Українська література » Класика » Діти Мардука - Савченко Віктор

Діти Мардука - Савченко Віктор

Читаємо онлайн Діти Мардука - Савченко Віктор

Ну, щоб турагентства не набрали зайвих мандрівників.

Щоб не заважати медикам, я пішов до себе в каюту. Тим часом мене не залишало відчуття, що я мушу щось зробити. Щось, пов’язане з Маріцою. Кілька разів телефонував Маріці, але щораз бачив на дисплеї повідомлення, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Та раптом, коли ми вже були у відкритому морі, а я сидів у медпункті, моя мобілка озвалася. Почувся голос Маріци:

— Чи не на Місяці ти опинився, що я не можу до тебе додзвонитися?

— Вітаю, сонечко, — відказав я.

— Що там у вас коїться?

— Ти про що?

— А ти хіба телевізор не дивишся?

— Буває, вмикаю, — відказав я обережно.

— У вас — революція. У Києві, кажуть, понад мільйон людей вийшло на вулиці. Силовики перейшли на бік мітингуючих. Багатьох парламентаріїв заарештували і вивезли у невідомому напрямку.

— А-а… Ти про це… — тільки й устиг я злукавити, як звук раптом увірвався. На дисплеї знову виникло повідомлення про зону недосяжності.

Кілька спроб озватися до Маріци виявилися марними. Майнула думка скористатися смартфоном, який я багато днів не виймав із шухляди. Подумав, що поплічникам Свистопляса буде вже не до мене; тепер вони поспіхом ховають у воду кінці своїх злочинів. Та мої намагання і цього разу виявилися безуспішними.

У медпункті сидів один Лікар, і дивився на якийсь список.

— Поглянь-но, — сказав, — це ті, що в Александрії сіли. Їх двадцятеро зосталося. Цікаво, де вони зійдуть: у Варні, Констанці чи Одесі?

— В Одесі навряд чи, — відказав я.

— Чому?

— Ти ще не знаєш… У нас революція.

— З чого ти взяв?

— Щойно мені подзвонили. Ми ж не дивимося тут наші канали.

— Он як…

Костя поквапливо увімкнув телевізор. Сірий екран, що висів на стіні, враз наповнився життям. Лікар натискав на пульті управління кнопку за кнопкою, доки не почулася українська мова, а згодом на екрані виникло обличчя дикторки центрального телебачення. За звичай миле і доброзичливе, цього разу воно виказувало тривогу. Скоро студія змінилася Хрещатиком. Зйомку вели з гвинтокрила, бо було видно всі довколишні вулиці — Малу й Велику Житомирські, Прорізну, увесь спуск на Поділ, район Бессарабського ринку, аж до Університету; геть усе заповнене людьми.

— Ну, що ж, — зауважив Костя, — цього слід було очікувати. Зерно непокори з Африки вітром занесло в Україну, і воно зійшло. З усього судячи, буйно… — Раптом на лице його набігла тінь заклопотаності: — Але у тому є й негативний момент — для мене особисто. Ти, напевне, поспішиш додому? Ну, авжеж. Свистопляса немає. Маятник хилитнувся в інший бік. Чого тобі боятися?

— У нас була домовленість, що я завершую роботу над романом і видаю його тут, поки я — на судні. Якщо ж ти під впливом подій, що зараз вирують в Україні, не передумаєш, то все залишиться, як і планувалося.

— Ось і добре, — полегшено зітхнув Лікар.

Раптом у гомоні, що линув з екрану, почувся звук моєї синьої мобілки. Маріца продовжувала, ніби й не було паузи:

— Я чого ще дзвоню… У мене за два тижні починається відпустка, і я могла б до тебе приїхати.

— Твоя ідея мені до вподоби, — сказав я. — Але зустрітися саме у мене не вийде. За два тижні я буду в Одесі. Ну, так склалося… Там і побачимося.

На тому боці не відповідали. Я вже подумав, чи не відімкнувся знову зв’язок, та раптом почулося:

— Так а де ми там зупинимося?

— Знайдемо. Я дам тобі знати, коли вже буду на місці.

— Гаразд, чекаю. — Зв’язок увірвався.

— Коханка? — поцікавився Костя. По паузі сказав: — Це тебе два дні не буде на судні? А раптом якась личина з’явиться.

— Ну, попередиш капітана, щоб нікого до себе не підпускав. Та й ти ж тримай поряд Ксилантія. Раптом що, він мене розшукає.

— Можливо. А може статися так, як уже зі мною траплялося двічі. — Раптом Лікар поцікавився: — Куди ти збираєшся її повести — до родичів? Так можна б і сюди…

Я, поміркувавши, відказав:

— Судно стоїть в Одесі дві доби. А я планую побути з нею хоча б тиждень. У неї саме почнеться відпустка. Я збирався пропустити один тур від Одеси до Одеси? За свій рахунок, звісно.

Обличчя Кості стало сірим. Якийсь час він мовчав, а потім сказав:

— Можна ж і в твоїй каюті жити, сімейною парою. Я домовлюся з капітанові, скажу що до тебе приїздить дружина. Ну, заплатиш тільки за її харчування.

Якийсь час ми сиділи мовчки, та раптом він знову озвався:

— Так ось у чому справа!

— Ти про що?

— Капітан казав, що вже кілька разів дзвонили з тур агентств, і жадали точну кількість місць у каютах першого класу, які звільняться по прибуттю судна в Одесу. Там, виявляється, надійшло кілька колективних заявок на двісті-триста осіб. Прикидаєш, що це означає у світлі подій у Києві?

— Он воно що! А тут, на судні на зміну одним темним найдуть інші.

— Капітан повідомив турагентствам, що по прибутті в Одесу у нас звільняться більше тисячі кают, чотириста з яких — першого класу. Там запевнили, що всі їх заселять. — Якусь мить Костя помовчав, а тоді сказав: — У такій ситуації мені тут не можна залишатися. Спробую домовитися з Мірошником, щоб він підмінив мене, а я його — в Лікарні. Всього на один тур.

— А про мене ти подумав?

— Подумав. Ти будеш весь час в оточенні капітана. Тобі видадуть форму морського офіцера. Неподалік від тебе завжди перебуватимуть Макар і Бакс. Ксилантій піде зі мною.

Ага, капітан знає про Макара і те, де він служив. Погодився взяти його охоронцем.

— А я для капітана тільки психолог?

— Ні, йому відомо все. А те, що сталося після бенкету, тільки переконало його в правдивості моїх слів. До того ж, коли його наймали на роботу, це було багато років тому, дехто в корпорації попереджав про аналогічні ситуації. Про це не пишуть, але про це знають.

— Так а як я буду балакати з ним? Я ж не тямлю по-англійському.

— Капітан, за багато років спілкування з різномовними клієнтами, назбирав у пам’яті чимало слов’янських слів. Якщо ти щодня вивчатимеш по кілька англійських термінів — ну, в Інтернеті знайдеш словники, — то скоро у вас мовних проблем зі спілкуванням не буде. Хіба що не зможете вести філософські диспути.

— Ага, у тебе все якось легко виходить.

— До того ж поблизу завжди буде Макар, а він знає більше мов, ніж я. Перекладе, коли знадобиться.

РОЗДІЛ 18

Я у формі морського офіцера стояв на верхній палубі, спостерігаючи як піді мною, по трапу рухалася вервечка пасажирів, кінець якої губився в залі морвокзалу. Нарахував близько тисячі їх, коли раптом завібрував у кишені телефон. Дзвонив Костя.

— Ти збив мене з ліку, — сказав я. — Їх уже скоро тисяча буде. Переважно — сім’ї. Питаєш, що вони за одні… Темні, майже всі. Не темних — десь із півсотні. Ага, он уже видно й кінець черги. Отже їх буде тисячу сто — тисячу сто п’ятдесят чоловік. Ваше судно, напевне, ще не знало такої концентрації астральних істот. Це вже не судно, а Темний Сателіт. Не важко уявити, скільки поміж них приходьків. Хоч я від них і перебуваю кроках у п’яти, але в мене розболілася голова, і я ледь тримаюся на ногах від втрати енергії. У-у, суки! Кіноцефали!

— А це що таке? — поцікавився лікар.

— Песиголові. Ну, ті, хто вважає своїм пращуром не мавпу а собаку. У нашій мові збереглося слово "песиголовці".

Я не сказав Кості, що звір у мені біснувався вже кілька разів. А це означало, що у тілі темного ховався прибулець. Такі, проходячи піді мною, і відчувши небезпеку, сторожко роззиралися довкіл. Один із них ішов сам, несучи велику валізу, — і в мене мало не вихопився оклик подиву: пасажир, як дві краплі води, був схожий на Володьку-Валтасара — здоровенного гладуна, якого я бачив колись на лікарняному ліжку. На мить здалося, що водночас із цим у ніс ударило духом його сечі. Пасажир відрізнявся від жертви дорожньої аварії тільки тим, що на відміну від першого — рудого, у нього на лисині вгадувалося ріденьке пасемце сивого волосся. Другий, наближення якого схарапудило в мені звіра-охоронця, можна сказати, був дублем чи копією Свистопляса-матюжника, який помер у палаті, де лежав Володька-Валтасар. Тепер він ішов з худорлявою чорнявкою й височенькою дівчиною, мабуть, то були дружина й донька; вони несли чималі пакунки. Я видивлявся поміж черги, що рухалася внизу, голову рудого покидька — сина Мардука, який колись привидівся мені, і який десь угорі посмикував повідок і погукував "Гать! Гать!" На другому кінці того мотузка валував рудий собака з нашийником, на якому вгадувалася монограма власника пса. Цим псом був Свистопляс. У дійсності я не бачив великої рудої голови і руки з повідком; те мені справді тільки примарилося, але те, що вони існують, у мене не виникало жодного сумніву. Якби той син Мардука зараз був тут, я б його "упізнав". Тепер він перебував або в ув’язненні, або ж устиг накивати п’ятами у спосіб, недоступний для тих, хто став пасажирами цього судна. Втім, міг бути і третій варіант — зараз він сидить за столом суддів, котрі досліджують злочини попереднього режиму.

Країну покидали істоти, на "совісті" яких було не одне людське життя, а на приватних рахунках у надійних закордонних банках зберігалася чи не вся скарбниця держави. Майнула думка, що втікають ті, хто працював у структурах, які перебували на видноті. Голоси ж тих — невидимих, хто їх підтримував, і за їхніми наказами чинив злочини, тепер лунають, чи не найгучніше, у хорі прокльонів на адресу скинутої влади. Тим часом вервечка темних наближалася до трапу, а в мене у свідомості немов би щось перемкнулося і я замість черги людей побачив тіло довгої-предовгої рептилії, яке щойно зникло у проході, а тепер у судно втягувався її довгий хвіст. Водночас на пам’ять прийшов вірш Миколи Руденка:

В часи, які розтанули в імлі,

У зелені садів та винограду

На сонцем задарованій землі

Страшний дракон скорив людську громаду.

………………………………………………………

Та сталось так, що люд його скарав.

І всюди покотилось понад краєм:

— На охоронця наших вічних прав

Ми голуба святого обираєм.

Йому поставили високий трон

І привели полки для охорони.

Аж гульк: на троні знов сидить дракон

І видає драконівські закони.

Ішли роки. Кривавились віки.

Драконів кидали в пустиню голу.

І знов, і знов з народної руки

На трон злітав богоподібний голуб.

Того не записали до пуття

Ні літописець, ні міністр-ледащо,

Як воскресав дракон із небуття

І як він голуба ловив у пащу.

Не знали навіть слуги та раби,

Які стояли в царській охороні:

Драконами ставали голуби,

Як тільки опинялися на троні.

З тим, як піді мною не стало вже вервечки темних, зникло й видиво, натомість пішли звичайні туристи.

Відгуки про книгу Діти Мардука - Савченко Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: