Діти Мардука - Савченко Віктор

Я так зрозумів, що це ядро колишньої влади, принаймні економічне. Вони запросили на бенкет капітана і ще кількох з його оточення. Ми з тобою — у тому числі. Отож уберися в одяг, який ти придбав у Марселі, тюбетейку ж залиш у каюті. Ну, там, зроби волосся на проділ, щоб був таким, яким я тебе вперше побачив — інтелігентною людиною.

— А зараз я хто по-твоєму?

Костя не відповів, тільки посміхнувся. Раптом згадав:

— Ага, прихопи цифровий диктофончик, який я у тебе бачив. І нехай працює протягом усього бенкету. Мало там які балачки можуть бути.

… Посередині бенкетної зали стояв овальний стіл на сто персон в оточенні стільців з гнутого дерева; під стінами до послуг тих, хто стомився б під час застілля, стояли розкішні бенкетки з м’якої шкіри. Але все те, здавалося, було не у вишуканому салоні круїзного лайнера, а на зораному полі — свіжо пахло землею. Я, мабуть, єдиний із шістдесяти п’яти персон, що сиділи за столом, ні слова не тямив, хто про що каже. Моїм індикатором на чиюсь промову було обличчя Кості: на ньому вгадувалося то схвалення, то осуд, а то раптом воно ставало непроникним. Першим сказав коротке слово капітан, за ним — чоловік з чорною шкірою і обличчям європейця. Він говорив хвилин п’ятнадцять і його уважно слухали. У його голосі вчувалася і образа, і відчай; те ж саме виникало й на лицях його земляків. З усього, він був визнаним авторитетом. Хоч стіл повнився різноманітними наїдками й напоями, переважно безалкогольними, але мало хто звертав на них увагу, поки говорив чорношкірий чоловік. Мені на мить здалося, що я сиджу на поминках. Різниця була тільки в тому, що у нас на такі заходи приходили не тільки рідні і друзі померлого, а також сторонні люди. Тут же байдужих не було — були засмучені і сильно засмучені, якщо не сказати: "у відчаї". Це була справжня трагедія для них. Щойно вони поховали владу, яка була рідною для кожного. Тепер ці шістдесятеро стали вигнанцями. Не знати й чому, але я їм співчував. Причиною були щирі почуття безмірної втрати на їхніх обличчях. Мені й на думку не спадало, що я сиджу в оточенні людей, на совісті яких — махінації і крутійства, грабіжництво і смертні гріхи. Це було згуртоване товариство. Кожен знав ціну слову і часу, бо ніхто, крім головного, не говорив більше трьох хвилин. І все ж перша частина "поминок" затягнулася на годину. Увірвала її приємна мелодія. Усі шістдесят египтян підвелися, за ними — капітан і його команда. Костя шепнув мені, що це гімн Єгипту. На лицях, крім піднесеності, проступав вираз непідробної скорботи. Скінчився гімн, і з-над людей немов зник напівпрозорий серпанок, що робив їх подібними один до одного. Руки потяглися до напоїв і наїдків. Я раптом завважив, що поміж них є гладкі, геть лисі, бородані, люди з чорною, оливковою та білою шкірою. Сиділо й десятеро жінок, але з усього, не дружин когось із присутніх. Їхні голови, за мусульманською традицією, прикривали тоненькі шалі. Попри скромний вигляд, що надавали їм накидки, я підгледів у однієї з них погляд, у якому вгадувався нічим не прихований потяг до плотських утіх. Її блискучі чорні очі буквально гіпнотизували капітана. Хоч як він удавав байдужість, але на виді у нього вгадувалася ніяковість. Йому вже було немало років, але час не стер зі шляхетного обличчя з тонким носом і великими карими очима чоловічої вроди. "Ось воно — те, що націлилося "очолити" капітана", — майнуло в голові. Жінка чимось нагадувала Маріцу, а тільки повнішу. Тим часом звір у мені, який на все дивився моїми очима, особливої агресивності не виказував. А з цього витікало, що він не бачив у ній приходька. Втім прибульця з потойбіччя у плоті темного не просто було розпізнати. До того ж єгиптянка мала чорні, а не жовті в чорну цяточку, очі, які я завважував у "гостей" з потойбіччя. Її помітив і Костя. Він штовхнув мене коліном під столом.

— Поглянь-но на оту чорнявку.

— Та бачу.

— Здається, вона поклала око на нашого капітана.

Тим часом у гомоні застілля полинула ледь чутна мелодія. Я крадькома помітив, як жінка наповнила свій келишок з пляшки, на якій було написано "Бренді", і випила одним духом. Потім штрикнула виделкою в якусь закуску.

— Для рішучості, — прокоментував Костя. — Схоже, вона звикла брати від життя все, що заманеться. А сміливості їй надає спиртне.

Якийсь час ми мовчки жували ескалопи з картоплею фрі, підливаючи собі в фужери червоного вина. Раптом я краєчком ока помітив, що Лікар став якимось байдужим; скидалося, що він не смакує добірною стравою, а виконує механічну роботу. Водночас він дивився у бік чорнолицього чоловіка, котрий першим після капітана виступив на зібранні. Скоро я помітив, що не чорнолиций був об’єктом уваги, а його сухорлявий сусід ліворуч. Вони сиділи з протилежного від нас боку столу. Щойно я уважніше подивився на худого, як раптом "почув" гарчання. То озвався мій звір, який досі тільки спостерігав моїми очима за всім, що відбувалося. Поза всяким сумнівом, дистрофік носив у собі приходька. Хоч і далеченько він сидів від нас, а я розгледів, що очі в нього жовті в чорну цяточку.

— Ти добрий зір маєш? — поцікавився в Лікаря.

— Не скаржуся, — відказав він байдуже.

— Які очі у того скелета, на якого ти дивишся?

— Чорні.

"Ось він, син Мардука, — майнула думка, — і очолити намислив він не капітана, а Лікаря. Судячи з усього, вже почав очолювати на відстані".

Тим часом звір у мені біснувався. Міці моїх астральних пальців ледь вистачало, щоб утримувати потужний карк потвори. Раптом мелодія, яка досі ледь чутно плинула залою, стала гучною і геть заглушила гомін застілля. Це були танцювальні ритми. Дехто підвівся. Скоро з’явилися пари. Напевне, зміна обставин сприяла тому, що увага сина Мардука на Лікареві послабилася, бо й звір у мені, який ось-ось мав видертися з моїх рук і влучити у ту "мумію" чорною блискавкою, принишк. Відбувалося дивне: щойно пройшли поминки, а вже тепер почалися веселощі з танцями. Люди за столом спершу віддали данину шани системі, яка була для них рідною, і зробила їх багатими, а тепер віддають шану статкам, які набули завдяки системі. Тепер вони так само щиро веселяться, як годину назад сумували. Повз мою увагу проминуло те, як підводилася з-за столу чорноока жінка і як ішла до місця, де сиділи ми. Я побачив її вже біля капітана, коли вона запросила його на танок. Досі танцювали всього дві пари, та вже після появи на танцмайданчику чорнявки з капітаном, чоловіки у мить запросили всіх жінок, що залишалися сидіти. За мить я завважив, що попри той самий ритм танцювальних звуків, кожен виконував свої на. Так, капітан показував майстер-клас призабутого вже "чарльстону", а його повненька партнерша у такт вигравала стегнами. І все ж їх можна було назвати танцювальною парою. Коли танок закінчився, Костя, кивнувши на чорнявку, сказав:

— Але ж і забацала вона танок живота! Можу тільки уявити, її в ліжку.

— Вона темна, — зауважив я.

— Не будь надмірно принциповим — ліжко урівняє довготелесого капітана, і таку пампушку, як ота єгиптянка. Та й, мабуть, — темну особину і звичайного чоловіка.

— Тобі видніше, — погодився я, — адже ти спізнав колись любощів з прибулицею.

Якийсь час ми поїдали ескалопи, підливаючи собі вина. Тим часом зазвучала інша танцювальна мелодія і на майданчик вийшли нові пари. Я завважив, що Лікар знову дивиться на чоловіка, що сидів ліворуч від очільника єгиптян. Якби я позволікав ще мить, то сталося б те, що на Лузанівському пляжі. Я просто не втримав би потуги, яка рвалася з мене, і темний сухорляга зів’яв би на своєму стільці. Від поштовху мого коліна Костя аж підхопився. Здалося, що я його розбудив.

— Ходімо на повітря, — сказав я. — Тут стало задушливо.

Він неохоче, як мені здалося, підвівся. На палубі, куди ми вийшли, вже стояло кілька людей з нашої зали.

— Ти що, перебрав вина? — поцікавився я, прихиляючись до перила.

— З чого ти взяв?

— Щойно ти мало не впустив у себе прибульця. Пам’ятай, ти відкрита людина, і кожен приходько з потойбіччя про це знає.

— Я що таким уродився?

— Ні. Ти просто одного разу дозволив прибульцям маніпулювати собою, і на короткий час, впустив одного з них у свою плоть. Їм про те відомо. Це десь так, якби у тебе в квартирних дверях зламався замок і вони залишилися б прочинені. Нормальна людина не зайде, а злодій пограбує.

— Той… Ті мощі мене загіпнотизували. Я перебував немов би у передсонні, з якого ти мене витяг. Тоді, коли мене очолив кент у котельні, я також спочатку немов би перебував у солодкій дрімоті. У-у, сука, зотліле луб’я! Так ось хто сидів ще недавно біля паханів єгипетської влади! Та ж і вони всі, мабуть, такі ж!

— Не обов’язково. Вони темні, а той із них, хто носить у собі приходька, — для них щось на кшталт комісара. Йому підкоряються. Ага, я не переконаний, що капітан зараз у безпеці.

Ми знову поспішили до бенкетної зали. А там одні танцювали, інші співали пісень. Чулися сумні східні мелодії; кілька чоловіків, співали популярну грецьку пісню, мабуть, то були єгиптяни грецького походження. Після того, як капітан сказав Кості, що "пампушка" — сірійка, я зробив висновок, що досі Єгиптом правили не місцеві жителі, а якийсь інтернаціонал.

Капітан щось сказав своїм людям, потім Лікареві.

— Покидаємо залу по одному, — переклав Костя.

Ми вийшли останніми, і мені здалося, що за Лікарем тягнеться невидимий шлейф, початок якого сходить від худого єгиптянина.

Перед вечором до медпункту зайшов капітан. Вони з Лікарем про щось погомоніли і капітан вийшов. По хвилі у двері постукали і в приміщення зайшли троє єгиптян, що були на бенкеті. З ними "увійшов" і дух копанки. Один — лідер, який відкрив зібрання перед бенкетом, другий — невисокий широкоплечий чоловік з великою головою; вони підтримували худого, який намагався "очолити" Костю. При вигляді цієї трійки Лікар пополотнів. Він подивився на мене поглядом, у якому вгадувалася паніка. Очевидно, капітан не сказав, хто саме зайде.

Костя поцікавився у чорнолицього, що сталося. Це все, що я зрозумів з їхньої розмови англійською. Вони говорили кілька хвилин. Костя показав хворому, щоб він зняв сорочку, але підходити до нього не наважувався. Здавалося його бентежило кощаве тіло, обтягнуте жовтою, як у мерця, шкірою.

— Не бійся, — озвався я. — Він тебе не з’їсть.

Лікар узяв стетоскоп і став слухати грудну клітку, а потім спину.