Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Гості з усіх околиць з'їхалися: попівські родини, Дідичі, а з хуторян, — лише шляхта, але не ця недавно розбагатіла троянівська мужицька хуторянщина. Лише старий наскликав старих своїх приятелів і кумів, а з молоді нікого не було.

Молодий, — Хрисанф Демницький, що оце недавно вивчився на лікаря, — привіз із собою на весілля хор. Хоч і був він лікарем уже, але не кидав своєї, з юнацьких літ запровадженої, витівки. В Дрижиполі, де батько його був попом, він зібрав коло себе хлопців і дівчат та й вчив їх співати не тільки в церкві, а й так. Щороку приїздив на вакації додому й знову щороку збирав своїх хлопців та дівчат...

Отож, цей хор також сидів за весільними столами. І думаєте, що співали? Якихось панських, новомодних пісень? Де там! Тих самих, що щовечора на вулиці співають— чорноморця, журавля, отаке-о... Що в тому гарного— дивувалися, знизували плечима деякі. Отакі собі мужицькі пісні, що їх кожна баба курдибакає...

Яриней Сарґола давно вже завоював увагу тих хазяїв, що сиділи неподалік. Він такий був говорун, — що не скаже, то до прикладу. Завжди, де він у компанії — найбільш за всіх говорить, має щось нове й цікаве розказати. А всі, хоч і не хотіли, починають слухати.

Був замолоду чумаком, батька й діда мав чумаків, ходив багато по світі, — то мав що розказувати. Але ж от і Олевський немало світа бачив, мабуть ще й більше, бо й у Варшавах і поза Варшавами бував із панськими волами. Та він тільки в конях кохався, говорити ж не вмів. Але ж як розкаже дядько Яриней, то з нічого щось цікаве виходить. Такий дар чоловік мав.

Правду кажучи, Меркурій знав з першого слова, яку із своїх баєчок розказує батько. Чи то про те, як він навчився з отченаша грамоти, чи як він у Києві дурисвіта обдурив, чи про панщину, якої він зазнав до двадцяти своїх років.

Якраз у той час, коли проходив повз вікно, затулене кущем безу, Меркурій почув, що мова йде про нього.

— Ой, куме, куме... І зостався я з малими дітьми горювати, Муркурові було вісім місяців, а найстаршій, Мокринці, п'ять рочків, як Ганна моя померла. Діти! Писклята! Біда!.. Що ж вони винні? Та беруся я картоплю варити, а Мо-кринка мені помагає оббирати, а Христі кажу колиску колисати. "Киріє, — зустрів я її, — чи підеш служити до мене?" А Кирія...

Меркурій напам'ять знав: зараз батько почне хвалити

"Керейку" (так назрівав про себе Меркурій свою мачуху), що добра до дітей нерідних була. Хазяєчка, пильновата... Так, так!.. Тільки й пам'ятає Меркурій стусани та голод у животі...

З дальших покоїв долинув до Меркурієвого вуха спів "Ой, у лісі, лісі"... Він би залюбки пристав до того співу, — чи не панича Хрисанфа це хор? — та треба ж батькові на очі показатися.

Не без страху зайшов до хати, зразу й не знайшов батька в цім згромадженні гостей, столів, наїдків та напоїв. Підійшов збоку, торкнув за рукав:

— Тату, може вже поїдемо додому?

Тато мов і п'яний не був, як побачив Меркурія.

— Ану, йди-но сюди, йди-но, ледащо! Де це ти волочився досі?

— Я не волочився.

— Я тобі коли казав прийти?

Меркурій змовчав, зукоса поглядаючи на батька. Знав уже цю підступну лагідність батькову. І знав, що хоч який п'яний буває батько, — пам'ятає він про всі свої розпорядження, накази: кого, куди, по що послав.

— То це ти так слухаєш батька? Так десь, щоб збиткг зробити, то він вискоком. Оце бачите шматок бовдура? — звернувся батько до отця Петра Демницького. — Скільки вб'єш, стільки в'їдеш, — нема, щоб як інші діти...

— Та я ж нічого... — виправдувався, сам не знав за що, Меркурій.

— Воно й змалку було ледащо! — все звертався батько до отця Петра. — Бувало: а де Муркур? А он у березі, з очерету сопілки вирізує... Товар хай собі йде в шкоду, а йому за всі голови, висвистує собі. Ой, нема в мене дитини, як Федір...

федір був менший брат Меркуріїв, таки "Керейчин" син. За порадою отця Петра, батько віддав його вчитися до Духовної семинарії і він з'являвся вдома тільки на вакації — чистенький, слухняний, чемний. Меркурій заздрив братові, бо йому судилася інша доля.

Ви, тату, тільки й знаєте, що мене лаяти... Але Федька послали вчитися, а я в вас за наймита...

—-То ти, сучий сину, ще будеш мені вицвікувати? Жабо зелена! — підняв голос батько. — Як кажу підійди сюди, то чого ж уперся, мов пень? Стоїть, хоч ти йому кілка на голові теши!

— Та годі вже вам до хлопця присікуватися, Яринею Максимовичу, — спинив отець Демницький, сват Олев-ського. — Адже ж Тарас Шевченко також був сирота, також ще змалку до чогось іншого брався...

— От, панотче, що ви розказуєте! Шевченко був великий чоловік, а це — ледащо та злодій. Скільки я йому тих скрипок та гармоній на голові побив, то вже й сам не пам'ятаю. А він знов украде пшениці та продасть, та нову купує...

Про цю невгасиму війну межи батьком та сином за скрипку, гармонію й сопілку всі хуторі дуже добре знали, багато чого розказували.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти того четверга продав мірку пшениці Янкелеві Цудечкісові? Нової скрипочки захотілося?

— Ійбо, присьєйбо, скарай мене Бог, — почав був Меркурій відмовлятися, але кинув око на батькові брови.

Там було написано, що краще змовчати.

— А до роботи, то тебе нема!

— Вам роби й грудьми, то не будеш людьми! — не витерпів Меркурій.

Але Яриней уже розійшовся і крикнув на всю хату:

— Ані писни! Йди сюди, як батько говорить! Меркурій підійшов.

— Оце тобі! — дав йому по вухові Яриней. — Оце, щоб не переводив добра мого на скрипочки та книжечки...

Вони всі сиділи за столом і вважали, що добре робить Яриней, — дітей тра вчити і з раз ударити не зашкодить. Отця Демницького не соромилися, був він свій чоловік, — і батько, і дід його були священниками, і прадід. А Яриней десять років був церковним старостою в Дрижиполі й з усіма своїми клопотами однаково йшов до отця Петра.

Суворий, крутий батько — це по-хазяйському.

III.

— Ну, і за що це ви так хлопця караєте, дядьку Яринею? — обізвався ззаду голос Хрисанфа Демницького.

Він вийшов з покоїв, трохи знервований, сюди до старшого покоління й натрапив на цю повчальну сцену.

Меркурія він, як і покійний брат Володимир, любив.

У Дрижиполі Сарґоли й Демницькі — сусіди. Городи їх сходять до річки і на тій річці все ото виводився малий Мер-курцьо в короткій сорочині — таким пам ятає ще Хрисанф цього парубійка з коротко обстриженим їжачком. Вже студентом бувши, Володимир зовсім завербував собі хлопця, той за ним назирці ходив/ носив йому старовинні монети, що знаходили дітлахи у городах, черепочки якісь. Допомагав йому розкопувати якийсь вал по той бік річки, у Городищі, а Володимир йому давав читати книжки й трохи підучував.

Ну, а Хрисанф сам учився у Меркурія. Надзвичайно музикальний хлопчина вбрав дуже рано вже в себе весь пісенний матеріял Дрижиполя й Хрисанфові не було нічого легшого, як просто від нього все те записувати. Всі чумацькі пісні, що дядько Яриней співає, всі вуличні, всі ті, що повсякденно співалися в полі, на городі, за п'яним столом...

Ах, то вже таку пристрасть невилікувану мав Хрисанф — закоханість у народній пісні.

Ось хвилин кілька тому зазнав він прикрої гіркої досади через цю саму пісню. Панночкам і паничам, що поз'їжджалися на весілля, не терпілося, — коли ж уже заграють вальса й краков'яка, — а він із своїм хором вліз. Шепотіли, шепотілися, а потім вголос почали нарікати:

— Чи це в?ке ми не чули, як мужики горло деруть?

— Мало ми їх наслухаємося, як вони йдуть з буряків? Хрисанф почув це, відразу спинив хоровий спів, а сам

пішов геть. "Хай уже вистрибують..." — ображено думав він.

Хрисанф Демницький був у душі не стільки лікар, скільки збирач народньої пісні. Він може на те й лікарем зробився, щоб ближче стати до душі народу, щоб довірливість здобути. За всіх своїх вакацій він тільки те й робив, Що блукав по селах Дрижипільщини, записував пісні з уст Дівчат, парубків, молодиць, лірників. Єдиною вимогою до свого хору й до себе було досягти того натурального, не Зіпсованого камерним стилем, польового співу. Щоб чути було в ньому подих запашних полів, замріяність розлогу, як степова сиза далечінь уранці, наївну й цілинну, здорову простоту молодости...

І от те, що він створив, подобається лише йому самому, а більш нікому тут. Ті пісні, на які він милувався, мов на перлини, що скапнули з талановитої душі народу й так закам'яніли, — ці пісні'викликали тут тільки глузливий усміх.

Хтозна, як довго розправлявся б дядько Яриней із сином, якби не надійшов запечалений Хрисанф Демницький.

— І охота ото вам! — докірливо сказав Хрисанф. — Він же в мене на весіллі, а не у вас на хуторі.

Поява панича молодого обеззброїла Яринея Сарґолу.

— Сідай, синашу, та закуси! Ось на, випий чарку, — підбадьорив старий Олевський. — Ти на батька не ремствуй, батько поб'є, та й пожалує...

Меркурій починав своє свідоме життя страхом до батька. Страх цей уже був у звичці, хлопцеві треба було просто пересилювати себе, щоб не здригнутися, коли батько піднесе голос. Сьогодні ж він от-от був би не витерпів, був би вхопив батька за руку, якби не панич. Дуже вже його допекло. Лає, б'є при людях... За що? Отак, з доброго дива, з п'яних очей, що Керейка настрополила.

— Пий, як дають, та дякуй Богові, — напівмилостиво, напівгрізно промовив батько.

Меркурій мусів сісти, мусів випити й закусите — темний, як туча. Хрисанф, такий самий темний, його частував.

IV.

Це весілля ділилося з трьох шматків. В полі біло, тихо, засніжено...

Старі Олевські, особливо мати, Горпина Олевська, цупко трималися старих звичаїв і це весілля було таке, як і кожне сільське весілля: з гільцем, короваєм, перепоєм,, продажем молодої —• рідні було досить, щоб цього доконати.

Молоді панночки, — Маринка, молода Меланя, найменша Рая, паничі, Васько й Дмитрусь Демницькі, були з білими флер-д'оранжами. Вони не хотіли йти межи "простих". Меланя вінчалася у фаті, хотілося, щоб весілля виглядало на баль, з танцями й панськими розвагами.

Молодий, Хрисанф, ще й хор привіз, — ні до чого, власне. Свята наївність, чи варто було заводитися з цією народницько-просвітянською витівкою?

Горпина Олевська не піддавалася повівам нових часів.

Настала хвилина, коли зять повинен був подарувати їй чоботи. Хрисанф був не проти того й червоні сап'янці купив, але в цю хвилину він забув про них.

Ой, зятю мій дорогесенький,

А де ж твої чоботи новесенькі,

А де ж твої сап'янці,

Щоб ми здоровенькі булине другому кінці співав бабський куток весілля.

Чуйне вухо Хрисанфа, насторожене до всякого словесного візерунку, вловило щось нове, не записане ще.

Ой, зятю мій любесенький,

А де ж твої чобітки легесенькі,

Червонії сап'янці, —

Щоб ми всі здорові були...