Діти Мардука - Савченко Віктор

Курили ватри у гніздах з викладених каменів, а довкіл чулися голоси і вгадувалися щастя й надія. Раптом усе зникло; від тих часів залишилися незайманими тільки морська синява й небесна блакить. "Правило гілок", яке інколи в мені прокидалося, цього разу "висвітило" лише два моменти шляху довжиною у понад п’ять тисяч років.

Тим часом минуло вже немало часу після оповіді Маріци. Я мусив був щось сказати, але обережність, яка глибоко вгніздилася в мені за багато років цькувань і провокацій, змушувала не квапитися. З голови не виходили слова сина Мардука — молдаванина: "писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями". З усього судячи, молдавські темні й діти Мардука, знаючи про моє "писиво", досі не знають про мого сина. Цьому завдячує не тільки обачність Маріци, а й світла силу над нею. Я подумав, що вагатися й осмислювати далі ситуацію не можна. Десь живе хлопчик з очима кольору моря, зачатий у любові в одному з "храмів" Афродіти, який очікує, коли нарешті з’явиться його батько.

— Сонечко, а чи не обвінчатися нам тут? — раптом вихопилося в мене.

Маріца довго не озивалася; обіпершись на одну з колон, вона дивилася на черепичні дахи Куклії віддалік в оточенні зелені. Коли ж обернулася, я побачив дві сльозини, що добігали вже до підборіддя. Раптом очі її блиснули двома чорними діамантами.

— Де? — поцікавилася вона. — Тут? — і поклала руку на колону.

— Ні, ну… У якійсь із тутешніх церков — вони православні.

— Романтично. Але чому так далеко від нашого краю? Можна б і в Одесі чи Кишиневі.

У мене мало не вихопилося: "У Кишиневі не можна, та і в Одесі поки що небезпечно". Але за тим треба було пояснити чому саме. Навряд чи людина з раціональним складом мислення сприйняла б на віру моє пояснення. Йому — поясненню мусить передувати чимало інформації, або ж ситуація, в якій двічі побував Костя. І все ж я змушений буду втаємничити Маріцу, інакше звістка про наше одруження дійде до темних Молдови, відтак вони довідаються чиє то дитя Сашко.

— Не тільки романтично, а й символічно, — відказав я. — Пафос — перше місто Римської імперії, де влада стала християнською. Це було ще за життя апостола Павла. Ну, а цивільним шлюбом ми зможемо побратися і в Одесі.

РОЗДІЛ 22

На поромі, який відходив від причалу і плив до судна, острів залишали останні з туристів круїзу, які провели день у Пафосі, а з ними і ми з Маріцою. Нас зустріли Ксилантій з Баксом. Ми з Баксом обмінялися потиском рук, а Ксилантій обійняв мене, а потім зауважив:

— Шефе, ти став на себе не схожий.

— Що, засмаг?

— І це також… Ти завжди мав якийсь жорсткий вираз обличчя. А тепер немов би пом’якшав.

— Іншим слово, розслабився, — уточнив я.

— Ось-ось. Ти став розслабленим.

— На це є вагома причина, друже. — Завваживши на його обличчі допитливість, я сказав: — Ми з Маріцою хочемо накрити сьогодні стіл. Допоможеш? Ну в тій частині, де оселедець з олією й огірки.

— Авжеж. До речі, Костя зараз у капітана. Він сказав, що зайде до вас.

… Я саме "переносив" знімки з фотокамери до комп’ютера, а Маріца розвішувала у шафі одяг, коли до каюти зайшов Костя. З порогу подивився на нас уважно, мовив:

— До вашого гарного вигляду, який маєте, не вистачає гарної звістки. А вона така: капітан не підписав твоєї заяви на відпустку за власний рахунок. Отже, ти увесь цей час вважався працюючим судні. Можеш забрати в касі тижневу зарплату. Заразом отримаєш і премію в розмірі тижневої зарплати, яку виписав тобі все той же капітан.

— Так а премію за що? — поцікавився я.

— Мабуть, за твій ризик, — усміхнувся Костя. А потім звернувся до Маріци: — Він колись скидає тюбетейку?

— Буває, — відказала з усміхом Маріца. — Коли спати лягає.

Я показав Лікареві стілець поряд і сказав:

— Ось поглянь.

Він спочатку розглядав на моніторі знімки, зроблені на пляжі, потім, коли я вивів на екран сюжет з руїнами храму Афродіти, поцікавився:

— А це що таке?

Я пояснив, а тоді показав нас з Маріцою у церкві, де священик одягає нам обручки. Якийсь час Костя не озивався, а потім зауважив:

— Ну, ти ж і фантазер! Це ж треба, повезти кохану жінку аж у край Афродіти, щоб там узяти з нею шлюб.

— Це не тільки край Афродіти, — відказав я. — Це і місце, де люди вперше стали християнами. Тоді ще не було поділу на православних і католиків. А цей знімок на моє прохання зробив якийсь із туристів.

— Ксилантій каже, — мовив Лікар, підводячись, — що ви маєте намір накрити поляну. Замість бучного весілля — поляна в каюті. Мені подобається. Ходімо, принесемо стіл від Ксилантія й Бакса до мене, бо у вас тут тісно.

Моє бажання накрити стіл не стало для всіх несподіванкою. Та коли Костя, піднявши келих з ромом, виголосив, що ми обвінчалися, і показав рамку зі знімком вінчання, я завважив на лицях моїх друзів спочатку розгубленість, а потім у Бакса і Ксилантія з’явилося співчуття, а у Рити щось схоже на заздрість. По-доброму посміхалися Макар і Костя. Після другої чарки озвався Бакс:

— Вип’ємо за Шефа і його імпортну дружину! — І почаркувався спочатку з нами, а потім з усіма.

— Ксиву маєте? — поцікавився Ксилантій, наповнюючи чарки після щойно випитого.

Замість відповісти, я взяв з тумбочки цупкий аркуш тисненого паперу, схожий на диплом лауреата премії.

— Ось, — сказав.

— Тоді третю пропоную випити за повернення.

— До чого? — поцікавився Бакс.

— До звичаїв батьків, — відповів Ксилантій.

Рита якийсь час дивилася на наше зображення на екрані монітора, а тоді поцікавилася:

— А де ви обручки взяли?

— У Пафосі купили, — відказав я.

— Шкода, що на тобі, Маріцо, немає фати, — зауважила вона.

— Моя доню, ми це врахуємо, — озвався Макар. — Тільки у моїх батьків, у Західній. Там також шанують цей обряд. Адже ми з тобою не вінчані.

Краєм ока я помітив, що Маріца ніяковіла в компанії малознайомих людей. Я пригорнув її й поцілував. І подумки подякував усім, що ніхто не вигукнув безглуздого слова "гірко".

Раптом почувся дзвінок Костиного телефону. Він витяг його з нагрудної кишені і, кинувши погляд на номер, вимкнув зв’язок. Тоді, подивившись на мене і, показавши очима на двері, вийшов. Я пішов слідом. У коридорі він попрямував до сходів на верхню палубу.

Була вже надвечірня пора, дув помірний південний вітер, від чого море вкривали невеликі хвилі з білими гребінцями, вгадувалося ледь чутне гудіння в машинному залі і музика та голоси на нижній палубі.

— Історик, — пояснив Лікар, натискаючи на кнопку звуку, а потім — на номер, який світився на дисплеї. — Побалакаємо тут, бо в коридорі гомінко.

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Ви щойно дзвонили…

— Так. Ви не могли б прийти зі своїм другом до мене завтра у першій половині дня?

— Ні. Ми зараз далеко від Одеси. А що сталося?

— Взагалі то нічого. — На тому боці мить помовчали, а тоді знову почулося: — Вам відомо щось про людей, які втратили пам’ять?

Костя подивився на мене, відповів:

— Писали про щось таке в газеті. Ну, якийсь зв’язок з катакомбами.

— Ось-ось. Таких випадків, виявляється зафіксовано багато, у різних регіонах України. Але до недавнього часу ними мало хто цікавився. Тепер же, через те, що людей таких стало з’являтися дедалі більше, знайшовся журналіст, який систематизував усі випадки. Виявляється, з тих пір, як відійшла стара влада, поява безпам’ятьків збільшилася у кілька разів. Тепер ними заселені всі психлікарні, для них створені спеціальні заклади. Мало кого з них вдається зідентифікувати з пропалими безвісти. Журналіст, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, пише, що ці люди геть позбавлені душ. Власне, вони — скафандри, з яких повиймали їхнє наповнення — людські душі. Ну, це десь так, якби з мобілки витягли акумулятор і сім-карту. І хоч там є ще літієвий елемент живлення, але пам’яті й енергії вже немає.

Озвався я:

— Запитай, у яких містах їх виявили найбільше?

Костя повторив моє запитання. У відповідь почулося:

— Де багато підземних ходів. Наприклад, у Харкові, там під містом нараховують понад тридцять кілометрів тунелів; у нас тут, у районі катакомб; на Донбасі; в Севастополі, де під час війни був підірваний підземний завод разом з його робітниками; вони там, у підземеллі, й мешкали. Тих бідолах загинуло понад шістдесят тисяч. Журналіст каже, що за два-три тижні істот без пам’яті з’явилося у кілька разів більше, ніж доти, і що враження таке, нібито хтось відкрив концентраційні табори, де їх утримували. Подібне вже траплялося, коли стали випускати репресованих сталінським режимом людей. Просидівши по в’язницях не один десяток літ, вони також багато чого не розуміли у тій дійсності, де раптом опинилися. Але у них, принаймні, була мова, хоч скоріше табірний сленг. Поволі-поволі адаптувалися. А ці справді обезмовлені. Єдине, що вміють, це їсти, пити та справляти нужду. Але не всі такі. Я, власне, тому й подзвонив до вас. Поміж них трапляються люди, які знають халдейську мову, і нею спілкуються поміж собою. Часом заговорюються і балакають сумішшю нашої і халдейської мов. А є й такі, котрі, крім халдейської, знають інші, здебільшого схожі на халдейські, слова. Через це мене, як сходознавця, й запросили в одну з таких колоній під Одесою.

— А що кажуть владці? — запитав Костя.

— Нічого. Поки досліджують, що це за феномен. Отож і мене залучили, та й інших науковців, зокрема й антропологів. Я звернув увагу, що кожен з безпам’ятьків нічим не відрізняється від сучасної людини. І в натовпі людському його неможливо ідентифікувати, та коли побачиш гурт таких, то виникає думка, що це окремішня раса чи етнос. Крім звичайних антропологічних прикмет, їх поєднує якась польова особливість; очима її не побачив, але її вловлює аура людини. Вона — та особливість і гуртує їх в окремішню людську групу. Хоча я не впевнений, що слово "людська" я вжив коректно стосовно цих істот. Часом у мене виникало дивне відчуття, ніби я перебуваю у колі старезних людей, яким, проте, на вигляд років від сорока до п’ятдесяти. Спочатку подумав, що це якийсь психічний комплекс, та потім, коли довелося відвідати їх удруге і втретє, то знову за молодими обличчями жінок і чоловіків я вгадував деякі сутності людей, що мешкали на землі кілька тисяч років тому. Звісно, це дурниця.