Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
шаліли баби.
Хрисанфові наче покропило душу цілющою водою. Він схопився, знов веселий та моторний, і невзабарі на таці, застеленій вишиваним рушником, підносив тещі червоні сап'янці.
Шкода, що не було тут покійного брата Володимира. Він би зараз завбачив у цьому образок п'ятитисячолітньої давности, з яскравим культом матері. Але як таке українське весілля, то що ж ти зробиш? Це вже хай учені до того докопуються, а весілля без дарування тещі чобіт не можна собі уявити.
Куца, широка й кругла, як барилко, Горпина Олевська пішла посеред хати у танець, високо над головою здійняла два череп'яних розмальованих полумиски. Приспівуючи безсмертне "Оце ж тії чоботи...", вона лупила полумиском об полумисок. Ясна річ, додолу сипалися черепки, але Гор-пині від того ставало тільки веселіше.
Після того молодий під руку підвів тещу до крісла, поставленого на килимові. Сам він почав роззувати тещу й одягати нові чоботи, а баби все танцювали й співали:
Оце ж тії чоботи,
Що зять дав,
А за тії чоботи
Дочку взяв.
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту
Ви мені...
Не витерпіла й теща, ще невзута, як слід, але вже готова до танцю:
Ой, чоботи, чоботи Із бичка,
Ой, чом ви не робите, Як дочка?
Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту Ви мені...
V.
За молодим уже шукала молода. Меланя, зодягнена в довге шляхтянське убрання ясного кашеміру до талії, з пишними буфами, із шлярками, з Гіпюрами, з чорними й веселими очима, — була, мов князівна. Вона зайшла саме тоді, як Хрисанф цілувався з тещею.
— Гірко! Гірко! — кричали з другого покою, бо бачили, що Меланю вже засадили за стіл поруч Хрисанфа. " Гірко! с — підхопили і в цій хаті.
Цілувалися молодий з молодою.
Хрисанф Демницький забув за свої недавні досади й розчарування і, розвеселившись, загадував бабському куткові, щоб співали одної за одною. По один бік Меланя, по другий Меркурій, — Хрисанф його все не відпускав від себе. Він ще мав із ним сьогодні погомоніти...
Музика грала туш молодим, треба було йти танцювати. Меланя за тим і прийшла, щоб витягнути молодого до вальсу.
Меркурій уже торкав віжками коні, як із дому вибіг Хрисанф. Він через вікно побачив, що Меркурій їде, й біг переймати його. За кілька хвилин коні були вже розпряжені, а Меркурій із Хрисанфом сиділи в куточку коло фортепіяна й Хрисанф награвав пісню за піснею.
Меркурій або підспівував йому своїм глибинним басом, або перебивав:
— Ні, ця не так співається. А так...
І вони забули за цим заняттям про все на світі. Один, що це його власне весілля, а другий, що батько ще раз може йому затопити по пиці.
— Е, заждіть! — згукнув раптом, не стримуючи вже неслухняної посмішки, Меркурій. — Я й забув...
Звідкілясь витягнув він сопілку. Завжди носив її при собі. Він уже позбувся своєї дерев'яної похмурости, що опановувала його в присутності батька, й ніяковости при паничеві Хрисанфові. З покійним Володимиром він був сміливіший. Але цим одним рухом він змахнув різницю між собою й поповичем Хрисанфом, яку сам же збудував, бо Хрисанф був простий, свійський молодий чоловік. В цю хвилину вони були такі зрівняні одними переживаннями... Хитро підморгнувши, Меркурій торкнувся устами сЬпілки.
Забреніла ніжна, тендітна мелодія. Це навіть не була музика, а її дихання. Простесенькі пісеньки Дрижиполя під пальцями Меркурія ставали граціозними метеликами, що пурхали й кружляли в повітрі. Замріяна поліська змінялася грайливою танковою, відзіґорна танцюриста — чабанською. Перед очима несамохіть повставали безмежні степи з мріючими могилами, з овечими отарами, з дідами-чабанами, опертими на свої ґирлиґи. Один музичний перехід — і духовим очам являлося наївне сільське вуличне гульбище. Парубки й дівчата танцюють гуртом метелиці, — аж увіч наче чуєш бубон, сплески мідних тарілок і очайдушний вивиск скрипки... Ще один поворот, — і вже чується мрійне джеркотання лісового підземного ручая...
Хрисанф сперся ліктем на фортепіяно, підпер підборіддя і так непорушно сидів.
Щоб із цієї пищалки могла людина витягти такі чисті, ніжні, своєрідної краси звуки, з такою силою навіяння? Чи це він простенький дитячий інструмент довів до такої високої досконалости, що передає, ним усю Україну!..
Хрисанф чув повів великого таланту від цього кострубатого, неоковирного парубчака з їжачком. Якби... Якби не зріс затурканим, занедбаним сиротою в запопадливій мужицькій сім'ї то хтозна, що з нього вийшло б... Може композитор, може артист... Хтозна, хтозна...
Яриней Сарґола на очах у Демницьких перетворився з малоземельного селянина на одного з найбільших хуторян-господарів. Казали, що в нього тепер до вісьми-Десяти десятин землі й він ще прикуповує. Може якби Ганна жила, — Хрисанф її ще трохи пам'ятає, — то за-лишився б Яриней десь отам у Дрижиполі на своїй морзі поля. Кирія, мачуха Меркурієва, була генієм Яринеєвої теперішньої заможности. А цей хлопець, власне, жертвою її...
А наївні, пурхливо-легкі звуки з танкової мелодії перескакували до зажурених дівочих весільних ридань-жалощів, до розлогих чумацьких, розгойданих бабських...
Вони' не бачили, що за спиною в них зібралося вже чимале товариство. Людей набиралося чимраз більше, Заглядали вже деякі через двері. Першою виказала себе Маринка Олевська. В ту хвилину, коли Меркурій перестав грати, щось бубонячи своїм басом, пояснюючи Хрисанфові, вона підбігла й вихопила в нього сопілку з рук. Приклала до уст — вийшло якесь жалібне, убоге пищання.
Меркурій оглянувся й почервонів. Весь відмінився в одну мить, згубив свою невимушеність, розсердився сам на себе, зробився тим неоковирним парубчаком, що не знає, де йому подіти свої руки.
— Ну,.буду їхати додому! — несподівано сказав він.
— Куди додому?
— Як це так — додому?
Обидві Олевшанки враз заволоділи ним, — і слухати не хотіли, щоб він уже брався додому.
Це були стрункі дівчата, одна мала чотирнадцять, а друга — шістнадцять років. Вони йому здавалися здалека такими гордими, недоступними, але, Боже, які вони свояцькі!
Синів у Олевського не було, а мав він п'ять дочок. "В мене дівок, як на шаг маку", — любив приказувати Олевський. Але всі його дівчата вміли добре їздити верхи, хоч самі нічого не робили, та вміли владно наказати, де треба нагримати на наймитів і наймичок. Батько посилав їх замість себе в поле, доглянути за роботою, у Дрижиполе — щось продати, чи купити.
Владність свою й пиху тепер, у домашній обстанові, вони згубили й були звичайні, прості, гостинні дівчата.
Меркурієві й хотілося зостатися, але вже давно зайшло сонце, а коні мали бути сьогодні ще в далекому урочищі, щоб удосвіта почати оранку на зяб. Так наказував батько ще вчора, а сам він напевно на який тиждень гульню заклав... І кортіло Меркурієві побути серед цієї паноти, та ба... хоч ти й неотесаний, а май свою гордість!..
Золоті зорі вже висипали на темному небі, як Меркурій виїхав з освітленого подвір'я Олевських. У дворі було ясно, бо вікна світили, мов ліхтарі. І здалося йому, — може здалося? — що як виїжджав, то Маринка Олевшанка стояла біля вікна й дивилася вслід. А може не здалося, а справді поглядала вона на нього крадькома?
Меркурій ліг горілиць на возі, повному сіна, а коні пішли самопас. Меркурій мріяв. Тоскно й солодко водночас було на серці, хотілося і плакати й співати і ще чогось хотілося. Чого? Він сам не знав. Щось таке зробити на весь світ голосне.
Він мріяв, а кіньми не журився, знав, що вони самі добредуть додому.
Мрії це щось таке, що словами не передається. Це — неясні картини щойно пережитого, туманний сплав почувань. Чи то тому, що якось не так подивилась на нього Маринка Олевшанка? Чи то тепла чорна ніч огортає тебе? Чи то легка порожнеча після напруження всієї душі? Чи то відпочинок від думок про буденну, остогидну тяжку роботу на батьковому хуторі? Чи то неясний спогад про якийсь тихий, веселий хутір?
Задивився Меркурій на зорі, що геть чисто всі, які були, висипали на небо, — і не тямив, чи душа дрімає, чи співає... щось спить, щось жевріє...
Ажніяк не згадував він про сьогоднішню батькову прочуханку. Це належало до звичного, щоденного, остогидлого. Він відбувався, завикло з дитинства, страхом на батькове гримання, але відразу ж забував про нього, не приймав до серця. Це вже його, призвичаєного до щоденної лайки, не вражало. Він зашкаруб.
Чи здрімався Меркурій, дивлючись на Чумацький шлях, ни замріявся, не знати, але очутився аж біля Троянів.
Три дороги різно, посередині стоїть камінний хрест і напівзруйнована коршма. Це й є Трояни. І хутір їх та ще кілька сусідніх хуторів також звуться Троянами, або "за Троянами". Меркурій побачив себе саме біля цього хреста й розваленої коршми. Коні стояли й хрумали собі щось...
Це було те саме місце, де повинно бути страшно. Про це місце ходило багато моторошних переказів. Казали, у коршмі нечиста сила водиться, через те тут ніхто не захотів жити. Часто, коли вночі хтось іде тут, то відьма вискакує на плечі людині й чоловік мусить її, бідорака, на своїх плечах везти, скільки вона схоче. Трояни...
Покійний Володимир Демницький геть усе те списував. Ще, коли не було їх хутора тут, брав його з собою. Тоді Меркурій думав, що панич Володимир хоче на власні очі побачити відьму, але Володимир із нього тільки засміявся.
— Ну, а нащо ж ви копаєте землю? — питав одинадцятилітній Меркурій. — Може золота шукаєте?
— Ще цікавішого й вартнішого, ніж золото.
Ледве помітний вал перетинав тут у цьому місці дорогу. Вже згладився він, але ще й досі треба було трохи спуститися вниз, у бакай наче, а потім підійти ка взгір'я. По обидва боки на полях він був ще менше помітний, бо розораний. Але око панича Володимира його бачило й він показував малому Меркурієві:
— Мені здається, що це — Траянів вал... Вал може римського царя Траяна, а може княжий...
Е, якби то жив тепер той Володимир! Такі люди — вчені, розумні, світлі душею, — не живуть. Вони вмирають. І панич Володимир помер десь на засланні. Від сухот. Але Меркурій все життя його, свого вчителя, пам'ятатиме. Е, якби то він тоді розумів усе те, що розповідав йому той світлий, прекрасний душею чоловік!
І що то воно таке, той Траянів вал? Скільки раз ті думки його муляли...
Проте, незрозуміле в свій час, але закладене в якісь таємні схованки дитячого мозку, часто оживає.
