Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Та зближення не відбулося, перші ряди іллірійців лягли трупами перед фалангами македонців. Дістати фалангістів іллірійцям заважала наїжачена стіна сарісс, пробитися крізь яку було неможливо — іллірійці наштрикувалися на наконечники довжелезних списів і падали. Стріли теж виявилися безсилими, бо фалангісти закривалися щитами. Розмірено просовуючись вперед, наїжачена списами неприступна фаланга внесла загальне сум'яття у ворожі ряди. І дарма Барділл, сам наляканий, метався на коні, підбадьорюючи своїх піхотинців, воші вже нічого не могли вдіяти. Закриті з усіх боків списами, фалангісти нанесли — один за одним — такі нищівні удари, що піхота Барділла просто перестала існувати. Та й сам іллірійський цар опинився на гостряку македонського списа.

Паніка охопила тих, хто вцілів. Проти македонського звіра, наїжаченого залізом і закритого щитами, вони вже нічого не могли зробити. І кинулись врозтіч. Тоді вперед вихопилась легка кіннота на чолі з самим Філіппом і почала рубати противника... Розгром був повний. Македонці переслідували іллірійців не один день, захоплюючи міста і поселення. Зрештою іллірійці запросили миру, віддали

Македонії цілий край на схід від Орхідського озера, воно й стало тепер кордоном між Македонією та Іллірією. Було звільнено гірські райони Македонії від пеонів та іллірійців, і тамтешні племена зустріли Філіппа як свого визволителя від чужинського ira.

Двадцять бичків для Геракла

Оперезана високими стінами з баштами й бійницями, біля яких день і ніч чатували дозорці й ходили сюди-туди по стінах, Пелла стояла в бухті, що глибоко врізувалась в прибережну смугу. Сюди з Егі переніс свою столицю ще цар Архелай — аби бути ближче до моря і греків, культурним світом яких він так захоплювався і намагався у всьому бути схожим на еллінів. Збудувавши в новій столиці розкішний палац, Архелай запросив відомого грецького художника Зевкіса, котрий і прикрасив палац незрівнянними фресками, перетворивши його в одне з див Македонії.

Тієї осені македонська столиця зустрічала свого царя з іллірійського походу. Західну браму, через яку в столицю мав в'їжджати молодий цар, прикрасили гірляндами із зелені, народ аж за браму висипав, за місто. Ще скрипіли дорогами, що вели з Іллірії, обози, гнали гурти худоби, рабів і табуни коней, ще йшли знамениті піхотинці-фалан-гісти із своїми страшними списами-сарксами, а сам переможець на чолі загону вершників-гетайрів вже підходив до столиці. Гетайри були улюбленцями всіх македонських царів, охороною трону і головною воєнною силою царства. Аргеади, свого часу захопивши Центральну і Східну Македонію, перетворили її у власні землі, які й роздавали своїм соратникам та спільникам. Хоч земля й давалася з правом спадкоємства, але македонські царі все ж зберігали над нею верховну владу. І тому ті, хто одержував землю, мусили самі нести службу в царському війську і давати певну кількість кінних воїнів — в залежності від розмірів наділу. Так виникла кіннота гетайрів, котра нічого не коштувала царям, адже гетайри не тільки утримували себе, але й своїх вершників. Служили за землю. Вони ж і стали найближчими до царя не тільки в походах, а й у мирний час. Цар, представники родовитої знаті та гетайри вважалися рівними серед рівних. Гетайри не лише супроводжували царя в походах, не тільки брали найактивнішу участь у війнах, а й були найближчими співтрапезниками царя на всіх бенкетах, які так любили влаштовувати владики Македонії. При дворі гетайри складали особливе коло і мали постійний доступ до царя. І хто б з гетайрів не з'явився при дворі, його неодмінно запрошували до царського столу. Ця дружба — бойова і застільна — гетайрів з царем підтримувалася з віку в вік, і тільки їх, гетайрів, називали товаришами царя. Вони першими отримували від нього дарунки і, звичайно ж, найкращі землі. З них набиралися радники, різні придворні чини та охоронці, чимало їх постійно проживало при царському дворі. Створюючи нове військо, Філіпп перебудував і кінноту гетайрів — вершники, як і фалангісти, отримали однакове озброєння: шолом, металевий панцир, мечі, дротики. Високі, вдатні з себе і дужі гетайри були як на підбір, цар і любив їх, і беріг, якщо тільки дозволяли обставини. Пересувались вони завжди рівними рядами, сяючи кінською збруєю і власною зброєю та обладунками. Молодий цар теж був озброєний як ге-тайр: бронзовий шолом з гребенем, панцир, меч, дротик. Тільки на спині його бойового коня лежала лев'яча шкура та царська зброя була прикрашена золотом, а за плечима червоними крилами маяв пурпуровий плащ, який носили тільки верховні владики-базилевси.

Задоволений молодий цар, світлі очі його повні веселощів — радіти перемозі він умів. Все у ньому молоде, завзяте, гордовите. Навіть напівкругла русява борідка — і та молодечо виглядає. А втім, вона у нього і справді ще молода.

Люд криками захоплення вітає свого царя, і при в'їзді у міську браму йому кидають квіти, на дорогу вибігають жінки і на ходу прикрашають квітами й стрічками збрую царського коня. Філіпп, нахиляючись, встигав їх цілувати і гордовито випростовувався на коні — задоволений, сяю-ючий, веселий, дещо навіть схожий на сільського парубка, котрий оце зібрався на гульки і хизується з того, що має успіх у дівчат.

Тільки приносячи жертву богам чи героям *, можна відвернути від себе їхній гнів і завоювати прихильність. З давніх-давен вівтарі споруджували під відкритим небом — лише так дим, піднімаючись від спаленої жертви, досягне богів чи героїв. А їх шанували не менше, аніж бо-

Герой — від грецьк.— владика, пан.

гів. Греки вірили: герої і після смерті продовжують жити в гробницях, а тому неодмінно впливають на долі людей і держав. Вони ж були посередниками між богами та людьми, захисниками останніх — відвертали від них зло та різні біди, рятували їх від лиха й незгоди. Герої — благодійники всіх, хто жив на землі. Але, якщо їх не шанувати,— чекай лиха. І героїв шанували. Особливо тих, від яких вели свій родовід. Найпопулярнішим і найвеличні-шим грецьким народним героєм був Геракл — син Зевса, батька всіх богів. Від божого сина і вів свій родовід македонський цар Філіпп. Бути нащадком Геракла — це звучало. Це майже магічно діяло на підданих, переконуючи їх у тому, що Філіпп не простий смертний, а божество.

Тож, повернувшись з походу, Філіпп, як і годиться, спершу здійснив подячні жертви своєму предку Гераклу за успішне завершення іллірійського походу. Збираючись у той похід, Філіпп у молитві, зверненій до Геракла, прохав у нього допомоги, а за майбутню підтримку обіцяв принести в жертву дванадцять молодих бичків, які ще не знали праці. Іллірійців розбито, тож настав час виконати клятву, дану Гераклу. І вже ведуть у царський двір, де з дикого каменю викладено вівтар, дванадцять молодих, аж лискучих од ситості бичків. Роги їм прикрашено квітами і стрічками, люд задоволено поляскує бичків по гладких спинах — жирні бички, вигуляні на розкішних травах, ярма та тяжкої праці ще не знають, м'ясо у них ніжне і смачне. І Геракл буде задоволений, і люди.

У бичків зрізають на лобах пучки шерсті й кладуть на жертовник. Лунають слова:

— Тобі!..

— Тобі, о славний Геракле, цар Філіпп, як і клявся, приносить в дар дванадцять найкращих бичків.

Прийми їх і завжди будь милостивим до славного нащадка свого, до царя нашого, до Філіппа.

На жертовнику спалахує хмиз з пучками шерсті, голубий дим стрімко лине вгору, здіймається над стінами палацу, сягає вище і тане в голубизні неба. А бичків з радісними вигуками ведуть на площу, де вже приготовлено кілька великих багать. Там жертовних тварин заб'ють, шкуру, кості й нутрощі віддадуть вогню, себто для Геракла, а м'ясо посмажать і роздадуть люду від імені царя Філіппа. До шматка м'яса кожному наллють кухоль вина з царських запасів. Слава щедрому царю! Слава його непереможному війську — кінноті і фаланзі слава!

Слава й Гераклу — великому предку царя!

А чи не пора нам перейти до любові?!

Що-що, а застілля македонські царі цінували. І цінували, і вміли пити-гуляти. Особливо Філіпп. Крім жінок та воєн, він так любив застілля, що ніколи не втрачав жодної нагоди побенкетувати в дружному колі товаришів своїх, гетайрів. А за столом над усе люблять веселість. Тож і застільних товаришів (крім гетайрів) вибирав з тих, хто вмів не менше за нього самого пити і безмірно веселитись. Цим умінням відзначалися фессалійці, співвітчизники колишньої третьої дружини Філіппа, тож вони й верховодили при македонському дворі. А хто вмів добре пити і добре веселитись, того цар любив. І день тоді зливався з ніччю, а ніч з днем — жарти, грища, азарт, жінки, вільна любов. Це жахало придворних філософів та моралістів. Один з них — Феопамп, учений грек, котрий жив при македонському дворі,— ворогував майже з усіма і завжди був не-вдоволений. Філіппа, як військового діяча і царя, він вважав найвидатнішою людиною в Європі, але царське оточення таврував із сарказмом. Хоча він і самого Філіппа називав п'яницею, гравцем і марнотратцем. Та Філіпп його терпів. Тільки й того, що на бенкети ученого грека не запрошував. У розвеселому застіллі учений грек був ні на що не придатний. Хіба що міг нагнати нудьгу своїми спірками, а молодий цар терпіти не міг за бенкетним столом нудьги.

Із наближених царя найзнатнішими і найдовіренішими були два полководці — Парменіон та Антіпатр, помічники й однодумці, котрі, власне, й привели Філіппа до влади, адже не без їхніх впливів загальне військове зібрання проголосило Філіппа царем. Вони ж допомагали йому створювати нове військо.

Старший на вісімнадцять років за Філіппа Парменіон належав до найвищої македонської знаті. Досвідчений, розумний, кмітливий і розсудливий, він був найдовірені-шим радником царя, і без нього Філіпп не ходив у жодний із своїх походів і не раз говорив, що Парменіон — єдиний, кого він може назвати справжнім полководцем. А ось за столом радник хоч і бував, але пив мало, ніколи не п'янів і завжди готовий був після будь-якого застілля зайнятися військовими справами. За це його Філіпп теж цінував, бо сам на бенкетах здебільшого втрачав контроль над собою і забував тоді про все. Другим близьким соратником царя був Антіпатр.