Діти Мардука - Савченко Віктор

Щось запитав у хворого, той відповів двома короткими словами. Тоді Костя почав ставити різні запитання різними мовами, на які отримував одну і ту ж відповідь. Нарешті заговорив до друзів "кощія". Але вони, судячи з виразів на лицях, нічого не могли сказати.

— Послухай, — звернувся до мене Костя. — А цей, схоже, уже порожній.

— Я знаю, відказав я.

— З яких пір? І в кому він тепер?

— Нас це не повинно хвилювати.

— Ти переконаний?

— Авжеж.

Костя підсів на диван до двох єгиптян, що привели свого товариша і довгенько з ними балакав. Нарешті вони пішли, підтримуючи худорлягу з обох боків.

— Я порадив покласти його на обстеження до психлікарні. Сказав, що у нас, в Україні, останнім часом з’являються люди, які геть позбулися пам’яті. Чи це хвороба, чи якийсь нервовий комплекс, досі ніхто не знає. Але через те, що у них немає пам’яті, а відтак і життєвого досвіду, від них буває велика шкода, надто в період, коли обирають владу. Вони віддають голоси кожному, хто більше збреше.

— А що він за один?

— Кажуть, працював звичайним клерком у якійсь великій компанії, а потім раптом статки компанії стали пухнути, як на дріжджах. Згодом хтось проаналізував, що прибутки приносили його проекти. Незабаром він став урядовцем високого рівня. Він би й до Президента дійшов, але завадила революція. — Раптом Костя запитав: — Як це сталося?

— Що саме?

— Ну, отой здохляк позбувся приходька?

— Не знаю, — відказав я, підводячись з-за столу. — Піду, попрацюю над романом.

Коли я вже був біля дверей, то почув:

— Постривай-но, мені також пора. — На палубі Лікар сказав: — Щось ти темниш, друже? Ну, щодо тієї мумії.

— Та нічого не темню. Він зараз у краї без вороття. Я не хотів про це казати в медпункті. Коли ми вийшли з бенкетної зали, ви з капітаном пішли в його рубку, а я залишився на палубі та оглядав темну смугу по правому борту від корабля, то все був острів Кіпр, а ми пливли паралельно. І тут судно стало повертати праворуч, обгинаючи сушу з півдня і не наближаючись. Я вже збирався вимкнути диктофон у нагрудній кишені куртки, який працював з самого початку бенкету, та піти до себе, як раптом у мені спрацював мій датчик на приходьків. Я вчасно озирнувся — у трьох кроках стояла мумія і дивилася ніжно-ніжно, жовтими в чорну цяточку очима. На мене раптом накотилася хвиля спокою. На мене, а не на мого охоронця — він спрацював блискавично. Не встиг син Мардука зробити й кроку в моєму напрямку, як чорна блискавка влучила йому в сонячне сплетіння. Він поточився й осів на палубу. При цьому промовив скоромовкою кілька фраз, але не мовою, якою єгиптяни спілкуються між собою, а халдейською, ну — ті ж самі, відомі й тобі, ретрофлексні звуки. До нього враз підскочили подільники по уряду; двоє з них чули що він щось сказав. Подивилися на мене, показуючи на вуста, але я показав, також жестом, що не тямлю, про що він казав. Тоді вони підхопили ті "мощі" й занесли в залу. Я також повернувся до бенкетного столу, але не за тим, щоб поспостерігати, а щоб сісти, бо сили у мене тільки й зосталося, аби дійти до стільця. Я ще не знав, чи правильно роблю, коли наливав собі повний келих бренді. Відтак доїв м’ясо і все, що залишалося на тарілці. І вже за чверть години відчув, що сили повертаються. А єгиптяни, посадивши засушеного на його стілець, продовжували веселощі. Я так зрозумів, що вони мали його за такого, хто перебрав. Серед пісень, які вони співали, була й наша, радянської доби.

— Ти переконаний, що він поміж єгиптян був один? — запитав Костя.

— Переконаний.

— А що він молов перед тим, як ти його вигнав з нашого світу? Ти уже встиг перекласти?

— Авжеж. Я одразу пішов у каюту і під’єднав диктофон до комп’ютера. Перекладач з халдейської видав таке: "Маг", "повернення немає", "Ерешкігаль", "твоя милість". Там є ще кілька слів, яких перекладач не подужав. Схоже, худорляга просить богиню краю без вороття прийняти його в своє царство мертвих.

РОЗДІЛ 17

Спиртне і їжа лише частково поповнили енергію, втрачену мною при зіткненні з приходьком. Я відчувався кволим не тільки фізично, а й творчо — по декілька разів перечитував якийсь із абзаців роману, щоб виправити стиль. Тим часом уже була вечірня пора. Озвалося корабельне радіо; воно повідомляло, що вранці судно заякориться в бухті порту Пафосу — найдревнішого міста острова Кіпр. Пропонувалося туристам записатися в туристичні групи. Серед них була й група, яка вирушить на місце, де колись стояв один із найвеличніших храмів — храм Афродіти — богині вроди та любові. Саме тут, за легендою, вона вийшла на берег. "Пафос — це дивне мальовниче місто: найчистіше море, тісні вулички, місця для лову риби — все це на тлі прекрасних мальовничих гір, покритих густою рослинністю й сосновими лісами", — линув по радіо монотонний жіночий голос, який мене заколисував.

Прокинувшись уранці, я не одразу збагнув, де перебуваю. Було незвично тихо, не чулося ні гудіння з машинної зали, ні легкого похитування. На палубі, куди я вийшов, стояли Костя, Ксилантій і Бакс і спостерігали, як від судна віддалялося невелике суденце, на якому помістилася вся компанія єгиптян, учасників учорашнього бенкету. На кормі стояла "пампушка" і слала комусь на палубі нашого судна повітряні поцілунки. Вона, як і на бенкеті, була одягнена в довгу спідницю з безліччю складок і нагадувала циганку.

— Ось і вся проблема, — сказав я Кості, кивнувши на судно-підвозку, що вже наближалося до причалу.

— Якби ж то, — відказав він. — Єгиптян залишилося ще понад сотню.

Лікар мав рацію. Я хоч і проціджував поглядом кожного під час їхньої посадки на судно в Александрії, а приходька таки прогледів. Де гарантія, що він був тільки один.

— Ти знаєш, що Пафос — це те місто, де народилася богиня вроди й любові Афродіта? — спитав Костя.

Я відказав, що чув про те по радіо.

— Тепер оті, які довели єгиптян до зубожіння й революції, щасливо житимуть у краї любові і краси, — промовив він з гіркою усмішкою.

А я подумав:

"Добре, якщо вони тільки мешкатимуть. Якщо ж ця згуртована команда увійде у громадсько-політичне життя острова, то на грецьку людність Кіпру чекають великі випробування. Як і на тих, хто живе в турецькій частині острова… Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного". Раптом перед моїм внутрішнім зором виникла постать примари, яка привиділася мені на звітно-виборних письменницьких зборах: велика, близько трьох метрів зросту, з дебелим рогом, від якої тхнуло тліном і поширювався звук, схожий на перестук коліс товарняка. Тільки тепер поряд з примарою я "бачив" постать хирлявого єгиптянина, з якого вигнав приходька. У цього була шкіра, як і в монстра з рогом, чорно-жовта, кольору древньої цери, на якій колись, кілька тисяч років тому, частина людства уклала з Люцифером угоду — писану кров’ю.

Уже перед вечерею, коли туристи повернулися з екскурсій по Пафосу, судно поволі стало рухатися на північ. Я стояв на палубі і спостерігав, як на обрії дедалі зменшувався мальовничий острів.

І тут підійшов Макар.

— Райський куточок, — озвався він, показуючи на темну смужку на горизонті.

— Авжеж, — погодився я. — А чого оті, що зійшли, обрали наше судно, а не зробили ноги, скажімо, літаком або залізницею до якогось африканського сусіда?

— Дуже все швидко розгорталося. Повстанці перекрили аеропорти, морські порти й залізницю. Не врахували тільки круїзні маршрути. А втікачі заплатили не за проїзд від порту А до порту Б, а за весь тур. Про туристичні судна повстанці не подумали. У нас тут залишилося єгиптян ще близько сотні, частина їх зійде в Афінах, друга — в Стамбулі. Там у них спільний бізнес. Далі навряд чи хтось подасться, наприклад, до Варни, Констанци чи Одеси. А оті шістдесятеро, — Макар кивнув у бік острова, — напевне, висадилися тут, бо поблизу Пафоса знаходиться міжнародний аеропорт. Хвилинах у п’ятнадцяти їзди від міста. Я, коли готувався до втечі, все з’ясував. Тут є рейс і до Києва. Але без паспорта — зась.

Я завважив, що Макар був тепер не те, щоб розслабленим, але з нього спала настороженість, яка виникла, як реакція на багаторічне вороже оточення, у якому він жив. Вона ще давалася взнаки у перші години його перебування на судні. Тепер він стояв у полотняній парі, яку легко продував вітерець, і на його обличчі з рубленими рисами опришки, вгадувався супокій. У мене ж на душі було тривожно, адже на судні залишилося ще немало тих, котрі піднялися на борт в Александрії.

Днів сім тому, на початку туру, судно стояло в Піреї — основному порту Греції — увесь світловий день. Але цього разу, на зворотному шляху, зупинилося тільки за тим, щоб зсадити єгиптян і поповнити холодильник продуктами. У баркас-підвозку що наблизився до судна, спустилося сорок п’ять єгиптян, з яких тільки троє — дві жінки й чоловік — виявилися звичайними людьми. Решта були темні.

— Ти звернув увагу, що це — група молодих людей — найстаршому з них не більше сорока, — зауважив Костя, з яким ми стояли біля трапа.

— Авжеж. Це, так би мовити, — початкуючий бізнес. Їм потрібне велике поле діяльності — Афіни, Стамбул. А ті, що зійшли на Кіпрі, у містах Фамагуста і Пафос, уже взяли від життя все, що могли взяти, і тепер кайфуватимуть у розкошах до скону днів.

Я вже достатньо знав Лікаря, щоб завважити просвітління на його лиці, яке з’явилося по тому, як судно залишила група єгиптян. Я ж його оптимізму не поділяв, бо на борту залишилося ще півсотні темних. Де гарантія, що в якомусь із них не "квартирує" приходько?

Трохи заспокоївся тільки по тому, як у Стамбулі на берег зійшли останні єгиптяни, що залишилися.

Судно пройшло під мостом через Босфор і, опинившись у Чорному морі, взяло курс на північ.

Значну частину часу я перебував у кабінеті Лікаря, в компанії Кості й Рити. Одного разу Лікаря викликали до капітана, а медсестра зробила припущення:

— Мабуть, вимагатимуть звіту в частині медобслуговування про весь круїз. Ми вже на шляху до кінцевої стоянки — Одеси.

Костя з’явився за годину. Він сказав:

— Рито, давай усі медичні картки тих, хто звертався до нас по допомогу, журнал витрати ліків, ну, і все таке. Писатиму звіт.

Я поцікавився:

— Це тільки медслужба дає такі звіти?

— Усі дають: машинне відділення, комірники, кухарі; ну, всі… Ага, телефонували з Одеси, прохали повідомити, скільки місць звільниться.