Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
Дикі бики вражали величезними рогами, греки їх вивозили на продаж — для застільних ріто-нів, бо з рогів македонських биків, оздоблених золотом-чи сріблом, так добре пилося вино.
Колиска Македонії — долина Аксія. Тут, власне, виникло й саме слово "Македонія". Спершу воно означало область між Лудією та Аксієм, потім це поняття поширилося до долини рік Стрімону та Галіакмони і досягло найбільших розмірів за Філіппа.
І був перший македонський цар, звали його Каран. Під час одного із завойовницьких походів дельфійський оракул напророчив йому йти за стадом кіз, а там, де воно зупиниться, заснувати свою столицю. І Каран подався слідом. Почався дощ. Шукаючи сховку, стадо кіз забігло в місто Едессу. Військо Карана, не помічене жителями, дякуючи дощу й туману, пішло за стадом кіз і захопило місто. Невдовзі воно було перейменоване в Егі (від слова "коза") і стало першою столицею Македонії. Звідтоді македонське військо всюди супроводжує стадо кіз *.
* Це міф. Вважається, що в давні часи в Македонії шанували бога на ймення Каран (рогатий). Тому на знаменах македонського війська і на монетах завжди було зображення цапа. В пізніші часи царі почали прикрашати свої шоломи рогами.
** Грецький поліс — це місто і держава водночас. Складався він з міста й міського населення в прилеглих до нього околицях (хорах). Кордони міста видимі з усіх боків, тож греки не уявляли держави з неоглядними краями і населенням бодай у півмільйона чоловік. Місто, міська площа (агора), місце для народних зібрань, храми, громадські установи, майстерні ремісників —це й було центром міста і держави.
Ось так буцімто завдяки дельфійському оракулу та його пророцтвам і виникла македонська столиця на межі двох світів: еллінського і варварського (греки усіх негреків називали варварами), між міським життям і сільським. Позад Егі йшли уступами, зникаючи в білих хмарах, Бал-канські гори, попереду голубіло Егейське море. Егі стала межею між Європою та Середземномор'ям, між горами та морським узбережжям, де один за одним виникали поліси — грецькі міста-держави **. Відкриті сонцю і вільному вітру, міста-поліси квітли. Греки над усе цінували гармонію і волю, обов'язок і красу, фантазію і філософію, театр і мистецтво, політику і дружбу, повторюючи за Арі-стотелем, що людина поза суспільством — це або бог, або тварина. У всьому поділяли погляди Архілоха (засновника грецької лірики) на зміну удач та неудач у житті: якщо тебе переможуть, не сумуй, зачинися вдома, але не плач. В міру радуйся удачі, в міру лихові горюй... І пам'ятай вислів Геракліта: все тече, все змінюється. Тож лихо неодмінно зміниться щастям і навпаки. Ось тому елліни віддавали перевагу радощам і пристрастям, любові і шаленству, демократії і незалежності. Зростали науки й ремесла. З трибун виступали знамениті оратори і філософи, всюди панував витончений розум, цінувалося духовне багатство. Бо сказано ж мудрецями: людина — не дух, не бог, але й не худоба, вона — тілесно-духовна, вільна істота. А втім, як і повсюди, так і в еллінів з багатством сусідила бідність. Ще Софокл * вигукнув в одній з комедій: "Бідність проклята! Чому ти так полюбила мене?" Але "не вибиватися з бідності трудом,— закликав Перікл **,— оце велика вада".
І все ж міста ворогували між собою, і греки час од часу йшли війною на греків. Афіни чи Спарта іноді об'єднували ті міста-держави, але ненадовго. Єдина еллінська держава так і не виникла — поліси були занадто самостійними, і кожен з них до культури й науки йшов своїм шляхом.
А в горах, що здіймалися за македонською столицею, був зовсім інший світ, патріархальний, предківщина, де час ніби зупинився, де не лунали філософські диспути, не змагалися між собою оратори і де нічого не знали про демократію. Західну частину Балканського півострова займали іллірійці, східну — фракійці. Між ними і жили македонці. Хоч вони й були тісно пов'язані з фракійцями та іллірійцями, але все зберігали своє. І хоч фракійці та іллірійці нападали на них постійно, македонці все ж трималися. Приморська смуга Македонії була заселена грецькими колоністами — елліни були зацікавлені в торгівлі з Македонією лісом, худобою.
* Софокл — давньогрецький драматург, обіймав високі військові та цивільні посади. За твердженням античних авторів, написав понад 100 трагедій і близько 20 сатирівських драм. До нас повністю дійшло всього лише 7 трагедій.
** Перікл — давньогрецький політичний і військовий діяч, вождь афін-ської демократії.
Якщо в еллінських містах життя вирувало, то Македонію оповила прадідівська патріархальна тиша. Македонці не спішили, як греки, на народні зібрання, бо таких зібрань у них не було. Не мали вони ні політиків, ні ораторів, ні платонів, ні арістотелів, ні демосфенів, як не мали ні партій, ні взагалі будь-якого політичного життя. Македонці просто трудилися з віку в вік. А якщо й залишали свої краї, то лише в пошуках легкої наживи. І знову поверталися додому. Так і життя йшло — по замкненому колу. Македонці були вірні землі, племінним звичаям, обрядам і своєму поняттю про честь. У маленьких, неукріплених поселеннях мешкали пастухи й селяни — високі, сильні, із світлими волоссям і очима, працьовиті й войовничі. Багатії володіли великими полями, лісами, стадами худоби чи табунами коней. Але всі — і бідні, і багаті — були горді, і лихо чекало того, хто посмів би зачепити їхню честь чи гординю!
Якщо простолюдини трудилися з дня в день, з року в рік, з віку в вік, то знатні та можні розважалися полюванням, гонами та бенкетами. А гульки влаштовувалися пишно і з будь-якого приводу — чи похорони, чи весілля — все одно, аби нагода погуляти. А втім, часто гуляли і без нагоди.
Основним заняттям були війни та полювання. І горе чекало того, хто не вбив з якихось причин бодай одного ворога. На знак ганьби він мусив носити вуздечку. А хто не виявляв мужності на полюванні — не мав права лежати на ложі під час бенкету, а мусив стояти — на глум.
Такою вона була — країна бога-цапа Карана.
Побачення в святилищі кабірів
Олімпіада їхала до Філіппа із своїми родичами, подругами, вчителями, слугами, рабинями і невеликим загоном для охорони на чолі з надійним Клітом, братом її найближчої і найвірнішої подруги Ланіки. Загін Кліта — п'ятдесят вершників із найзнатніших епірських родів — попереду. Коні добрі, вершники — молодики хоч куди, як на підбір, зброя на них сяє, зваги їм не позичати, а пісню заспівають — заслухаєшся!..
За хвацькими вершниками на маленькому ослику між клунками сидить вчитель Менехм у старому витертому хітоні й такому ж плащі, в чорному дорожньому капелюсі. Теліпає ногами і за давньою звичкою сам із собою всю дорогу бесідує. За ним у візку їде княжна з подругою Ланікою. Походила вона із знатного епірського роду, трохи старша за Олімпіаду, але зростали разом. Ланіка, вірна своїй молодшій подрузі, котра ось-ось має стати македонською царицею, вирішила присвятити їй все своє життя. Тому і в
Македонію пішла за нею, жертвуючи особистим щастям. Без Олімпіади Ланіка вже себе не уявляє...
За ним трюхикають мули, запряжені в двоколісні, навантажені різним добром візки, далі ослики, нав'ючені так, що, здавалось, самі тюки з довгими вухами на тоненьких ніжках ідуть. У кожного на шиї дзвінок, тож мелодійне тенькання-теленькання не затихає всю дорогу. Як і хриплі, злі вигуки погоничів. Замикають валку візки з різним збіжжям та запасами їжі, слуги, кухарі, рабині.
Валкою (крім вершників Кліта) керує Леонід. Носиться він з кінця в кінець валки, стежить за порядком, щось комусь наказує, вичитує тих, хто відстає. Олімпіада йому вірила — родич надійний, спартанець, не п'є. їсть мало, гартує дух і тіло. Високий, худий, аж кістлявий, на вигляд про-стецький, але в бесіді й філософа заткне за пояс, в бійці — доброго молодика. З такими тільки й вирушати в далеку дорогу.
А дорога тяжка, тряска — спуски та підйоми. То каміння, то вибоїни, то сплетене коріння, тож кидає тебе у візку з боку на бік. Олімпіада з Ланікою стукаються одна об одну то плечима, то головами і, ризикуючи повідкушувати собі язики, сміються. Леонід на той пустотливий сміх несхвально позирає — княжна їде, завтрашня, можна сказати, цариця, а сміється, як проста дівка з глухого дема. Ще македонці подумають: кого це він везе в жони їхньому цареві?
"Смійся, смійся,— думає Леонід.— Сльози потім прийдуть, як заміж вийдеш за того македонця..."
В заміжжі сльози і справді прийдуть до Олімпіади швидко, але ненадовго. їх замінить ненависть. Страшна і всеохоплююча. І македоно-грецький світ ще здригнеться від її лютої помсти. Та це буде згодом. А тоді, дорогою з Епіру в Македонію, Олімпіада раділа й веселилась, що вирвалась нарешті на волю з-під небезпечної опіки дядька-царя, що одне її життя вже закінчується, а друге ось-ось має розпочатись. Дитинство її було таким же, як і у всіх еллінських дівчаток з багатих родів. Спершу мати, а згодом годувальниця-рабиня, гойдаючи підвішену до гака в стелі плетену колиску, співали їй колискових пісень, годували медовою кашею, а від лихого ока дитину, як і повсюди в грецькому світі, оберігали різні магічні амулети, в чудодійну силу яких елліни свято вірили — недарма ж їх нараховувалось двісті сімдесят видів!
Якоїсь певної системи у вихованні грецьких .дівчаток на відміну від хлопчиків не було. їх навчали здебільшого матері та годувальниці. Навчали всього потроху, що самі знали: читати, писати, грати на музичних інструментах. Одночасно дівчаток навчали прясти, ткати, вишивати, керувати домашніми рабинями, готувати страви. Ксено-фонт* запевняв, що ідеальне виховання дівчаток — це щоб вони "якомога менше бачили, якомога менше чули і завдавали якомога менше запитань". Адже призначення жінки полягало в умінні вчасно вийти заміж, добре утримувати свій дім, бути зразковою матір'ю для дітей і слухняною та покірною жоною мужу своєму, добре затямивши, що життя одного чоловіка дорожче тисячі жінок. А ще жінки мусили мовчати, пам'ятаючи, що "мовчання прикрашає жінку". Заміжня жінка в Греції мала своє помешкання в домі — гінекей — і була всього лише істотою для народження дітей, собакою, що стерегла дім, живим ткацьким верстатом чи такою ж прялкою. І, звичайно ж, не мала права приймати в своєму домі гостей,— це у віданні її мужа.
