Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Кожне хотіло щось викрутасішого пригадати. А й не чують, що старі підійшли вже зовсім близько.

— Дурному й пальця покажи, то буде сміятися... — сказало позад них зовсім іншим, докірливим голосом.

Всі враз так і принишкли.

— То сьогодні страстний четвер, а ви такі видумаси справляєте. Христа сьогодні розп'яли, він муки за вас приймав, а ви... Я думав, вони про щось божественне говорять... — цочав вичитувати старий Пилип.

Молодь присоромилася. Як тут про божественне говорити, коли в гурті чогось так хочеться поґзитися? Ніч така тепла та гарна. Але тато правду кажуть!

— Хахоньки будете справляти на Великдень, а тепер гріх! — навчав Пилип, а з того всього мало не проґавив поворотки до свого хутора.

— Прощавайте, Матвію, ми вже вдома, а вам ще треба трохи попойти...

III.

У великодню ніч не сплять люди.

Під церквою, біля церкви повно. В церкві стільки народу, що стоять аж у притворі.

Кругом церкви вже виріс предивний вінок, — із людей, вогників, пасок, крашанок... Кожне принесло свого кошика, — святити, — й поставило в ряд. В кожному кошику горить свічка. Від мерехтливих вогників у нічній темряві радісно виграє й міниться біла скатертина, вишитий, чи узором тканий обрус, рушник. На них по-мистецькому розкладені сині, зелені, червоні крашанки, визерунчасті писанки, кружалка ковбаси, одварене. сато, а ні, то й ціле порося. Паски-баби змагалися межи собою, котра вища, котра краще прибрана.

Дарочка із своєю паскою стоїть біля відзіґорної Мар'янки Ференцевої, своєї вірної колеги. Тут таки крутиться й Петро Пелех, хоч його мати із сестрою стояли аж десь у другому місці. Воно ніби й не годилося б парубкові стовбичити межи дівчат, — он хлопці на вигоні перед церквою багаття палять, та він і в хорі співає. Але чого дурна молодь не робить!

Тут Петра й заскочив Меркурій Сарґола. Він чогось нишпорив межи людьми, когось шукав. Заглядів Петра й укрив мокрим рядном.

— А стонадцять... — хотів сказати "чортів" та згадав, що він під церквою. — То я тебе шукаю, а ти тут за спідницями упадаєш?

— Або що? — не дуже затривожився Петро.

— А в півчій хто співатиме?

— А ти!

— А ти! — перекривився Меркурій.

— Христос Воскрес, Меркуре! — перебила їм сваритися Мар'янка. — А нас ти й не бачиш?

— Воістину Воскрес! — буркнув сердито Меркурій. Меркурій тепер уже не пнувся читати апостола, як

кілька літ тому, але в церкві ніколи не переставав співати. Втім, його головною пристрастю стали тепер книжки, а не гармонії та скрипки. І те, й друге він таки мав, до церкви ходити співати не переставав, але жадібно складав свою бібліотеку. Чогось так любив у книжку заглядати, і що більш коло тої книжки було заборон, то смачніша вона йому була. Йому того життя навкруги так було мало, а в книжках знаходив і переживав інше, нетутешнє.

Крім церкви й книжок, мав ще одне захоплення. Разом з Абою Цудечкісом ходили в таємний революційний гурток, там разом розбирали революційну літературу. І як треба було часом кудись занести її, чи перевезти в більшій кількості, — то на Меркурія можна було покластися, як на кам'яну гору.

Меркурій таки потягнув за собою Петра. Дівчата зоста-лисА самі.

— Ой, як я тобі щось cкaжv, Мар'янко! — не могла вже витримати Дарочка. — Ой, якби ти знала!

Подоуги таємниць одна від другої не мали й не могли їх втримати при собі.

— І чого це той Петро так за тобою упадає? — питає, лукаво примружившись, Мар'янка у відповідь на Дарчині слова.

— Бо й ні! То може за тобою!

— Е, не кажи! Я вже бачу, тут щось завіряється. Він тільки на тебе й дивиться.

— Ой, якби я тобі щось сказала! — знову натякає Дарочка.

— Та кажи швидше, бо я вже лусну з нетерплячки!

— Тільки ти нікому-нікому не говори. Забожись, що не скажеш!

— Єйбо, присьєйбо!

Дарочка витягає щось із • кишені, розгортає хустинку, розкриває коробочку й показує.

— Диви, що мені сьогодні подарував Петро!

— 1-і! А їйбо! — розгорілися Мар'янчині очиці. Низка червоного намиста аж очі вбирала.

— Ану, надягни!

Вбиралися *о одна, то друга, десь геть далеко відійшовши, щоб люди не сміялися з них.

— От, той Петро! І чого він таке собі здумав? — не добирала Дарочка.

— Любить тебе!

— А скажи, — любить, чи ні? — сумнівалася Дарочка. Вона так би хотіла знати. Все, все, — і погляд, і усмішка,

і ці коралі, і от де вона, там він крутиться, мов із під землі виростає, — все це таким солодким туманом обгортало ії, а від того ще більше хотілося знати: любить, чи не любить? Мабуть, ні!

Вже скільки раз вона ворожила. Візьме стеблину молоденької травиці, насіче її нігтем і рахує-приказує:

— Любить — не любить, плюне — поцілує, до серця пригорне — до чорта пішле, своєю назве. Любить — не любить...

А як виходило "не любить", то до трьох раз ворожила, щоб вийшло таки, що любить.

Так і тепер. Зірвали галузку з бруньками й почали ворожити.

— Любить, любить! — сміялася Мар'янка. — А ти його теж, мабуть, любиш?

— Е... ти б хотіла усе знати!..

— О, почервоніла! Я йому сьогодні скажу.

— Мар'янко, крий Боже! — вчепилася Дарочка за рукав їй. — А як він не...

Вони б цілий день про це говорили і не надокучить їм.

— Вбери намисто! — просила Мар'янка. — Вдягни! Тобі так гарно в ньому!

— Чогось соромно! А що я мамі скажу? Спитають же, де взяла.

То була поважна заковика. Мар'янка задумалася.

— Ну, й що ж би тут таке збрехати? Дарочка ажніяк не вміла брехати.

— А, де той Муркур? — забракло Мар'янці. — Він би зараз щось вигадав.

— О, ще й Муркурові розкажи!

— Зажди, щось я видумаю... О! Скажи, що знайшла!

— Як знайшла, то треба віддати. Мама не дозволять носити.

— А ти скажи, що... Скажи, що купила!

— А за які гроші?

Так і не додумалися, що сказати. Вже виходив із церкви хресний хід, пан отець у білих ризах, за ним корогви, свічники, півчі, люди. Три рази обійшли кругом церкви, тоді святили паски...

IV.

Христос воскресе, Хома паску несе, А Хомиха порося, Похристосуємся... Дзвони й дзвоники на дзвіниці наче видзвонювали ці слова. То діти цілий день напереміну баламкали, ані хвилини не даючи спокою дзвонам.

Сонце в цей найрадісніший день року світило щиро, якнайтепліше, але не пекучо. Скрізь розпускалася ніжною пінкою зелень, скрізь було ніжнозелено, молодо, весело.

Скрізь і всюди земля була всіяна червоними, синіми, жовтими цяточками, — з крашанок. То діти христосувалися чия дужча? чия переб'є — і тут же переможець з'їдав виграну крашанку, а шкаралупками мозаїчно встеляв весняну землю.

Така ж сама молодість вирувала навколо церкви. Писанки й крашанки ожили, поробилися дівчатами в яскравих, кольорових убранях, вишиваних сорочках, вінках та розмаених на повітрі стяжках.

Писанки й крашанки побралися за руки й довгим журавлиним ключем ходили кругом церкви, зливаючи ритм пісні й руху в одне. Плели хрещика.

Дарочка з Мар'янкою прийшли, аж як хрещик плівся через усю Марійку від церкви до цвинтаря.

Петро уже давно їх чекав. Він ще здалеку всміхався дівчатам. І як рано чомусь не насмілився, а звичай велить, то мусіли тепер цілуватися. З Мар'янкою спершу.

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес! Так тричі.

Коли надійшла Дароччина черга христосуватися, вона запручалася була, але — так звичай велить.

І з Мар'янкою Петро поцілувався в щоки, а Дарочку три рази поцілував аж у самі уста.

Бідна Дарочка спаленіла! Може й справді Мар'янка йому сказала, що вони ворожили на листочках і випало їй останнє "поцілує". Але коли вона могла йому розказати?

Всі з церкви тоді пішли вдосвіта додому розговлятися. Розговілися, — тато пішли, спалили під яблунею свячені кришки й шкаралупу, а тоді вже старі полягали спати. Дарочка ж анітрохи не хотіла й не могла спаїи.

Цей день великодний довгий, як море. Нічого не робиться в цей день, усе святкує, все радіє сонцем, весною.

Ще не повставали старі, як прийшла Мар'янка. Довелося їй трохи почекати, щоб повставали старі, та щоб справити враження своєю новиною.

— Оце, — каже, — бачите, яких стяжок наслав мені Данько із Києва? А ще прислав він ось яке намисто. Тато казали, — тобі віддати, Дарочко!

Тато Мар'янчин Дарочці доводився хрищеним батьком.

— Але гарне! Вдягни-но, Дарочко! А тобі воно й пасує! — каже мама.

— Я вже й не скину! — раділа Дарочка.

— Десь-то розбагатів ваш Данько, що таких дарунків наслав., Що ж він іще прислав?

— А малій Явдошці ще черевички прислав, — навмання збрехала Мар'янка.

— Воно ж іще не ходить, у колисці.

— Він там знає!

— Коли ж він сам уже приїде?

— Писав, що після Зелених свят.

— О, десь-то велике цабе вже стало з вашого Данька! От тепер це намисто красується вже на шиї в Дарочки

і Петро із радістю те бачить, милується.

Мар'янка не.витерпіла й розказала Петрові, як то вона туману в Осташенків напускала — і всі вони сміються, хоч Дарочці совісно, що вона гріх на душу прийняла. Але так же хотілося сьогодні намисто вбрати, що...

Ні, не змовилися Петро з Мар'янкою!

Але чого ж він її тільки одну в уста поцілував?

V.

Ніжна зелень весни вже згусла в соковиту, вже все розпустилося, вже в городах усе вкорінилося, розросталося.

Було це ще не літо, але вже й не весна. Минули Зелені свята. Був час полоття в городах.

Не було ще палючої спеки, але й сонце припікало та вигрівало навіть материні старечі кістки.

Дарочка з Марією пололи бур'ян, не розгинаючи спини. Наче втікаючи, Дарочка все виривалася вперед, вона полола завзято і непомірковано. А може того й не помічала, бо була в п'яній нестямі, причинна.

"Чому Дарочка не обзивається, не співає, така чудна якась мов не тут вона?" — думає собі Марія.

Щось із нею діється. А що? Вона й сама не тямить, сама жахається.

їй хочеться, — нестерпно, жагуче, — цілуватися. О, Господи! Не вірить сама собі, — а так! І чи було те все, чи примарилося?

Місяць бив їм просто ввічі, місяць усе сріблив, — і той рів за садом, де вони сиділи з Петром. І щось таке було запаморочливе в тій ночі, що не можна було розлучитися їм. Ще так ніколи не було, хоч не один так вечір просиділи.

Вона вже кілька разів поривалася встати і рти до хати, але Петро не пускав і ще раз цілував, і ще раз.

І тепер вона не вірить сама собі, що це було, що це могло бути. А від чого ж ці червоні маки розцвіли, горять, п'янять, палять душу?

Мов сонна, мов світ цей із чистим небом і умитим сонцем не існує, вона хоче тих поцілунків ще, невситимо! Боже, якби мама знали! Якби мама знали, що в неї в душі розгорілося! ^

І нічим себе не можна уговтати! Вже та сапа аж літає в її руках, вже вона хоче присилувати себе вслухатися, про що говорить мама з Марією, — а та страшна пожежа все закриває.