свою щирість та прихильність до нього, всета-ки Семен не повеселів. Не виходив нікуди з хати, як-би соромився показатись на людські очі. Сидів біля вікна, дуже коротко відповідав на всі питання, мовчки слідкував за дітьми і думав. Думав днями й ночами.
А село шуміло, село клекотіло.
— В Марії два чоловіки! Ото дожилася...
Не зайшов в хату. Дивився в вікна і причувалося йому, як діти лебеділи:
— Тату! Сцо ви нам плинесли з міста?...
І причувався знайомий-любий голос Марії:
— Семене! Чого ти небоже не йдеш вечеряти?...
Але це тільки причувалося, бо кругом ца-ріла пуста тишина осінньої ночі. Семен вже чужий цій хаті, ой Семен чужий і одинокий, як палець...
Повернувся і хильцем зайшов в стодільчину.
Громом пролетіла ранком по селі вістка:
— Семен Зарічний повісився!
І мала хатина Матвія Шавали знову вповилася смутком. А Матвій стояв біля посинілого-холодного тіла Семена, бився кулаком в груди і болісно, не своїм голосом кричав:
— Це через мене! Через мене!... Аж люди відтягали його в бік.
І безталанного Семена похоронили. Без попа, бо піп відмовився хоронити самовбійця. Тихо-тихенько віднесли його на цвинтар і закопали в самому кутку, далеко від инших могил.
Такий тихий був похорон Семена, як його життя і смерть. І присипали його тіло землею в найпоганіщому місці, ніби вмисне хотіли, щоби й по смерти був він один. Бо таке право для вішальників. Та Семен вже не дбав. Від чорних думок втік в чорну землю і не чув, як його діти допитувалися:
— Цого насого тата забили в склиньку і кудись понесли?...
**
Рік вже Матвій дома і за цей рік ще гірше висох та похилився. Ой не той Матвій, що був колись, не той...
Змінився Матвій. Поплили дні його в рідній хаті, як ті каламутні води весною. Хоч був вже між своїми дорогими-любими, але радости не було в нього. Нераз говорив Марії:
— Щастя не в грошах Маріє, а в життю... А я не знав. Я гнався за грішми і окалічів... Самий вже навіть на січку не здалий і чоловіка збавив віку і тобі світ завязав... Не в грошах щастя Маріє, не в грошах...
Тепер часто згадував Матвій доброго Янаса. Ах, щоб він не дав, аби пригадати всі слова його! Та не може, тупа память, забита голова... А Янас говорив правду...
І Матвієві переплуталася в голові наука Янаса. Він не тямить її добре, тільки думає про Христа. І не може вже найти потрібної відповіді. Де Христос? Янас казав, що він є, є в кожному з нас, а Матвій шукає і не може найти...
Чим більше думав, тим більш загадочним ставало йому все. І почав лякатися самого себе, своїх гріхів. І молився знову богові, аби простив йому, бо він не знає, що чинить. Він не зна-є, бо він тільки Матвій Шавала, який дванайцять літ тяжко працював, силу свою лишив в Америці і не знає тої Америки.
Бачив Матвій людську біду й горе і там за морем і бачить тут в рідному селі. І там робота і тут робота, але ті, що роблять — однаково сумні, прибиті, бідні. Ех бідо! Чого ти тільки нас знаєш?...
А в його хатину приповзло нове горе — Марія занедужала. Пухнули ноги, тгухнуло ціле тіло. А Матвій ходив, як отроєний і говорив:
— Чи тямиш Маріє, як жилося нам в перших роках? Не в грошах щастя Маріє, не в грошах... Та я не знав і ми розгубили молодий вік... Тепер не доженемо, не найдемо, не позбираємо...
І на очах старівся Матвій.
** *
Полуміню загорілася Европа, заричав дико кровавий бог і грізно крикнув:
— До зброї!
Покулені-послушні міліони пішли. Пішов й Матвій Шавала. Тяжко прощався з хорою жінкою, з дітьми, бо чув, що не побачить їх більше. Брали до 42 років, а йому ще три місяці до 42. Але ніхто не дивився на це. Закон. Законові не в голові, що на нікого залишити Матвієві хати, що жінка його тяжко недужа. О! Законові треба міліонів Матвіїв і він безсердечний.
— Вперед!
— Гурра-а-а!
І в сірому-вояцькому одінню, з довгою русявою бородою та пожовклим обличчям, снується місяцями Матвій з похиленою головою по Карпатах і жде своєї черги. Він добре тямить слова товариша Янаса про війну, про військо. І на власні очі бачить, як люди силувано, проти власної волі ріжуть себе.
Чого таке тяжке Матвієве життя? Чого не зазнав він ані одного світлого-гарного дня? А він-же жив чесно, працював день в день і на старість його заставили різати й убивати таких людий, як він. І чи тільки його?
Чого-ж це так? Хто дасть відповідь, де найти мудрця, який з огидою плюнув-би на все це?
Кожний хоче жити, кожний для життя родився, і життя всіх Матвіїв Шавалів було таке трудне, таке невеселе. А й його відбирають їм. Чому це так?
Тому — що всі вони, тільки — Матвії Шава-ли. І по одному і по другому боці боєвої лінії.
Мучаться, гинуть, вбивають себе і шепочуть безнадійними устами:
— Богородице діво, радуйся обрадуванная...
иапііішиншіїшішіші
ошішіііішшпіііцшііішіішшіїишаїїл
Закрилася сумна сторінка Матвієвого життя, замовк його скорбний голос в нічній пітьмі церкви і важко в темноті зітхнули змучені стрілецькі груди.
