Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Навіть до богів вона не могла звертатися — тільки до богинь. В честь богині Деметри мали жінки своє свято тесмофорій, брати участь у якому чоловікам заборонялося. І хоч жінка ділила з мужем постіль, але мужа свого змушена була називати не по імені, а — паном, господарем, будучи, по суті, його служанкою. А якщо й виходила з будинку, то тільки в супроводі родичів чи служанок. І так доти, доки не постаріє. А коли її молодість мине, лице зів'яне, в очах зникне блиск, а з ходи — граційність, і форми її тіла розпливуться, тоді й сама зможе виходити із ,своєї домашньої в'язниці на вулицю — як нікому вже не буде потрібною.

Олімпіада походила з молоського царського роду Еакидів, котрі з давніх-давен володіли Епіром. Тож мала найкращих учителів і виховання отримала пристойне. Еакіди вели свій родовід від самого Ахілла (принаймні так писалося в придворних аналлах). Олімпіада тому вірила. І пишалася, що належала до роду знаменитого героя Ахілла. Ходила плавно, граційно, тоненька, юна і неприступно-горда. Врода якась сліпучо-сувора, холодна. І перед нею — дівчам — всі схилялися в шанобі й покорі, боялися її несподіваних спалахів дратівливості та гніву. Особливо дядько Арріба, батьків брат. Як він догоджав малолітній племінниці — хто б міг завбачити, що все то було нещиро, що підступнішого — дай йому лише владу — за дядька немає у світі. (Чи не на його совісті і несподівана смерть батька?)

*

Ксенофонт — давньогрецький письменник, історик, учень Сократа.

А тоді покірливість дорослих та дядька Арріба тішила Олімпіаду. І на тій утісі росла її гординя та віра у свою незвичайну роль.

її батько — молоський цар Епіру Неоптолем І — помер несподівано і рано. Ніколи не хворів, не скаржився ні на що і раптом — не проснувся одного ранку. Знайшли його в постелі мертвим. Оголосили, що цар Неоптолем І помер, і пишно-препишно його поховали. Стати спадкоємицею влади Олімпіада не могла — була жінкою. Брат Александр — надто молодий. І владу в Епірі захопив дядько Арріба. Ставши базилевсом, він не захотів рахуватися з дітьми покійного брата-царя. Олімпіаду кривдили і принижували, і ні в кого було шукати захисту, і нікому було поскаржитись. Для дядька вона з братом що ті щенята, він мав своїх дітей і в майбутньому трон збирався передати своєму старшому синові — так про те вже й було оголошено. А діти покійного брата тільки заважали йому, і Арріба не раз ламав голову — як їх спекатись? То були най-чорніші роки в житті Олімпіади. Замкнулась в собі, стала настороженою, потайною, нікому в світі не вірила. І всіх у світі мала за своїх ворогів. Дати відсічі ворогам не могла, бо не мала достатньої для того сили. А тому намагалася не помічати кривдників (хоч їх старанно запам'ятовувала) , не чути образ (хоч їх запам'ятовувала), не бачити насмішкуватих облич двірських — хоч їх на все життя запам'ятала. Невірні, підлі, підступні люди!

Спершу була образа, потім прийшла лють, а з нею і бажання помсти. Всі-всі, хто насміхався з неї і хто принижував її, мусять зазнати її священної помсти. Тим і жила. Досі дивно, що підступний дядько не позбавив її життя. Певно, чогось таки остерігався, вичікував зручного часу, зміцнював свою владу. Олімпіада вже тоді розуміла: царства в Епірі ні їй, ні брату її не бачити. Якщо вона будь-коли заїкнеться про свої з братом права на трон, їх просто сонних передушать...

Так і минали роки в тривозі й непевності, в очікуванні лиха, що ось-ось може її спіткати. В покоях була як у в'язниці. Еллінська дівчина могла вийти з будинку, що був для неї одночасно й фортецею, лише в супроводі старших — охоронців і наглядачів. Та й то вийти лише для того, щоб взяти участь в релігійних церемоніях, похоронах родичів чи близьких, відвідати храм. І тільки тоді вона могла бачити чужих чоловіків. Рятуючись від принизливого існу-

вання при дворі дядька-царя, Олімпіада вбачала в релігійних церемоніях єдину можливість хоч ненадовго, але вирватись з домашньої в'язниці. Тож охоче їздила в різні міста на релігійні церемонії та свята і непомітно для себе захопилася ними. Якось, потрапивши на острів Самофра-кій, що біля узбережжя Фракії, зустріла там свого обранця і судженого. Та не кого-небудь, а царя. Молодого, войовничого царя Македонії, щасливого і удатливого. Фі-ліппу, котрий проголосив свій родовід від героя грецьких міфів Геракла, потрібна була популярність у грецькому світі. Тож молодий македонський базилевс охоче відвідував еллінські та інші релігійні свята й містерії, де намагався бути в центрі уваги, підносив храмам щедрі дарунки чи робив, не менш щедрі пожертвування, після яких довго згадувалося його ім'я... Побачилися вони у святилищі Великих богів кабірів *, де обоє у святкових вбраннях здійснювали таємничі хвилюючі культові обряди. Вона, епір-ська княжна, була незаймано-юною, власне, ще дівчам, котре тільки-но розквітло. А він уже гримів в еллінському, македонському, фракійському, іллірійському та інших світах... І вона — боги тому свідки — його полонила. Може, юністю своєю ледь розквітлою? Чи походженням своїм царським? Філіпп у ті часи підшукував собі дружину неодмінно з царського роду, щоб одруженням з особою царської крові надати більшої значимості своїй владі. Тож Олімпіада йому зустрілася своєчасно. Філіпп взагалі легко захоплювався жінками, а нею особливо. І хоч він вже мав тоді трьох дружин і бозна-скільки коханок, але їй клявся в коханні та вірності наче вперше. Вона ж тоді не мала нікого.

* Кабіри (грецьк.) — нижчі божества, котрі відали родючістю землі, підземним вогнем та рятували мореплавців від бур. їхній культ існував лише на грецьких островах і був майже невідомий на материку.

Македонець видався богом, котрий не лише позбавить її від принизливого і не зовсім безпечного існування при дворі дядька-царя, а й підніме її над світом. Він бігав за нею як хлопчик і зітхав за нею теж як хлопчик — тільки він один у світі вмів це так робити. Це її несказанно тішило. У священному кварталі вони зустрічалися не раз, особливо в кінці його, біля статуї Ніки Самофракійської та в залі Святая святих, ніжно позиркували одне на одного (Олімпіада злякано-щасливс) і дарували одне одному щасливі посмішки.

2 В. Чемерис

33

— Чекай мене, княжно,— шепнув він їй наостанку.— Бути тобі македонською царицею, клянусь Гераклом, предком своїм!

І вона, повернувшись в Епір, чекала. Вірячи і не вірячи. І все їй здавалося, що на Самофракії у святилищі Великих богів кабірів то був усього лише золотий сон. Солодка омана. На її щастя у ті роки Епір затіяв чергові чвари з іллірійцями, але достатніх сил для змагань не мав. Арріба змушений був звернутися за допомогою до македонців. Філіпп не звик задарма щось робити. За військову допомогу попрохав собі цареву племінницю. Арріба погодився, для нього то було особливо вигідно: і допомогу отримає, і нелюбої племінниці позбудеться.

При дворі почали готувати царській племінниці посаг.

Олімпіада ніби й зростом побільшала, витяглась, погарнішала, стала якась вродливо-сувора, гордо-неприступна. Не ходила, а наче літала на невидимих крилах. І знову перед нею гнулися і кланялися їй до землі, лестили. Всі, від дядька-царя до останнього слуги. І чим нижче та улесливіше гнулися перед нею, тим величнішою та неприступною ставала племінниця, відчуваючи себе вже царицею... У 357 році дипломатичні переговори про шлюб епірської княжни з македонським царем нарешті закінчилися. Коли Олімпіада почала збиратися в далеку дорогу, дядько-цар запобігливо перед нею метушився, прибіднювався, само-принижувався.

— Як станеш македонською царицею,— гнувся лозиною,— не забувай про нас, малих і дрібних...

Наостанку смиренно прохав:

— Роби все, племіннице, аби велика Македонія стала другом і захисницею нашого царства. У Філіппа сила значна.

Олімпіада думала протилежне: як стане царицею могутньої Македонії, то з допомогою мужа-царя візьме нарешті Епір у свої руки, а дядька витурить у три вирви! І тільки одне непокоїло Олімпіаду в ті дні: зібралась вона заміж за молодого царя-гуляку, котрий жінок міняє частіше, аніж взуття. Тож чи буде вона щасливою? Заспокоювала себе: у них з Філіппом кохання, адже їх єднає сам Ерот. А почуття — ерос — все переможе. Філіпп буде тільки її. її і нічий більше... А серце ні-ні та й кригою бралося: чи не зрадить її, бува, непостійний македонець — полководець, воїн, мудрець, цар і гуляка? І найбільший у Македонії любитель жінок.

Було від чого втрачати спокій. Але тривогу в собі тамувала, попри все раділа. Вирвалася від дядька-царя. Тепер вже відомстить своїм кривдникам за всі ті приниження й наруги, що вона їх зазнала. Ось чому дорогою до Македонії Олімпіаду раз по раз охоплювала безтурботна радість, за якою ховалося солодке і люте бажання помсти.

І військо проголосило Філіппа царем

Тряскій дорозі немає кінця-краю. Вже зима йде у білому кожусі, морози в лісах потріскують, хуртовини метуть, а наречена все їде та їде до нареченого свого, мужа завтрашнього. В'ється дорога то вгору, то вниз. А навколо гори, ущелини, хреб^р, долини — край загадковий. Час од часу з гиком і свистом вилітають їм навстріч вершники на припорошених інеєм конях, в таких же білих од інею кожухах, в шапках з вовчого чи собачого хутра.

— Сті-ій!!! — Обледенілі наконечники списів дорогу загороджують.— Дозор. Хто такі й куди прямуєте македонськими володіннями?

— В Пеллу,— вихоплюється наперед Леонід.— А веземо вашому царю та молоду царицю.

— Везіть, везіть, їх у нього вже три є. Якщо не всі п'ять.

— Де три, там і четверта не завадить,— не губиться Леонід.

— Ха! — коні гарцюють, збруєю дзвенять, вершники з білими од інею бровами й бородами зуби шкірять.— Філіпп жінок любить. Де не буває, там і жінку має. То й ви свою везіть — чи ж надовго?

— Балакучі ви занадто,— сердиться Леонід.— А язики, як і коней, треба загнуздувати. А слова краще всього тримати, як радить Гомер, за огорожею зубів.

— Нам твій Гомер не укажчик! Дякуйте долі, що ви цареві гості. їдьте! І самі постарайтесь дотримуватись порад свого мудрого Гомера, бо слово — не горобець. Вилетить — не спіймаєш його потім.

Як короткий зимовий день починав згасати й холодне сонце котилося до хребтів, по знаку Леоніда зупинялися на ночівлю.