Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Від заздрощів він аж занімів. От, усі їдуть учитися, і Федька батько на попа вчить, — тільки він один росте бовдуром, туманом. Спасибі, Володимир-попович навчив його трохи. Та й баб-райся в землі, Меркуре!
— Е, — стукнув Меркурій по столі кулаком. — Де наше не пропадало! Заграймо, щоб аж шкварчало. Гулять, так гулять! Лий, шинкарю, на копійку квасу!
Він узяв смичка і терпко врізав козачка.
— А як батько наскочать? — застеріг Аршин із шапкою.
— Не наскочать! З неділі загуляли на весіллі в Олев-ських. Це швидше понеділка їх не буде тут.
— Е, то гайда! Шквармо!
Добре в них виходило! Коло Меркурія й Аршин з шапкою теж неабияким гармоністом став. З халяндри перейшли до улюбленої метелиці...
— Хлопці, швидше ховайте... Он тато йдуть до хати, — прожогом ускочила до хати задихана Христя, Меркуріева сестра.
Метелиця урвалася в найбуйнішому місці. Христя? Та звідки вона тут взялася? Таго? Та яким чином? Куди ж це сховати гармонію? Ні, вперед скрипку! Чи чути було їх знадвору? Чути! Батько лихі, буде вам...
Замість скрипки, Меркурій потяг до образів гармонію, але вона туди за образи не заходила. Аршин із шапкою втік через вікно в сад, Меркурій і Христя бігали по хаті й замітали сліди злочину.
Гармонія сяк-так опинилася у своїй криївці, а^Христя під самим носом у батька злодійкувато вискочила* надвір, тримаючи під фартухом скрипку. Смичок сиротою валявся на землі.
Увійшов темний, як туча, батько. Зизом подивився на Меркурія, повів оком по хаті, мовчки взяв у руки з долу смичка й урочисто огЛянув.
Але цієї жертви, смичка, було замало. Смичка покладено було на стіл, а трус тривав далі.
В скрині перевернув усе догори ногами, нічого не знайшов. Заглянув під ліжко, перетрусив усе на жердці. Навіть у горшки на миснику зазирав, навіть у каглу заглянув.
Там лежала схована Меркуріева бібліотека. Полетіли додолу "Бова королевич", "Сім кіп гречаної вовни", "Ма-руся", "Енеїда", "Хуторські придабашки веселої баби Па-лажки", "Кобзар", "Народні оповідання"... За ними — ті брошурки і революційні проклямації, що він зобов'язався передати ще кільком людям, та не встиг.
— Не руште! — з відчаєм скричав Меркурій, дивлю-чись на цей розгром. — Це мені дав панич Хрисанф, маю йому віддати, — збрехав він, бо кожну книжку, бодай друковану сторінку, що попадала йому до рук, він любовно й побожно складав роками, а брошури й проклямації він узяв у дрижипільського товариша, Аби Цудечкіса, сина містечкового багатія-ювеліра.
Але батько, хоч і хвалився, що навчився з отченашу грамоти, проте, читати добре не вмів. То можна було що завгодно брехати.
Ім'я дому Демницьких було магічне для Яринея Сарґоли. Він піднімав з долівки книжки і почав читати по складах назви. А Меркурій скористався, все бігом зібрав, поклав на стіл. Та знову полетіли на землю Котляревський, Марко Вовчок, Квітка Основ'яненко і навіть "Коб-зар" мало був не полетів — та батько цим разом завагався і ііоклав цю книжку тимчасом на столі поруч смичка.
— Ану, читай, що тут написано, — суворо загадав він, узявши до рук чергову жертву.
Його збили з пантелику слов'янські літери на обкладинці та євангелічна віньєтка в середині.
— Не лепо лі ни бяшеть, братіє... словеси... — почав Меркурій, і сам добре не розуміючи, що читає.
Меркурієві цю книжку дав справді Демницький, тільки Володимир. І Меркурій її беріг, як ока в лобі, бо там говорилося про "тропу Трояню", а це близько вже обходило його самого.
— А, це божественна, — пробурмотів про.себе батько. — "Слово о полку" було помилуване.
Всі ж інші книжки, що лежали на землі, мали бути зараз спалені.
О, жах, о, хвилина! Батько намірився це книгоспалення вчинити в грубі. Він відчинив її, а звідти ріжком визирнула гармонія. Зловтішно й тихо, мов боявся спугнути давно пантрованого звіря, батько витяг із груби гармонію. Вона тільки жалібно заплакала. В останній раз.
Аж допіру віднайшов батько голос. Він товк цю гармонію по Меркурієвій голові і приказував:
— Оце тобі гармонійка, оце тобі книжечки, оце тобі скрипочки! То я думав — він на полі оре, а він... Наймити там гульки справляють, а він тут... Оце тобі за пшеницю, що крав, ледацюго! Чого ж ти мовчиш?
І це не сподобалося батькові.
Скоро гармонії не стало, лише тріски з неї лежали на долівці. Аж тоді й із смичком сталося те саме. ' 3 побитою головою, з червоними басаманамй на обличчі, понуро й винувато стояв Меркурій перед батьком і виправдувався:
Скрипка не його, Антін забрав із собою. Гармонію він склеїв ту саму, що вже раз батько йому на голові побив. У поле він збирався йти.
— А книжок не паліть, бо це не мої, поповичеві!
— Бачиш ти! Думаєш попом бути, що книжечок захотілося? — кпив батько. — В господарстві повно роботи, а йому книжечка на думці... Орати, сіяти треба, молотити...
— Він мені казав вернути, — хоч ти йому що, стояв на свосму Меркурій.
— Стидався б! Парубок такий, що вже женитися пора, а йому ще й досі витребеньки та виграшки в голові рояться...
Ну, й любив же батько ґдирати! Але й Меркурій упертий! Якщо він про музичні інструменти, які так любив, думав по-батьковому, що це забавки, витребеньки та виграшки, то коли заходила мова про книжки, він ажніяк не міг пристати на це. Він шанував книжку мабуть більше за батька і міг за неї навіть сперечатися, про що інше не наважувався. Він уперто боронив свої книжки.
Батько ґдирав, а Меркурій збирав книжки й відносив десь далі від груби.
— Чого ж знов граєшся? Піди, доглянь коні! До чого путнього тебе не догарикаєшся... а до книжечки... Це панам можна, а нам треба робити!
Так, наче він уже раз загадував.
IV.
Коні Аже давно були розпряжені, Христя біля них поралась, напувала, їсти давала.
Вона так жалісливо подивилася на Меркурія, що йому зразу стало легше. Навіть неслухняна посмішка спробувала пробитися на виду.
— Дуже набили? — спитала й поманила Меркурія в 'клуню. — Ходім-но, щось дам...
У клуні вона витягла з якоїсь далекої кишені два пиріжки й тицьнула Меркурієві.
— На, та з'їж нишком...
Не на багато старша за нього, Христя все ще мала його за дитину. Так у дитинстві, бувало, все щось украде з-під мачушиних очей і десь у куточку тихенько йому ткне.
— На, та щоб мама не бачили...
В гонитві за великими багатствами у Сарґоловій хаті їли скупо, зле й несмачно. Закрутять абияк куліш, кашу, бо за роботою ніколи було пундиків вигадувати. Старші, дівчата Мокрина^й Христя, ще якось давали собі раду, а малого Меркурія, потай від мачухи, підгодовувала баба Хотина, поки жива була. Як померла, її заступили Христя з Мокри-ною. Особливо, Христя. Вона жалувала дуже свого замур-заного обдертого братика, що ніколи не знав матірньої ласки, а більше штурхани та лайку. Чи якого пиріжка, чи яйце, чи так шматок хліба — все несе тихцем Меркурієві. Бо воно до цього ані приступу не мало і голодне здебільшого лазило.
Вона любила давати.
Старша, Мокрина, вже вийшла заміж. Обидві вони, як і Меркурій, робили, відмінно від менших Киріїних дітей, нарівні з наймитами. Федір учився, а ті, — Антося, Микита й Андрій, — були малі. Відколи старша вийшла заміж, вся робота падала тепер на Христю.
Але вона ніколи не скаржилася ні на що. їй були усі добрі. Добрі й тато, а як нагримають часом, то байдуже, треба слухати їх і шанувати.
— Як ми будемо панувати, то хто ж за нас буде робити? — казала вона. — І вони своїх батьків шанували, то й нам треба.
Щоправда, Яриней Сарґола й своїх батьків шанував. Одного разу, — було вліті, — прийшов сам за ним на поле, де Меркурій пас товар.
— Кидай, Меркуре, баба твоя померла; — сказав урочисто.
Баба вже з рік лежала, була завадою в хаті, але як же пишно та урочисто сховали ту бабу! Немов княгиню. Мала вона семеро синів і три дочки. Всі дванадцятеро внуків несли ТРУНУ 3 покійницею на раменах до церкви по застелених рушниках, а до цвинтаря вже без рушників, воли ж ішли попереду. Пишно, урочисто поховали. Умів батько, як хотів, зробити пишну учту, щоб про неї довго згадували. Сам шанував старих, але й до себе шаш*ч жадав. їх, дітей, мав за свою невід'ємну, покірну й слухняну власність, до наймита не мів такого права, як до своєї дитини. .
Добрі Христі тато, добрі й мама. Як часом Меркурій скаржився та Керейкою називав, — спиняла, бо то гріх.
Так велося з діда-прадіда.
Уміла якось вона з усіма в ладу бути і не пам'ятав її Меркурій, щоб із кимсь сварилась. Коли й сварить часом дітей малих, то дчя вигляду, крізь піднесений голос чується добпота й жалісливість.
Христя вся пішла в доброту.
Часто, бувало, своїм тілом закривала вона малого від караючої руки мачухи.
— Це ти чого приїхала? — запитав Меркурій, як із'їв пирога з квасолею.
— А тра робити! — переконано відказала Христя. Вона вся була нескладна, збита з одного шматка доброти,
слухняности й робучости. Мала грубі руки й ноги, широкі плечі — змалку знала тільки тяжку, чоловічу роботу... Нескладна зовні й внутрішно, — була така якась задушевна та затишна, що в її присутності ставало тепло й радісно.
— Це дорогою питали тато, чи піду я за Федора, — соромливо й таємничо поділилася вона новиною.
— А ти що?
— А що ж я буду казати? Кажу: "Піду! За кого скажете, за того піду"... Вони краще знають... То це, либонь, сьогодні старостів зашле...
— То чого ж ти тут? Чи може поїдеш із татом разом назад?
— О, а мені чого там бути? — сором'язливо сказала Христя. — Тра робити, обійдеться там і без мене...
Поки піде робітниця з хати, треба нею хоч наробитися.
Сумно-сумно стало Меркурієві. Ще одна заступниця піде з хати. Чогось це так вразило його! Не стільки за серце вхопила батькова прочуханка, як ця новина.
4. СОНЦЕПОКЛОННИЦЯ
І.
На Осташенковому хуторі також недавно було весілля. Оженився Никодим. Зв'язки із Побійною не рвалися. Хоч Пилип Осташенко вибрався на Дрижипільські хутори років з п'ятнадцять тому, проте і старші дочки його пішли заміж у Побійну, і Никодим знайшов свою Марію там.
Це була дівчина вдачею пара Дарочці: полохлива й боязка. І хоч літами трохи старша, а ще дикіша за Дарочку.
Наступала осінь. Власне, все ще дихало силою розквіту — наливалися в садах груші й яблука, бралися сивою осугою сливи, закопичені й порослі новими травами поля пахли медами, достигали на баштані кавуни й дині. В повітрі стояла ота, знеможена й розніжена власною розкішшю, нескінченна пауза достиглости й замріяности.
Але вже повітря ставало прозоріше, ранками й вечорами подихали свіжі вітерці, вже сохла трава, де-не-де, мов ненароком, опадав жовтий листок.
Невловимі вісники прийдешнього завмирання приносили в душу невиразні жалі, навівали щасливі смутки — за невідомим, за прекрасним.
Наталка, Дарочка й Марія тепер утрьох справлялися по різноманітному й клопітному хутірському господарству.
