Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
Метушилися рабині й слуги, витоптуючи сніг та ставлячи утеплені шкіряні намети. Гамірно трощикува-ли сухе паліччя, вогнища розпалювали, вечерю готували.
2* 35
І за всім невтомно наглядав Леонід. Холоднеча така, що й звіра крізь хутро доймає, а Леонід в тоненькому дорожньому плащі й чорнім капелюсі — тіло гартує. Не визнає холодів, і вони безсилі дозолити його тілу. Спартанець. Йому все ніпочім. Олімпіада з Ланікою в хутра кутались, ближче до вогню на похідні стільці сідали. Глухо шуміли студені ліси, десь рикали звірі. Всі, і люди, і в'ючні тварини, тислися до вогню. Тільки дозорці в білій морозяній млі сюди й туди ходять, притупцюють, руками розмахують — гріються та підступи до табору зірко пильнують — лихі часи, краї чужі, все може трапитись. КлІт охоронцям не потурає, коли що трапиться з княжною в дорозі,— власними головами відповідатимуть.
Менехм з білою, аж кудлатою од інею (і від того такою веселою) бородою розказує юній княжні про край Філіппа:
— Серед македонських земель перед здавна вела Ема-фія, а її центр Егі тримав у своїх ріках шлях з гірських країв у рівнинні, приморські. В Егі знаходилась резиденція місцевих владик Аргеадів. Вони швидко — зброєю та підкупами — поширювали свої володіння на центральні й східні краї Македонії. Тільки князьки західних земель вперто відстоювали свою незалежність, хоча й змушені були частково визнати верховну владу Аргеадів. А ті вже врочисто і пишно йменували себе царями всієї Македонії. Вели складну політичну гру — сварили між собою князьків гірських непокірних країв, не даючи їм об'єднатися. Чвари були вигідні Аргеадам. Тож вони так і царювали — сіючи розбрат між супротивниками, тихенько відхоплювали у них землі та зміцнювали свою владу. Згодом Аргеади, підкоряючи племена силою зброї, розширили свої володіння на сході аж до ріки Стрімону. Аргеади були жорстокими і безпощадними — і Пердікка II, і Пердікка III, і Архе-лай. Одночасно вони боролися за свою незалежність з Афінами та Спартою, з фракійськими та іллірійськими владиками. Але після смерті царя Архелая Македонії перестало щастить — надто її роздирали внутрішні протиріччя. Іллірійці на той час створили на північному заході Балканського півострова свою державу, робили набіги на гірські краї Македонії. Пердікка III почав проти іллірійців воєнні дії, але невдало. В жорстокій битві 359 року македонське військо потерпіло страшну поразку — на полях Лінкестіди лягло трупами чотири тисячі македонців і серед них сам цар.
Шуміли вікові сосни й дуби, десь поруч ревіли, як у труби дули, могутні бики, тріскотіло багаття, і в чорному небі Македонії сяяли яскраві, волохаті, але такі холодні зорі. Олімпіада, кутаючись в теплі хутра, слухала вчителя, котрий застерігав:
— Ти будеш македонською царицею, тож мусиш знати історію Македонії.
Які чорні й лиховісні хмари нависли над Македонією, коли Філіпп взяв владу в свої руки після загибелі Пердікки III на полях Лінкестіди року 359! Македонія стояла на краю катастрофи. II військо було знищене, рештки його деморалізовані, нездатні чинити навіть опір, не те що наступати. Власне, війська вже не існувало, його треба було створювати заново. До всього ж внутрішні протиріччя до-конували царство Аргеадів. Іллірійці захопили Верхню Македонію і вимагали щорічної данини. Вони погрожували захопити всю Македонію, і навіть її столицю. їхні погрози були близькі до здійснення. З півночі наступали пеони, зі сходу погрожували фракійці. А тим часом в Македонії різні претенденти на трон, яких підтримували Афіни, гризлися між собою за владу. Тож всі племена і народи, що оточували Македонію, поспішали хоч що-небудь від неї відхопити, як від дармового, всім доступного пирога. Царство Аргеадів тріщало й хилиталося, готове впасти. Знатні гризлися між собою за владу, інші потай пакували коштовності, змащували колеса для втечі до Греції в Афіни. А македонським царем проголосили — як у насмішку — шестирічного хлопчика Амінту. Опікуном його і регентом держави, що була вже над прірвою, став двадцятичоти-рьохлітній Філіпп, брат загиблого Пердікки III. І те, що відбулося далі, належить до найдивніших подій історії. Оскільки Македонія втратила своє військо, а на створення нового вже не мала часу, Філіпп змушений був вужем вертітися, вдаючись то до дипломатії, то до політики, то до хитрощів чи підкупів. Дружбу з пеонами та фракійцями купив цінними дарунками, Афіни привернув на свій бік різними обіцянками. І цими заходами виграв час, щоб зібрати, навчити й озброїти нове військо, таке, якого Македонія ще не мала. А вже тоді напав на пеонів і легко їх розбив. Потім напав на іллірійців...
Так розповідав Менехм молодій княжній Олімпіаді.
— Такий він, Філіпп, цар македонський і твій суджений. Регентом держави й опікуном шестирічного царя він став у 359 році, а через неповні два роки, розбивши ворогів (одних силою зброї, інших підкупляючи дарунками й обіцянками), він позвільняв захоплені сусідами македонські землі й завоював нові. І загальне військове зібрання Македонії позбавило хлопчика Амінту верховної влади, а регента Філіппа проголосило царем. І тисячі воїнів, здіймаючи вгору списи й мечі, в одне горло вигукували:
— Слава Філіппу — царю Македонії!!!
— Веди нас, Філіппе, до нових перемог!!!
Бог війни Apec завжди з нами!..
Тієї осені західні македонські дороги, що вели в Іллірію, були забиті людом, худобою, табунами коней та обозами. Йшли піхотинці в шоломах, в обладунках, плащах, із щитами за спинами і списами в руках, мчали загони важкої та легкої кінноти, сунула облогова техніка. І день, і ніч скрипіли вози на дорогах, везучи в Пеллу іллірійське добро. Тяглися валки полонених, гнали жінок, юнаків і дівчат — вже рабів. Вози скрипіли, худоба ревіла, люди кричали-галасували, а пил здіймався до неба. То поверталося македонське військо після вдалого походу в Іллірію. Розбивши пеонів, молодий цар Македонії відразу ж виступив проти іллірійців, царем у яких був Барділл. І повів у той похід Філіпп десять тисяч піхотинців і більш як пів-тисячі вершників. Стільки ж мали й іллірійці. Барділл відчув тривогу і запропонував мир, але на умовах, щоб і він, і Філіпп утримували свої міста. Мовляв, що я у вас захопив, то хай лишається в мене, а що у вас залишилося, то хай ваше і буде. Філіпп відповів: або ви, іллірійці, залишите захоплені наші міста, або я розіб'ю вас!..
Переговори успіху не принесли, й обидві сторони приготувалися до бою.
— Македонці! Ми йдемо звільняти наші землі й міста, захоплені ворогом. Ми йдемо захищати свою предківщину. Ми йдемо на справедливий бій. Злодій, який заліз у наш дім, мусить бути знищеним! Бог війни Apec з нами! — запально вигукував Філіпп перед військом.— Невидимий людському оку Apec на колісниці мчить попереду нас. А за ним його сини Деймос і Фобос — Жах і Страх!
Вперед за Македонію, за люд наш, який стогне в іллірійському ярмі!..
"Його перемоги блискучі, бо кіннота його швидка, як вітер, а фаланга його страшна, як сама смерть".
Так писав Феопамп, учений грек, котрий жив при дворі македонського царя. Він славив Філіппа як полководця та державного мужа і ганив його як гуляку та пияка — було й таке.
Філіпп переміг не лише тому, що був незвичайним полководцем свого часу, хитрим політиком і мудрим державним мужем, котрий жорстоко розправлявся з ворогом і щедро нагороджував своїх прихильників, а й тому, що в нього була велика мета: врятувати батьківщину, об'єднати її, зміцнити кордони царства і, розпочавши — на другому етапі — боротьбу з грецькими полісами, вийти до моря. Але для цього потрібне було військо — найсильніше в тодішньому світі, по-новому навчене й озброєне. Тож першою реформою, яку провів Філіпп, ставши регентом і опікуном, була воєнна. У ті часи в Греції застосовувались найманці — не завжди, звісно, надійні. Філіпп відмовився від найманців. Його військо складалося тільки із співвітчизників, вільних і гордих македонців — землеробів та пастухів, яких держава покликала до виконання військових обов'язків. Новостворені загони піхоти Філіпп назвав, як і в Греції, фалангою, але за своєю будовою і озброєнням вони різко відрізнялися від грецьких. Хоч Філіпп і використав у побудові фаланги досвід греків (першими почали застосовувати фалангу), але багато чого вніс свого, те, що потім жахало народи і племена. Всі воїни македонської фаланги отримали однакове озброєння: шолом, шкіряний панцир, легкий круглий щит, короткий меч і довгий спис — саріссу, що сягав аж п'яти з половиною метрів завдовжки.
Фаланга шикувалась вглибину на шістнадцять рядів. Воїни перших шести рядів тримали сарісси обома руками, скеровуючи їх у бік ворога: перший ряд тримав списи перед собою, а решта рядів клала їх на плечі фалангістів, котрі стояли перед ними. Виходило, що воїн переднього ряду захищений від ворога шістьма довгими списами, що висовувались поперед нього на відстань від одного метра до п'яти з половиною, був недосяжний для ворога. Хай спробує він підступитися до такої колючої стіни списів!
Решта ж рядів, починаючи з сьомого, тримала списи наконечниками вгору, під час битви вони захищали інших воїнів і поповнювали ряди полеглих чи поранених товаришів.
Коли ж ворог загрожував фаланзі з тилу, вісім її останніх рядів поверталися спинами до передніх рядів, а обличчям до тилу. І там теж останній ряд (він опинявся тепер першим з тилу) наїжачувався шістьма рядами списів довжиною від одного до п'яти з половиною метри завдовжки. І фаланга ставала неприступною з обох боків. Це була вже непробивна стіна, що, рухаючись вперед, все знищувала на своєму шляху. Фалангісти підкорялися суворій побудові і точно виконували команди старших — ударна сила фаланги була страшною і нищівною! Першими це відчули на собі пеони, а за ними й іллірійці.
Барділл, цар іллірійців, вишикував на рівнині проти Фі-ліппа десять тисяч піхотинців, але вишикував їх просто рядами. Філіпп проти іллірійців, котрі нічого не підозрювали, вишикував фаланги, а позад них поставив кінноту — легку та важко озброєну. І коли фаланги рушили вперед, іллірійці, відчувши тривогу й біду, що на них насувалася, заметалися. Барділл, підбадьорюючи піхотинців, тамуючи в душі крижаний неспокій, що швидко зростав, повів своє військо вперед.
