Діти Мардука - Савченко Віктор

Також необхідно було приборкувати звіра, котрий раптом повставав у мені, хоч жодного із темних не було і близько. Його активізували слайди семи неголених, коротко стрижених чоловіків без облич, які карбувалися в моїй пам’яті.

Одного разу я прокинувся вдосвіта — в ілюмінаторі ледь сіріло — і вийшов на палубу. Судно наближалося до великого міста — увесь простір попереду був усіяний вогниками. Частина мене, мабуть, ще перебувала у сні, бо я не одразу збагнув, що то була Одеса.

РОЗДІЛ 19

На автовокзалі панувала звичайна метушня, чулися оголошення про прибуття й відбуття автобусів. І все ж щось змінилося відтоді, коли я востаннє зійшов на берег. Те щось не вловиш ні очима, ні вухами. Воно є складовою ментального плану дійсності, яку не кожному дано відчути. Я ж його впізнав: це була відсутність небезпеки, яка гнітила мене багато років, а саме: думки і погляди ворожих мені людей; тоді їх ніби було розчинено у просторі і вони переслідували мене всюди, де б я не з’явився. Щось схоже відчуває людина, яка щойно вийшла з глибокого тунелю, в якому геть поруйновано покрівлю і не знаєш, де й коли тобі на голову звалиться шматок породи. А тут чисте небо над головою. До того ж я не відчуваю у собі звіра-охоронця.

До платформи, де я стояв, підкотив автобус, і з нього почали виходити пасажири. Маріца вийшла в числі останніх. На ній була тоненька голуба сукня. Роззирнулася, ковзнула очима по мені й підійшла до багажного ящика, якого вже відмикав водій. Взяла валізу на коліщатках, і знову роззирнулася довкола. Але й цього разу у мій бік тільки ковзнула поглядом. На мені була форма морського офіцера; козирок кашкета закривав майже пів-обличчя. Я зробив кілька кроків і взявся за ручку валізи. Маріца збентежено підвела очі, а потім подивилася на ліву частину щоки і, помітивши там світлі плями, враз полагіднішала. А тоді пригорнулася до мене.

— Що це за маскарад? — озвалася по миті.

— Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні…

Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям.

— Куди ти мене ведеш? — поцікавилася Маріца.

— Он, бачиш, чорна машина. На ній нас відвезуть на місце.

То була Костина ідея — відвезти й привезти мене на судно. І він доручив це зробити своєму двоюрідному братові Геннадію. Я, хоч і відчувався незручно від такої опіки, але все ж прийняв її. Всю дорогу, доки ми їхали до морвокзалу, Маріца не озвалася жодним словом; сиділа, притиснувшись до мене плечем, і, здавалося, спала.

Першим, кого я зустрів, піднявшись на палубу, був Ксилантій. На його лиці вгадувався подив. Він, вибачившись перед Маріцою, відкликав мене вбік і спитав пошепки:

— Шеф е, це твоя баба?

— Так.

— Ніщак бабець, — прокоментував з виглядом експерта.

Я кивнув на знак згоди, повідомив:

— Збираюся ж накрити поляну.

— Мудрі слова твої, — схвалив Ксилантій.

— Так? Я б хотів бачити на столі оселедець з цибулею, политий оцтом і олією, та огірки.

— Ага… — Ксилантій кинув оком на годинник. — Зараз мотну на Привоз і привезу пахучої олії. Все інше можна купити в буфеті. А оливки тут — ти сам бачив — завбільшки як слива!

— Гаразд, Ксило. — Раптом я поцікавився: — А де Костя?

— У батьків. Я йому повідомлю про те, що тут планується.

Маріца за столом прасувала свій одяг, а я сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Раптом озвався мій синій телефон.

— До тебе можна? — почувся Костин голос.

— Авжеж.

За кілька хвилин постукало у двері і зайшов він сам. На ньому був білий одяг, а в руках тримав Лікарську валізку. Коли, після того, як я представив їх одне одному, Маріца знову взялася за праску, на обличчі Кості промайнула схвальна посмішка. Він роззирнувся по каюті і, завваживши пакунки з продуктами, які скрізь лежали, сказав:

— Те, що ти надумав, краще зробити в моїй каюті — вона більша. Пішли допоможеш розкласти стіл.

Коли ми вийшли, він зауважив.

— Нормальна.

— Про що ти?

— Жінка нормальна.

Каюта Лікаря справді була велика. А стіл, коли ми його розклали, виявився удвічі більшим ніж у мене.

— Семеро помістилися б і за моїм столом, — озвався я.

— Не виключено, що прийде Степан. Хоча він твердо не пообіцяв.

Але Степан не прийшов. Невдовзі потелефонував Кості, що не зможе.

… Стіл був сервірований так само, як тоді в каюті Ксилантія й Бакса, коли я вперше прийшов на судно. Власне, головним персонажем у доборі страв і розставлені їх на обрусі був Ксилантій. Крім розмаїття закусок і запаху оселедця з олією, тут панував дух приязні і спокою. Проте Маріца, завжди розкута у спілкуванні зі мною, виявилася украй стриманою. Вона шепнула мені, щоб я не казав, про її поетичну приналежність. І коли Лікар зажадав, аби я представив її, я сказав:

— Це Маріца, вона філолог з Молдавії. А це Рита… — я показав на кожного, називаючи ім’я.

Тим часом Ксилантій наповнював чарочки малиновим лікером.

— Ну, то й вип’ємо за знайомство і за те, щоб Маріца стала нашим товаришем, — сказав Костя, піднявши келих.

Я завважив, що скромність Маріци сподобалася Риті, і скоро вони вийшли на палубу погомоніти.

За кількістю страв застілля можна було б назвати святковим, а за спокійними, доброзичливими діалогами це була звичайна вечеря.

Наступного дня, по сніданку, ми з Костею стояли неподалік від трапа; він рахував нових туристів, я ж пильно оглядав кожного, чи не виявлю темного. Коли на судно зайшов останній із черги, Лікар сказав:

— Чотириста двадцять два. — По хвилі спитав: — Скільки темних?

— Жодного, — відказав я. — Схоже, найбільш публічні з них уже зробили ноги з України, а ті, які чинили злочини у затінку, принишкли. Чи надовго? Утікали пачками, принаймні на цьому судні. А є ж інші рейси, порти й вокзали.

Раптом Лікар запитав:

— Послухай, ти казав, що збираєшся побратися з Маріцою?

— Ну.

— А це означає, що тебе потягне на осіле життя?

— Авжеж. Але доки триває робота над романом і доки не побачу його тираж, я буду на судні.

— Так а потім?

— А потім, як Бог дасть.

— Прикинь, яка у нас зібралася тепла компанія на цьому плавучому острові, власне, це місто на воді, хоч порівняно й невелике. Он Макара вже оформили охоронцем.

— Так у нього ж дружина тут працює.

— З часом і Степана перетягнемо. Наш механік судна вже пенсіонер зі стажем.

— Я бачив. Років на сімдесят виглядає.

— От-от. Він уже звертався до капітана, щоб знайшли йому заміну. А Степан — судномеханік з вищою освітою, працює начальником цеху ремонту суднових двигунів… Ти зрозумій, — значення не має, де ти живеш: у столиці, невеликому містечку чи на судні. Все одно довкола тебе буде оточення людей, близьких тобі за духом, переконанням чи ще хто зна за чим. І ти з цього оточення виходитимеш тільки вряди-годи. Я до того, що ти вже вписався у нашу компанію. Якщо ж тобі знадобиться вийти з неї остаточно, то все почнеться з формування нового — подібного оточення, і на це можуть піти роки. А тут, хочеш писати — пиши на здоров’я. Якщо ж знадобиться кудись майнути у літературних справах — та будь ласка. І що важливо — бабло, і не мале. А бабло, як сказано, перемагає зло. Хе-хе.

— Ага, тільки в залежності від того, у чиїх руках воно опиниться, — зауважив я. — Костю, яка різниця компанії судновласників, хто її приведе до банкрутства: якийсь із синів Мардука, котрий очолить капітана, чи ти — один з її власників, той, хто витягує з неї — корпорації частину ресурсу на влаштування на судно своїх знайомих?

— Ти не правий. Лікар і медсестра тут — штатні одиниці. Два матроси — також. Бакса і Ксилантія взяли на місце двох алкашів, яких капітан давно мріяв позбутися. Макара влаштували на вакансію, яка вже рік пустувала. Психолог тут також колись був, і цю штатну одиницю ніхто не скасовував. Так що, колего, ти не правий. До всього, якби я не привів тебе на судно, то ще невідомо, що сталося б у дні, коли тут були єгиптяни. Та й наші ж темні… Ти казав, що поміж тих, які сіли в Одесі, засік кількох приходьків із краю без вороття.

— З потойбіччя, — поправив я. — У край без вороття я їх відправляю.

— Ну, може… А ти кажеш, що я руйную економіку корпорації. Не гніви Бога!

— Так а як же вони без тебе досі існували?

— Тоді були стабільніші часи. Люди купували путівки, щоб провести відпустку святково. Тепер багато хто купує їх, щоб зробити ноги — з Лівії, Єгипту, України. А утікають здебільшого особини без табутивного бар’єру чи, як ти кажеш, темні, ті, яким уже нічого втрачати. У них що, спрацює совість, коли треба буде очолити або й замочити когось із нас? Надивився я на цих мармиз за своє життя! Твоя правда, у людстві часами накопичуються шкідливі клітини і воно їх відторгає, а я б сказав так: переміщає з однієї ділянки свого тіла на іншу. Спрацьовує закон збереження зла: зло не зникає й не виникає, а тільки переходить з одного місця на інше. У-у, гади! Це якби можна було створити резервацію, куди б людство скидало цю негідь.

— Розслабся, — порадив я. — Це в тобі фантомний біль прокинувся — пригаси його. Період спокою наближається. На судні зараз — жодного темного. Я це до чого? Плавуче місто тиждень-півтора зможе обійтися і без психолога.

Лікар якийсь час не відповідав, та нарешті озвався:

— А твоїй жінці що, не сподобалося тут? Он люди які гроші платять за круїз!

— У нас на цю тему мови не було. Це моя забаганка. Я хочу позасмагати з нею на пляжі Кіпра. Сподобався мені той край.

— Чи не там, де зійшли шістдесят темних з Єгипту?

— Так. У Пафосі.

— Гаразд. Я побалакаю з капітаном. Гадаю, можна так зробити: цього рейсу ми вас висадимо на Пафосі, а заберемо через вісім діб, на другому круїзному колі.

РОЗДІЛ 20

З порома, який причалив до пірса, зійшло кілька сотень туристів. Поки екскурсоводи збирали гурти за темами екскурсій, пором відчалив і поплив до судна, яке стояло у кілометрі від берега, по нову групу.

— Спочатку виберемо пляж, а вже тоді шукатимемо житло, — сказав Макар.

Ми з ним ішли попереду; я тягнув валізу по мощеній пласкими вапняковими плитами стежці. Маріца з Ритою позаду нас про щось гомоніли. Макар казав, що він тут не вперше; разом з кількома охоронцями вони, бувало, супроводжували керівників корпорації. Ліворуч, на відстані ста кроків від смуги прибою, тягнулися будинки готелів, з усього, недавно споруджених, з клумбами барвистих квітів і мощеними рожевим вапняком доріжками.

— Це наймиліше і найспокійніше містечко, в якому мені випадало колись пожити.