Діти Мардука - Савченко Віктор

З того, що фіксувався кожен телефонний номер, кожна адреса, кожна зустріч — день, година, хвилина, можна було зробити висновок: власник не дуже покладався на власну пам’ять. Вся епопея, що сталася зі мною, з дня приїзду в Одесу, а саме: викрадення, пригода зі Сміттярами, а до того зустрічі Валтаса із Солодким і прибульцем були точно зафіксовані. Тут значилися всі адреси, але не було жодного слова про наміри власника, чи про подію, котра вже сталася. Поза всяким сумнівом, зшиток належав сумлінному виконавцеві, над яким стояв хтось дуже грізний. Напрошувався ще один висновок: щоденник заповнювали двоє — один писав нашою мовою, інший — невідомою, яка віддалено нагадувала клинопис, до того ж писаний не кульковою ручкою, а чорним фломастером.

Так я міркував, сидячи в каюті над щоденником темного. За цим заняттям мене й застав Костя. Окинувши поглядом мою постать за столом, він сказав:

— Як я подивлюся, тюбетейка вже приросла до твоєї голови. У трусах і тюбетейці, хе-хе.

— Так, — відказав я.

— І що ти на це скажеш? — він кивнув на щоденник колишнього однокласника.

— Найперше те, що його писало двоє. Один фіксував, так би мовити, пунктиром, подію за подією. Ми бачимо частину тієї пунктирної лінії, бо були учасниками подій. Випадковий же читач з того нічого не збагне. Основна ж інформація, на мою думку, криється в таємничому письмі.

— А хто другий?

— Думаю, Валтас, хоча й не впевнений.

— Так а перший?

— А перший — його сусід по плоті — Володька. — Раптом я запитав: — А чого ти при параді? Ну, кашкет, форма — прямо з-під праски.

— Починається заїзд тургруп. Ти теж одягнися належним чином, і гайда. Ксилантій з Баксом біля шлюпок зайняли позицію, як і минулого разу. Мало там що…

РОЗДІЛ 12

Я стояв на палубі, обличчям до морвокзалу, спостерігаючи за посадкою на судно. Туристів було щонайменше двісті — одиноких чоловіків і жінок, сімей, по двоє, по троє. Це вже втретє за мого перебування на борту, коли судно, завершивши туристичний маршрут, заходило в Одесу. У кожному порту я також просіював поглядом пасажирів. Бувало, в мені прокидався звір-охоронець, і вже не я, а він дивився на туриста моїми очима. Трапилося кілька темних — в Марселі, Барселоні і ще десь, але то були просто темні, які, напевне, й самі не знали хто вони по сутності своїй.

З другого боку від трапа, у кількох кроках, стояв Костя у випрасуваному однострої й кашкеті морського офіцера. Я ж мав на собі скромний легкий одяг, а голову покривала тюбетейка; мабуть, через те на мене ніхто й не звертав уваги.

Тим часом черга пасажирів добігала кінця; її замикала літня жінка з дівчиною, що котила чималу валізу. Жоден у потоці туристів не розбудив у мені звіра-охоронця. Раптом Костя попрямував до цих двох, привітався і щось сказав. Жінка подивилася на нього уважно, а потім похитала головою. Та за мить посміхнулася, напевне, впізнала когось у службовцеві судна. Костя їх провів на палубу, де були каюти, а потім повернувся. Він пояснив:

— Ця жінка колись викладала в моєму інституті. Не впізнала спочатку. А дівчина — донька. Я пам’ятаю її розкішною білявкою, на яку не один із моїх однокурсників задивлявся. Тепер, ось бачиш, пофарбувала волосся у колір хни. Я її запросив до себе — погомонимо, позгадуємо. Ти не подумай нічого такого — вона старша від мене на багато років.

Повернувшись з вечері, я налаштувався читати далі книгу про халдейське царство, на яку натрапив у бібліотеці судна, як раптом озвався телефон. На дисплеї був номер Лікаря.

— У мене — гості. Зайшов би.

… У каюті була жінка, до якої Костя підходив на палубі. Стіл прикрашали пляшка лікеру й таріль з виноградом. Господар представив мене, потім жінку, яку назвав Людмилою Федорівною.

— Це наш корабельний психолог, — пояснив, ставлячи на обрус третій келих і наповнюючи всі три густим напоєм, від якого пахло шоколадом.

Спочатку я не міг збагнути, навіщо Костя мене покликав. Їм і без мене було про що погомоніти. Згадували студентські витівки, інститутську самодіяльність. З усього того я міг зробити тільки один висновок: у Кості була щаслива молодість, і з віком те минуле щастя його не полишало. Тим часом він казав:

— Ви нам викладали на першому курсі. Пам’ятаю, що зустрічав вас ще на другому, а вже потім ви кудись зникли.

— Мене запросили на іншу роботу, в пологовий будинок.

— На більший заробіток?

— Та ні. Я закінчила гінекологічне відділення. А в пологовому на той час виникла потреба у фахівцеві мого профілю.

Я був стороннім слухачем спогадів та раптом озвався:

— Якщо ви приймали багато років пологи, то чи не помітили чогось спільного між тим, як з’являється людина на світ, і як потім складається її доля? Або так: чи можна вже під час пологів і в першу мить, коли пролунає голос немовляти, сказати про вдачу, характер і, зрештою, — про майбутнє нового прибульця?

— Ага, — сказав Костя, — чи можна уже під час пологів знати: у світ прийшла людина чи покидьок.

На мить лице жінки стало зосередженим. Над питанням, яке я поставив, вона, мабуть, також замислювалася. Нарешті сказала:

— Ні, я нічого такого не помічала, хоча за багатьма дітьми спостерігала, доки вони, ставши дорослими, не зникали з поля мого зору. А поєднує людей те, що всі вони народжуються в крові, незалежно від того, як з’являються на світ — у звичайний спосіб чи через кесарів розтин. Але дещо можна простежити в період вагітності. Я не кажу про фізіологічні зміни в організмі жінки, коли в неї зажевріє нове життя — вони супроводжуються часом стражданнями. Маю на увазі психічний стан: десь на четвертому-п’ятому місяці — характер майбутньої мами, буває, геть змінюється. Сварлива, за звичай, жінка у цей час може стати лагідною або ж, навпаки, добра, спокійна раптом стає агресивною. У медичній літературі цей феномен ніде не пояснюється, а він існує. Моїм професійним обов’язком було вести жінку від початку вагітності до пологів, і з цим часто я стикаюся. За звичай після пологів жінка стає знову такою ж, як до зачаття. А от дитина здебільшого має ту ж вдачу, що й мама у період кількох місяців вагітності. Це помітила ще моя прабабця — повитуха з Сичавки, а я про таке чула від бабусі — також повитухи з Сичавки і моєї мами — фельдшера, медсестри пологового будинку. Бабуся казала, що майбутній дитині передається не вдача вагітної матері, а навпаки — вдача майбутньої дитини, душа якої втілилася у плід, передається мамі; вона — душа плоду нав’язує жінці-породіллі свій характер.

Лікарка помовчала, дослухаючись до тихого гудіння, що долинало з машинної зали судна. Була ніч, і в ілюмінаторах не вгадувалося жодного вогника. Часами зблисне риб’ячою лускою хвиля у тьмяному місячному сяйві. Судно пливло вже далеко у відкритому морі.

Озвався я:

— Ваші родичі у трьох поколіннях приймали пологи. Чи не завважували вони, і ви також, яких із жінок ставало дедалі більше — агресивних чи людяних? А відтак чи можна співставити це з вдачами і, зрештою, долями їхніх дітей?

— Авжеж, — сказала жінка. — У роки, коли практикувала моя прабабуся, серед вагітних було більше переляканих, агресивних, знавіснілих. І діти народжувалися відповідної вдачі. Багато з них уже в підлітковому віці опинялися в режимних закладах, в’язниці або ж, навпаки, ставали на службу в енкаведе. У часи, коли практикувала вже моя бабуся, знавіснілих і спокійних жінок було половину на половину. На час маминої практики жінок спокійних серед вагітних стало значно більше. Ну, а на мій час агресивних і злостивих припадає зовсім мало. Це відомо достеменно.

Я мить повагався, а потім сказав:

— Напевне, мої запитання вже набридли вам, але ще одне наважуся поставити. Чи не помітив хтось із вашої династії таке: в один рік у світ приходять здебільшого агресивні, а в інший — нормальні люди?

— Помітили, — відказала жінка. — Але я б сказала так: в окремі роки злих, поганих з’являється багато. Але це тільки окремі роки. На жаль, ні я, ніхто з моєї рідні не фіксували, які саме це роки. Відбувається щось подібне до того, що спостерігаю у себе на дачі. Буває сезон, коли не знаєш, що робити з чортополохом; і де тільки він береться! Але найчастіше з цим усе спокійно. Ну, — більш-менш спокійно. Так і в суспільстві — ще двадцять років тому тебе у транспорті могли і образити, і штовхнути; а на Привозі що коїлося… Тапер же люди стали спокійнішими. Чим таке пояснити, не знаю.

Костя підвівся й наповнив келишки лікером. Промовив:

— Як каже мій приятель Ксилантій: Та й ловко ж ми тут сидимо!

Людмила Федорівна посміхнулась, а я вперше помітив, що попри вік, вона не втратила привабливості. Проте мідяний колір хни, якою було пофарбоване волосся, нівелював її вроду. А, може, це був мій комплекс — остерігатися всього червоного. "Їй більше пасувало б бути блондинкою", — подумалося мені.

Костя пішов провести гостю, а я залишився в каюті. Скоро він з’явився. На його обличчі вгадувалася таємнича посмішка.

— Слухай, — мовив він з порога, — але ж і донька у Людмили Федорівни! Красуня! Викопана мама в молодості. Закінчила медичний інститут і ординатуру — у цьому році.

— Он як. Одружена?

— Ні..

— Так у чому справа? — сказав я, підводячись.

Пошуковик в Інтернеті Лікаревого комп’ютера видав на мій запит віконце з написом "перекладачі". Я клацнув "мишкою" по стрілочці праворуч від нього, і вмить вискочила велика кількість перекладачів з різних мов; під українськими назвами стояли оригінальні назви мов, з яких треба перекласти. Так, під словом "китайська" стояв ієрогліф, під "арабська" — слово, написане в’яззю. По абетці я спустився вниз по списку до літери "х": там була "халдейська", а за нею — "хінді", "хорватська". Під цими словами стояли відповідники оригінальними мовами. Мені не треба було мати перед очима календар темного; я й так бачив, що "кракозябри", писані в ньому, — халдейські слова. То були загадкові символи мови, якою користувалася людність, що мешкала в межиріччі Тигру і Євфрату багато сторіч. Я бачив не так слова, як літери, з яких складалися слова, і в моїй свідомості замлоїло щось схоже на ностальгію. Здавалося, що в мені є дверцята, які, якщо їх прочинити, то з них вийде вся епоха царів вавилонських, від Набопаласара до Набоніда, при одному з яких я служив писцем.