Діти Мардука - Савченко Віктор

Колись, ще коли стояв колос, нашими був розроблений спосіб, як позбавити людину життя, не вбиваючи її. Цю схему використовують, коли треба знищити когось із публічних особистостей. Свистопляс уже відправив за горизонт одного з найактивніших писців. Насилав на нього двоногих, які переслідували його щомиті. Незабаром писця розбив параліч і він помер від інсульту. Свистоплясів метод — насилати смерть краплинами, методично, щодня — дуже дієвий. Його ж він використав на вченому, також публічному, який казав лихі слова про одного з очільнинів із влади; той учений також уже на тому боці земного життя. З цим же, який тепер перебуває тут, у твоїй сатрапії, важче. Він більше Маг, ніж писець. Часом здається, що він із наших, і що не Свистопляс його, а він Свистопляса переслідує". Раптом тихий врівноважений голос, який линув з диктофона халдейською мовою, перебило щось схоже на валування собаки: — "Я закрию йому пельку! Сука! Гандольєро! Козел! Драстуйте. У-у-у!" На мить на мене накотився запах псини. Я прямо задихався від того смороду, хоч він і виник тільки у моїй пам’яті.

Лайка увірвалася, запала пауза. І тут у каюту зайшли Ксилантій з Баксом. Перший був на цілу голову вищий за другого. Зате у Бакса сорочка на грудях мало не рвалася. Водночас його не можна було назвати й культуристом — це був важкоатлет.

Ксилантій окинув поглядом стіл, на якому, крім комп’ютера й мобільного телефону, лежали книжки з історії та чимало списаних аркушів, і на його обличчя набіг вираз нудьги.

— Шеф е, у нас уже все готове, — сказав він.

— З якої нагоди? — поцікавився я.

— Як з якої? — озвався Бакс, — Сьогодні останній вечір, коли ми — в порту. Завтра вже не можна буде.

Я пообіцяв, що прийду через півгодини.

— Нащо тобі аж півгодини? — поцікавився Ксилантій.

— Ну, поголитися ж треба, те, се…

Вони вийшли.

Пауза на диктофоні тривала хвилин п’ять. На нечутній частоті говорив "квартирант" паралізованого. Після чого знову почувся голос Свистопляса. Напевне, то був коментар його — Свистоплясового "квартиранта" на слова Валтасового "квартиранта". Я ж читав той коментар на моніторі; це був другий фрагмент перекладу:

"...Ми також готувалися до свята. Для жертівника обрали Мага; дев’ятого квітня у його тілі вже була цикута, яка руйнує захисну систему організму. А двадцять дев’ятого квітня вночі він дозрів допокладання його на жертовний стіл. Ефірне тіло цієї жертви тільки трохи не донесли до місця, що неподалік престолу. Сам же Маг — душа його — перебував на шляху, де селиться небесне людство, але не до кінця. Частина її — душі — ще залишалася в тілі. Вона й стала тією ланкою, за яку хтось втяг Мага у земний світ. Ним опікується сила велика. Князь їхній небесний. А князеві сприяє розташування зірок. Через те нас стає дедалі менше — уже мало яка із сатрапій має вузли нашої мережі. Отож, сину Мардука, тримай Валтасара у світі земному, не дай йому відійти. Бо якщо і його не стане, то це буде втрата для всіх нас; велика сатрапія залишиться без того, хто спроможний протистояти Магам. Відтак затягнеться пришестя колоса. Уже тепер її для його становлення стає дедалі важче готувати".

Настала коротка пауза, по якій з диктофона полинули знову халдейські слова, а я читав на моніторі їхній переклад, і відчував себе писцем у покоях вавилонського царя. То була відповідь Свистоплясового "квартиранта" на якесь із нечутних для звичайного слуха зауваженнь:

"У нас із цим немає клопоту. Скільки знадобиться, стільки їх і буде — чоловіків, жінок, старих, підлітків, дітей. Вони були, є і будуть. Ними користувалися в сатрапіях Старого, Нового й Новітнього Вавилонів, у Мідо-Персії, Греції та Римі. Їх просто треба вміти розпізнати. Сутності їхні дуже близькі до тварин — собак, гієн, лисиць. Але найчастіше — собак. За багато тисяч років спільного життя людини й собаки душі їхні на стільки зблизилися, що часто, під час втілення людської душі у тіло плода, замість неї входить душа собаки. Сутність тварини в людській плоті згодом адаптується до неї, а потім і до земного життя, але вона ніколи не стає людською. Здебільшого вона й не ворожа людині, але це чужорідна сутність і нацькувати її на земного чоловіка не важко. Треба лише знати команди, на зразок "до ноги!", "голос!", "фас!" тощо. Вони тоді охоче кидаються на всякого, на кого ти покажеш пальцем". І немає різниці — істота така сягнула посади президентачи стала безпритульним". І тут у монотонний монолог, що линув з диктофона халдейською мовою, проник знавіснілий лемент Свистопляса: "Ах ти ж падло! Це кого ти собакою обзиваєш?! Та у мене в гузні більше, ніж у тебе в голові! Ти диви, який пан вгніздився в мою плоть! Драсцє!" Господар збунтувався проти свого "квартиранта". Та по миті почулися незворушні слова Свистоплясового "квартиранта" халдейською. Я читав їх переклад з монітора: "Тему походження людини від собаки досліджували наші вчені. Вони, на підставі малюнків і ієрогліфів ранньої єгипетської цивілізації, інших фактів історії, наприклад, опричини, коли воїни царя возили на луках сідел песячі голови, як символ відданості цареві й мудрості цих чотириногих істот, неспростовно довели, що людська сутність — не тіло, а саме сутність — формувалася упродовж мільйонів років із собачої. Як сказав поет: "Вначалє бил пьос, а потом человек…" Дехто із наших Магів вважає, що різні люди мають пращурів різних тварин, наприклад, гієн, шакалів тощо, але найбільше собак".

На мить я опинився у моєму передсонні, коли за невидимою перетинкою кишіли образи, що тільки віддалено нагадували тварин і людей. То все були чорнові варіанти, що їх відкидав хтось під час формування людської душі. Я бачив там людей — їхні сутності, — які недавно залишили земний світ, а також реальних осіб, які не покидали його зовсім, але час від часу навідувалися в "товариство" відбракованих. Резервацією їхнього заселення був Темний Сателіт. І тут я згадав, що не вловлював різниці між ротвейлером і його двоногим господарем — моїм сусідом-конвоїром. Вони були споріднені чимось невидимим, немов людина з людиною; як і другий сусід-конвоїр з його тер’єром.

Пауза завершилася і знову з диктофона залунали халдейські слова, збагачені ретрофлексними і свистячими звуками. На моніторі я читав:

"Був час, коли в Месопотамії деякі з племен пам’ятали про свої попередні життя — навіть про багато його поколінь. Дехто пишався походженням від собаки, бо були й такі, які мали за пращурів гієн, а то вже погано. Тепер над цим тільки посміються, а тоді факт походження від собаки сприймали так само природно, як тепер походження від мавпи. Та ж собака кмітливіший і розумніший за мавпу. Він мешкає чи не в кожній оселі. Хіба ж це не підтвердження духовної близькості чотириногого і двоногого? А чи багато мавп живе з людиною?.. Ми — діти Мардука створили велику цивілізацію, точніше систему, яка проіснувала тисячу сто два роки на теренах племен і народів, яким немає числа, і нащадки собаки брали участь у її створенні. Коли настає певнаісторична доба, а це трапляється періодично через дев’ятсот років, і залежить від розташування зірок (до речі, про це знає Маг), у плід людини починають входити сутності її далеких пращурів. А коли немовлята, що народяться, стануть дорослими, то із небуття виникає форма того устрою, який започаткували ми — діти Мардука — плем’я боже від Мардука та Іштар. Тоді ж приходять у світ не тільки носії духу Мардука та Іштар, а також тварин, на жаль, означених первинним сказом. Вони й винищують покоління землян, очищаючи планету длясвоїх нащадків. Ресурс існування такої системи — два-три покоління. Нібито й небагато, але в такі періоди здійснюється стільки, скільки у спокійні періоди не створять і за багато століть. За цей час усе, зроблене людиною, вони встигають поставитиз ніг на голову і з голови на ноги. У такі часи наша форма може активізуватися яку багатонаціональному царстві, так і в невеликому, розміром із сатрапію. Наприклад, такі держави, як…"

Раптом з диктофона почувся шум дверей, що відчиняються — то зайшли в палату ми з Лікарем. Син Мардука замовк. Скоріше за все, він збирався навести приклади державних утворень не такого вже й далекого минулого, які пам’ятав господар тіла, в якому він селився. Далі почулися окремі фрази Кості й медсестри, а невдовзі — лемент Свистопляса.

Це був останній фрагмент діалогу двох прибульців у людських тілах. Я не вимикав комп’ютера, бо збирався покликати Костю, аж раптом він увійшов сам.

— Послухай, що ти гуму тягнеш? Хлопці старалися, накрили поляну, все чин-чином.

Замість відповіді я підвівся з-за столу і показав йому на моє місце. Сам пішов у ванну кімнату і ввімкнув електробритву.

Коли ми вже йшли до каюти Ксилантія й Бакса Костя сказав:

— Після того, що я прочитав і прослухав, у мене на душі розвиднилося. Перевертні — в занепаді. Але ж які падли!

— Ти про кого?

— Ну, не про дітей Мардука, а про тих із наших, земних, — Валтасарів і Свистоплясів — псів двоногих. Це ж треба! Іди вгадай, хто є хто. З ким можна мати справу, а від кого слід тікати як від чуми.

— Вгадати можна, хоч і не завжди, — сказав я. — Треба тільки знати рік народження такої істоти і роки, коли у земний світ приходять браковані сутності. У такі періоди найчастіше народжуються валтасари і свистопляси — істоти з прикметами собаки. До речі, у ці ж періоди у наш світ приходить і доволі всілякого роду збоченців, покручів, що тільки оболонкою нагадують людину.

— Ти маєш на увазі підарюг?

— І цих також. Здебільшого ж це покручі на плані свідомості. Розпізнати їх неможливо, доки вони не отримають владу над людиною.

У каюті, куди ми зайшли, пахло сумішшю наїдків, від смаженої риби до копчених ковбас. Рита з Баксом сиділи на дивані, а Ксилантій покладав на оселедець, обкладений цибулею і политий пахучою олією, листочки петрушки.

— Коронна страва Ксилантія, — зауважив я.

— У нього дід був рибалкою, — сказав Лікар. — Аж у нейтральні води заходили на баркасі по скумбрію й оселедець… Ксила виріс на рибі.

Тим часом, уздрівши нас, Рита і Бакс пересіли з дивана за стіл, а Ксилантій розкупорив пляшку рому.

Випили без тостів і цокання. Костя тільки сказав: "За нас".

У мене розбігалися очі від наїдків: чому віддати перевагу, і я длубнув виделкою в одну із дольок оселедця, а потім поклав собі ще кілька кружечків цибулі з тієї ж продовгуватої тарелі.

— Це ти мудро вибрав, — зауважив схвально Ксилантій.

— А таріль на оселедець та ж, що в котельні була? — поцікавився я.

— Ти спостережливий, — сказав Ксилантій. — Вона сама.

Рюмка рому подіяла швидко.