Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Треба було добре звиватися, щоб вчасно поспіти усе зробити, що настигало. Пилип Осташенко ніколи не мав наймитів, наймичок, ані пастушків. Надолужували все самі власним відпочинком і працею. Вставали вдосвіта, лягали пізно, Поки все не попорають.
Здавна чередувалася робота, одна за одною, її не переробиш. Ще не відійшли жнива, як уже треба було лазити по вишнях, — рвати й сушити, — яблука збирати, бо за ніч їх падало цілими мішками. Коноплі брати — наготовляти собі роботи на довгі зимові вечори. Всю одежу носили свого виробу, — крамне вбрання про свято лежало в скрині, — а прали в лузі з попелу, бо грошей на мило не викидали.
Отже, на цім хуторі не знали, як то купувати чогось у Дрижиполі. Нащо були тут гроші?
Проте, самі не їли яєць, масла, сиру. Все збирали, все вивозили у четвер на ярмарок, усе продавали. Копійку ту все складалося й відсилалося в банк. Осташенки виплачували позику на ці п'ятнадцять десятин хутора.
І так проходив день-у-день. Не зчуешся, як і листя позолотиться, як запанує сите, діяльне, без літньої напруги життя. Там ціпи молотять — гуп-гуп! — по золоті снопів. Там віють, там млинкують, там коноплі тіпають, там соняшники вибивають, солять, шаткують, сушать...
А все ж, відійшла напруга, — знов легкий прозорий серпанок смутку, як степові далі, окутує душу. Чогось хочеться, за чимось жаль. Дарочка чогось жде, — небувалого, небуденного. Життя на хуторі таке одноманітне, — день на день схожий. Якби розказати про її життя — нема чого розказувати. Роблять, щоб їсти, їдять, щоб робити.
А нащо це все?
Невситимий дух збагачення, пристрасть до прикуповування земель не вітали над цим хутором. Мати була ощадна, може й скупенька, але справедлива, правдива, відкрита. Батько — богобоязливий і з твердими життьовими правилами. Він не знав хитрих і спритних засобів, якими орудували інші хуторяни, щоб приєднати ще одну, ще одну десятинку. Коли б хоч за цю землю оплатитися!
Никодим, правда, мріяв про гарне господарство, про добрі стайні, будови під дахами з оцинкованої бляхи та під черепицею. Він, як тільки оженився, як перестали оплачувати банк, — ще тиснувся разом зо всіма в старій хаті, але вже заклав нову клуню. Знав, що зостанеться сам на господарстві. Маніло піде в службу, а найстарший брат давно десь у Києві візникує.
Ну, а дівчата, звісно, повиходять заміж.
Не було в хаті повсякчасних розмов про нові клапті землі, про наймитів-ледарів, про крадіжки з льоху, з замкненої комори. Не було . розсіяности сільського життя: В хутірській, відлюдній тиші, серед запашних, а іноді похмурих полів, десь у садку під орішиною, розтираючи в руках пахуче зілля, — був час запитати себе: для чого то все, для чого людина живе?
Дарочка питається в Марії. На розстеленому рядні сидять вони і качалками вибивають соняшники... Марія не знає. Так заведено.
Марія не думає про це, вона прислухується до того чуда. Що діється з нею? Де воно —береться, звідки прийде те нове життя, що ще є вона сама й уже живе за своїми законами, росте, зріє у ній самій?
— Вийдеш заміж, — не будеш про це думати, — відповідає тільки Марія Дарочці.
Це неможливо! Заміж? Ні, Дарочку жде якесь незвичайне, незнане майбутнє. Вийти заміж на якийсь такий самий хутір, наперед знати, що тебе чекає таке саме колесо одноманітної роботи, — з весни в літо, з літа в осінь, з осени в зиму... То вже краще зостатися зачарованою назавжди у цьому зачарованому світі дитячих марень...
Ось гора великих, чорнявих дисків лежить обіч неї. Ось вона розмовляє з Марією, забувши вже, що робить, їй здасться, що вона малесенька, а гора соняшників величезна. Вони котяться до неї і котяться, — головаті, маленькі друзі її... Перекочуються через її руки, стають жовті й чистенькі, — золоті щіточки. Все зникло, відпливло, лише велетенська прозора блакитна баня розкинулася над нею й цими незчисленними кружалами.
Та й розстанеться вона із цим світом нечуваної казки безжурного дитинства? Щоб так і на неї хтось гукав, як інколи Никодим на Марію?
— Я не хочу! Не піду заміж! — каже вона.
— А що ж ти робитимеш?
Справді, що робитиме хутірська дівчина? До школи не ходила, без приданого, без фаху. Яка дорога стелиться їй, крім заміжжя?
Але то буде ще десь ген-ген, у безмежно віддаленому майбутньому.
Разом із задумою про безглуздість колеса буття в Дароч-чиній душі химерно сплітається невгамована, бунтівлива радість. Так маки червоні цвітуть у степу впереміш із шпичастими, сивими й пухнатими будяками. Вона любила лазити по деревах, дряпатися аж до найнебезпечнішої гілки, бігати, щоб дух захоплювало, хотіла б бути заразом скрізь, хотіла б бути тим телям, що тиждень тому вродилося...
Вона любила це безглузде життя. Всі сили її степової молодої душі бреніли й відзвучували при найменшому дотикові того життя.
Було ще щось у Дароччиних душевних скарбах, справді, щось дуже дивне.
Після тої пригоди з черевиком часто над вечір вийде вона за сад, аж на шлях, під осокори. Гляне-погляне... Поле, поле, безмежні лани. Манячать у далині такі ж хутори, як їх, зливаються з виднокругом у надвечірніх серпанках. Тепле повітря знімається з землі, напеченої за день, аж дух іде із садової гущавини, розніженість повстає довкола, овіяна вечірнім леготом.
— А чого Меркурій того черевика приніс? — раз-у-раз виринало питання.
Вона дуже добре знала все, як воно було, як складалося. Вже другої неділі під церквою Мар'янка дрочилася з нього "Сарґоловим дурилом", а це похопили й усі інші приятелі. Меркурій не дуже сердився, але всі також знали, що то заради неї, Мар'янки, він так хотів прислужитися Дарочці. І Меркурій на Дарочку ніякої уваги не звертав по-давньому.
Так чого ж мріє, думає так багато Дарочка про цього Меркурія — гордого, зарозумілого, з своїми фанабериками й таємницями? Наче він коли на неї поглянув? Він і не знає, коли своїм густим басом читає апостола, що хтось у цей час губиться у неозорних просторах солодких марень і мрій.
Де б він знав? Дарочка ж не подивиться, не гляне, коли він десь близько. Вона занадто горда, щоб не бачити, як він не помічає її ніколи.
Але чого він приносив черевика?.. Може такий добрий та щирий душею? Може...
І так стоїть Дарочка, загублена серед спадаючих сутінків і дивиться на остагіній пурпуровий промінь, на красу народженого вечора. Краса ця пливе через її душу в непере-литих у слова відчуттях і почуваннях.
Те відчуття як передчуття: щось таке повинно прийти в її життя. Незвичайне, прекрасне. З цим почуттям радости, значної ваги свого життя, вона засинала, зморена за день, з ним прокидалася вдосвіта.
Не знати, коли й як зробилася справжня весна. Ще недавно бурхливо всюди бігло, клекотіло, рвалося в невідому далечінь, навратливо збігало з городів у ярі, ще вчора віяв гострий вітер, — а тут враз стала голубливо-м'яка теплінь, земля запахла молодою зеленню і раптом просохла. Де-не-де ще було болото і вони мусіли шукати стежки, або протоптаних ступаків, щоб не замастити ніг, ідучи в страстний четвер до церкви.
А як верталися,— то вже було сухо.
Вертався їх чималий гурт. Осташенки, старий Пелех із старшим сином та дочками. Не було межи ними Наталки. Вона вийшла заміж цієї зими в Розумницю, але була друга Наталка — Пелехова.
В безмісячну теплу ніч весняну виходили із церкви й розходилися по всьому селу запалені свічки, — скрізь вогники, вогники. Дехто приробив собі паперового ліхтарика, щоб страстної свічки не задмухнути. Осташенко вклав свічку в скляний ліхтар. Бо цим вогнем святим треба ще випалити хрести на дверях стайні, клуні, на сволоку в хаті.
Недалеко в Осташенків об'явилися сусіди. По другий бік берега, так за одну верству, поставив собі хату й заводив садок Матвій Пелех. Оце ж вони йшли, себто, старий, двоє дівчат та Петро, парубок у призовному віці.
Цей Петро разом із Манілом до школи ходив, але не доходив до кінця. Маніло вже служить поштовим чиновником у сусідньому повіті, а Петро не дуже за тією наукою розбивався. Він мав веселу вдачу, білявий чуб і сині очі. Учився він тако собі, але у всіх хазяйських справах був певний. Батько його скрізь уже замість себе посилав. О, то хазяйська дитина! — казали про нього хуторяни.
Він чомусь конче хотів, щоб Дарочка не оступилася та не влізла в болото. Старі йшли собі десь позаду, молодь погналася вперед, а Петро присвічував ліхтарем дорогу і говорили вони бозна про що. Поо харки-макогоники та сім кіп гречаної вовни. Ну, так, Никодим дуже глибокодумно розказував про дядька Харка, який у місті навчився про себе панської пісні.
— От, купив він оселедця, сів під возом і їсть. Коли чує, щось десь грає. Підняв голову, а то з вікна, якраз проти нього сидить панянка й співає "3вук унилий"...
— Ага, я знаю, — зрадів Петро, що хоч раз може й він похизуватися неабиякою одукованістю. — Ось цю:
Звук унилий фортеп'яно Виражай тоску мою, Я жіву среді тіранов — Облегчі печаль мою...
— Ото-то-то! Вона! Дядько Харко добре слухав, враз запам'ятав. Приїхав додому й хвалиться. "От, я про себе пісню сьогодні чув, сто чортів і сіра свита та ще й га!
Жук у глині, Харко п'яний Виряжа куму свою... Я жую суху тараню Обмастити піч мою... А хіба ж я був п'яний?
Регочуться всі, Петро крізь сміх питає:
— А чого ж тараню, коли він оселедця їв?
— Бо мабуть був п'яний, — глибокодумно відповідає Никодим.
Петро не хоче відстати, він розказує якусь придабашку про циган, що крутять Сонцем, а з циган зійшло на дурнів. Побрехеньки й придабашки так і сипалися, кожне мало якусь напоготові й виривалося, щоб і собі що втяти.
Про дурнів уже розказувало третє.
— А то був собі такий дженджуристий парубок, як би, скажімо, Аршин з шапкою. Він забрався межи дівчат і хлопців, узявся в боки й каже, щоб усі чули:
"Штани мої сині, а ще другі в скрині!"
"То віддай мої!" — підскочив до нього найвірніїрий приятель, як би Муркур.
"Цить, дурний, це я так хвалюся!" — засичав до нього хвалько...
— Та про тих дурнів є та й є! — каже Дарочка.
— На, дурний, груш, та мене не воруш! — перебиває Наталка.
— їж, дурню, бо то з маком!.. — вставляє Петро. І посипалося:
— Дурний та й не журиться!
— Пошли дурного, а за ним другого!
— За дурною головою та й ногам нема спокою!
— Оженився дурний та взяв біснувату, та не знали, що робить, підпалили хату!..
— Дурень думкою багатіє!..
— Вольному воля, спасенному рай, а дурному степ!..
— Обіцянка-цяцянка, а дурному радість!
— Дурне діло не хитре!..
— Два дурні б'ються, а третій дивиться!..
Ішли й вигадували навипередки, все чогось більше розвеселяючись.
