Діти Мардука - Савченко Віктор

На мить мені здалося, що навпроти сидить не кругловида жінка з русявим волоссям, а темноволоса з тонкими рисами обличчя й закличними іскринками в чорних очах. Це був слайд пам’яті, який тільки на мить наклався на Риту. Але після нього я відчув щось схоже на докори сумління: адже минуло більше місяця, як я не давав про себе знати Маріці. Після другої чарки здалося, що я кудись поплив. Як згодом виявилося, ром був дуже міцний. За звичай його розводять содовою. Мабуть, щось подібне відчував і мій сусід праворуч Ксилантій, бо він звірився:

— Шефе, часом я тебе боюся.

— Чого б то?

— Ну, ти нібито стаєш іншою людиною. На тебе, буває, страшно дивитися.

Мить я німував. Майнула думка, а чи не первинний пес із мене часами вигулькує, і чи не походжу я також від чотириногих, як Свистопляс і Валтасар. Від такого припущення мене пробрала млість. Я знав, що моє обличчя зараз палає від сорому. Та раптом спало на думку, що мого звіра дала мені інша — вища сила для захисту від нащадків псів і дітей Мардука. Але треба було відповідати.

— Бо то вже не я. То з мене мій звір-охоронець виходить, — мовив я з вимушеним усміхом. І продовжив уже впевненіше: — Він є у кожному — і в тобі також. Просто в житті твоєму не виникало ситуації, коли б цей охоронець прокинувся, а точніше — активізувався б.

— Та я у таких бувальцях побував, про які тобі й не снилося.

— Друже, про ситуації, які тобі довелося пережити, я можу тільки здогадуватися. Але ж ти пережив пекло першого рівня, а мені довелося побувати у пеклі другого, так би мовити, духовного рівня. Тільки в ньому може активізуватися захист, яким природа наділила людину, і який найчастіше не дає про себе знати. Пересічна людина, трапляється, помирає своєю смертю, так і не звідавши дії свого охоронця. Щоправда, бувають захисники іншого плану, котрі, наприклад, завадять чоловікові сісти в літак, котрий приречений розбитися, або утримають його від компанії лиходіїв, які невдовзі опиняться за ґратами. Це теж захисники.

— Про що ви там шепочетесь? — озвався Лікар до нас із Ксилантієм.

— Так… Базаримо нє за падло, — відказав Ксилантій.

— Він має на увазі, що ми теревенимо про сенс життя, — зауважив я.

І тут я помітив на собі погляд Рити. Вона вже вдруге так на мене подивилася; перший раз, коли ми сиділи за столом у неї вдома. То був погляд жінки, яка дивиться на малознайомого чоловіка — не більше того. Перехопив той погляд і Бакс.

— Ну, ти ж, Ритко, і ще, — сказав він тихо.

— Хай я буду "ще", — відказала Рита. — А ти, Баксе, класний спортсмен — суцільні м’язи і жодних мізків.

Ксилантій на те посміхнувся, а Костя зауважив:

— Щоб ви там не казали один на одного, а з вас, на мою думку, вийшла б чудова сімейна пара. І життя ваше протікало б у злагоді і спокої.

— Це ж з ким! — вигукнула жінка. — З Баксом?! Та хай йому чорт!

Тим часом Ксилантій взяв пляшку рому й наповнив чарки.

— Усі суперечки виникають від недопивання, — сказав він. — Вип’ємо за те, щоб Бакс не ревнував Риту до Шефа.

РОЗДІЛ 15

Туристи, що скупчилися на палубі, скоро розділилися на кілька груп і спостерігали, як наближалася і водночас збільшувалася панорама Александрії. Незабаром судно зупинилося, і до нього пристав катер з людьми у формі службовців порту. Скоро вони піднялися на борт, і їх провели в каюту капітана.

Ми з Костею стояли неподалік трапу; Лікар був у білому одязі без кашкета.

— В Александрії на судно прийдуть нові туристи, їх буде немало. Треба буде уважно всіх просіяти. Це завтра, а сьогодні можеш приєднатися до однієї з груп. Тільки слід вибрати напрямок. Ага, ми з Ритою йдемо з тими, хто — на базар. Є ще група по місту, ну, там пам’ятки архітектури… Є такі, що — по музеях.

Окинувши поглядом туристів, я помітив в одному з найчисельніших гуртів Риту. Вона здалася мені якоюсь особливою. Причиною була не тільки тоненька сукня, яка підкреслювала усі звабливі форми тіла, а й вираз обличчя, який трапляється у дівчат. Досі ж я бачив її замкненою в собі, а відтак і значно старшою.

Була надвечірня пора. Я стояв віддалік трапа, спостерігаючи, як підіймаються на палубу туристи, котрі відвідали базар. Довгу вервечку їх замикали Костя з Ритою і з ними — якийсь чоловік — високий, у полотняному одязі, який носять у пустелі. Це був сторонній. Всі троє несли пакунки. Минуло ще хвилин десять, поки вони піднялися на палубу.

— Познайомтеся, — мовила до мене Рита і кивнула на вусаня. — Це мій чоловік.

— Макар, — сказав той, подаючи руку. На мить здалося, що моя долоня опинилася в лещатах.

Я також назвався. Чоловіка я вже десь бачив; раптом пригадав: то було обличчя Олекси Довбуша — гуцульського ватажка. "Це ж треба така схожість!" Хоча навряд чи на портреті, який потрапив колись мені на очі, було зображення самого Довбуша, а не збірний образ чоловіка гуцульського типу. Водночас щось нагадувало в ньому й голлівудський персонаж.

— Можеш казати на нього Шеф, — звернувся до Макара Лікар.

Вони пішли; я провів їх поглядом: вусань був на цілу голову вищий від Кості, а Рита тримала його за руку, як дочка. Тим часом на судно продовжували підійматися туристи інших груп.

Невдовзі підійшов Костя.

— Ти щойно бачив людину, про яку можна писати роман. Я казав тобі, що він одного разу не повернувся на судно. І від нього не було ні слуху, ні духу десять років. Першу звістку Рита отримала знаєш коли? За день до того, як по тебе приїхали Валтасові кілери. У листі було всього кілька слів і номер мобільного телефону. Вона нікому про те не казала, навіть мені. Зараз вони в каюті у Рити накривають поляну. Шкода тільки, що не буде хлопців — у них нічна вахта.

… Стіл виявився не такий розкішний, як у Ксилантія з Баксом, але на ньому було всього вдосталь для ситної вечері. Коньяку у пляшці, що її розкоркував Костя, не зменшувалося. По другій Лікар не наливав, очікував, коли спорожніє чарка у Макара, він же з неї тільки відпив.

— Чи не прийняв ти, друже, іслам? — поцікавився Костя, кивнувши на недопиту чарку.

— Та ні. Але й правил їхніх не порушував. — У вусаня був густий баритон. — Одне з них — не вживати спиртного. За десять років геть відвик….

— А як сталося, що ти не повернувся на судно? — поцікавився Лікар. — Тебе що, викрали?

— Не зовсім. Там виникла якась проблема у судновласника; затримали судно за несплату чогось… Ми ж у ці дні по Александрії вешталися. А був у нас знайомий — портовий митник майор Саїд. Ми йому платили помірну плату і у нас ніколи не виникало клопоту з контрабандою. Стосунки мали дружні, часом і чарку з ним перехиляли. Ага, він не належав до тих, хто надмірно дотримувався шаріату. Саїд чимось нагадував нашого — одесита. Розмовляли на суміші мов: англійської, російської й арабської. Якось він мені показав оголошення в газеті, в якому набирали охоронців для шейха. Власне, то був нафтовий Магнат. Вони підбирали рослих чоловіків, яких, після відповідної підготовки, призначали охоронцями власника корпорації, його менеджерів та бухгалтерів у їхніх поїздках. Охоронців підбирали не із своїх. Це було щось на зразок іноземного легіону. Платили добре. Я тоді подумав, що за півроку зможу заробити на квартиру в центрі Одеси, а Ритин будинок буде нам як дача на березі Куяльницького лиману. Але не сталося, як гадалося. Заробіток наш клали в банк корпорації, і тільки частину його видавали на руки. Ми тоді не знали чий це банк. Коли на рахунку вже набігла пристойна сума, я намірився був забрати гроші й накивати п’ятами, але з банку мене направили в корпорацію, аби я уважно прочитав угоду. А її було складено англійською й арабською мовами, які я до пуття не тямив. Маленькими літерами внизу зазначалося, що термін угоди — десять років. Можна було б чхнути на гроші і втекти, але ж у нас вилучили документи. А мешкали ми в пустелі, в замку, де знаходилося серце корпорації. Це було своєрідне містечко за високими мурами. З Каїром, Александрією та іншими великими містами сполучалися з допомогою гвинтокрилів. Наша команда складалася з десяти чоловіків. За командира був їхній. Він поставляв нам інструкторів, від пенсіонерів-цеерушників до майстрів східних єдиноборств; істориків, які вчили нас історії Єгипту, возили на всілякі екскурсії. Десь раз на місяць ми могли відіслати лист додому. Але нам не гарантували, що ми отримаємо відповідь. Вже зовсім недавно, коли почалися оті події — ну, ви про них знаєте — ми довідалися, що жоден з наших листів, які ми кидали в поштову скриньку, не був відправлений. Спочатку спробував утекти боснієць з нашої групи, але скоро нам сказали, що він загинув під час однієї з поїздок. Ми б повірили цій легенді, якби не допомагали йому готуватися до втечі — скинулися хто скільки міг на дорогу. Десь через рік намірився був зробити ноги француз канадійського походження, але й він також загинув. Після вже ніхто не наважувався. В Александрійський порт, де я орієнтувався не гірше, ніж в Одесі, за багато років не заходило жодне українське судно. Вислизнути з того зашморгу, у якому ми опинилися, було неможливо. Адже корпорація, хоч і значилася приватним підприємством, але була державою в державі. Всі службовці Єгипту боронили її інтереси, мовбито інтереси Єгипту. Мабуть, через такі правила гри в державі і спалахнула революція, активісти якої шукали спільників усюди, навіть поміж таких найманців, як ми. Ще до смути я натрапив у Каїрі на один український банк і відкрив там рахунок. Ну, клав туди потрошку, щоб на випадок утечі мати заначку. Боснієць чого пропав? Бо ми всі скидалися на його втечу, а, отже, про це довідався наш зверхник. Та раптом почалася справжня революція. До нас підійшли активісти, і ми разом з ними подалися в банк. Службовці під дулами автоматів віддали найманцям вклади; мій же переказали туди, куди я сказав. Прямо від них я потелефонував у той банк і мені повідомили, що гроші вже у них на моєму рахунку. То якийсь київський банк. Треба подивитися, може, його філія є і в Одесі. Це тоді, Ритулю, я вкинув тобі листівку. Адже всемогутності корпорації прийшов край, і вже діяв закон — також і на пошті. Таким же чином ми забрали й документи. Коли я відчув у кишені паспорт, то спізнав щось таке, ніби з мене щойно зняли кайдани. Без посвідчення особи в чужій країні ти — чужа власність.

Раптом спало на думку, що поневіряння Макара я, мабуть, більше сприймав до серця, ніж Костя й Рита.