Діти Мардука - Савченко Віктор

А славили її ж — богиню вроди і любові. Храм Афродіти називали ще храмом із Сотнею Кімнат, а саме свято мало назву Афродісія. За тогочасним віруванням, кожна жінка мусила один раз на рік вступити у статевий зв’язок з незнайомим чоловіком, і саме тут, у храмі, в одній з кімнат. Так греки і єгиптяни зустрічали прихід весни. Щоправда, були періоди, коли у храмі відбувалися й оргії. Сувора до розпусти християнська церква заборонила такі свята, вірування древніх назвала язичництвом, але властивостей місцевості змінити неможливо.

Маріца про щось довгенько міркувала, а потім озвалася:

— Напевне, таке місце у світі не одне. І багато хто з жінок побували у своєму храмі Афродіти. Наприклад, мій храм, де я переспала з назнайомим чоловіком, знаходиться у Коктебелі. Власне, у тому храмі я і взяла шлюб з незнайомцем. Перстень, який він мені тоді подарував, став для мене обручкою, і надав моральне право привести у світ дитину від нього — хлопчика.

Хоч як я очікував почути від неї ці слова, але вони стали для мене повною несподіванкою. Аби пригасити емоційний сплеск, я почав пустий діалог:

— Скільки разів ти побувала в Коктебелі?

— Один, — відказала Маріца.

— Отже, тим чоловіком був я… І каблучку на твоєму підмізинному пальці подарував я? А чим це можна довести?

— Не знаю. Подарував, та й годі.

— Справді, не знаєш?

— Покажи-но перстеньок, — сказав я.

Маріца зняла і простягла його мені. Я витяг з кишені окуляри і розгледів на внутрішній стороні кільця дві заголовні літери — мого прізвища й імені. А також дату — двадцять сьоме серпня знаменного для нас року.

— На, ось подивися.

Маріца досить довго роздивлялася перстень та, нарешті, сказала:

— А що я мушу побачити? — За мить вона потягнулася до торбинки по окуляри: — Ага, справді. А я не помічала, хоч і дивилася. Сина назвала Олександром, бо каблучка з каменем олександритом.

— А я вибрав перстень з цим каменем, бо знав його властивості. Він посилає власникові випробування і водночас загартовує його. Латинське прислів’я каже: "Quod me netrit me destruit" — "Те, що не зламало мене, зробило сильнішим". Колись я простежив свій життєвий шлях і побачив, що весь він складається з випробувань та їх долання, а також з усвідомленням, що стаю трохи міцнішим. Я хотів, щоб і ти була сильною у доланні перешкод. Письменникові це потрібно, адже перешкоди створюємо ми самі.

На мить я подумав, чи вийду міцнішим із переслідувань і провокацій, які терплю уже багато років?

"Судячи з останніх подій, вистою і зміцнію", — озвалось у мені моє друге Я.

Раптом завважив, що перейшов у якусь іншу якість. Після слів Маріци про сина в мені щось змінилося. Тепер я бачив у ній не коханку, а дружину, яка всі ці роки вважала мене своїм чоловіком, не маючи жодної надії, що ми колись будемо разом.

"Що ж такого змінилося, — запитав я себе, спостерігаючи, як заходить у хвилі Маріца, — адже мені було відомо, що маю сина? Тільки й того, що про це щойно було сказано".

І тут пролунав у торбинці звук мого телефону.

— Ну, ти як? — почувся голос Кості. Він, як завжди, не витрачав час на слова привітання.

— Нормально.

— Я чого… Мені не дають спокою оті шістдесятеро, яких ми завезли до Пафосу з Єгипту.

— Спочатку їх залишилося тільки двадцять. Сорок, як повідав господар готелю, у той же день майнули в аеропорт і злиняли хто куди. А з тих, що залишилися, я бачив на пляжі "пампушку" і здохляка, якого приводили до тебе в медпункт. Але їх також уже тут немає. Учора дванадцятеро з них забрало якесь судно. Восьмеро мають на Кіпрі власні житла.

— Он як. Зайди до церкви та постав свічку подяки Господу. До речі, там храми православні. Бувай. — Костя відімкнув зв’язок.

"Треба поставити свічку Всевишньому не тільки подяки, а також свічку прохання, щоб і в нашому краї не запанували знову діти Мардука, — подумав я. — Як і десь-інде".

Дзвінок Кості на мить відволік мене від почуттів, викликаних словами Маріци. Та щойно вона вийшла з води і лягла на килимок поруч, як я поцікавився:

— Чому ти не повідомила про те, що сталося?

Якийсь час Маріца німувала; чувся тільки гомін пляжу та плюскіт хвиль; нарешті озвалася:

— Бач, не доберу, як сказати, хоч про це не раз думала. Я знаю кількох жінок, які народили собі діток у такий самий спосіб. Ну, завагітніли від когось, але дитину привели для себе. Про батька ж дитини вони за звичай і не згадують, — по миті додала, кивнувши на рештки колон храму на пагорбі: — А цьому способу, виявляється, стільки ж років, скільки й існує людство. — У нашому ж випадку сталося щось інше. Я знала, що маю чоловіка, а мій син — батька. Ну, вигадувала там, що ти зараз далеко за кордоном… Та останній час він став дедалі частіше цікавитися. Мабуть, під впливом того, що батько його ровесника працює на гвинтокрилі і, трапляється, бере їх із собою. Але не в тім річ. Я боялася, що ти матимеш мене за таку, яка спізнала незнайомого чоловіка для продовження роду. Мовляв, подумаєш, що людина мусить прийти у світ законно. А це означає — за згодою чоловіка і жінки, а не тільки когось одного. Ну, щоб бути їй — тій, новій людині — щасливішою, чи що… Із року в рік планувала повідомити, але кожного разу щось стримувало. Не подумай, що я остерігалася твого осуду. Щось інше мене утримувало, немов би за тим стояла якась небезпека для сина. Бувало, сиділа по півгодини біля телефону або за письмовим столом з наміром написати листа, але щось мені не давало це зробити. З’являлося відчуття близькості небезпеки. Отой дзвінок мій опівнічний… Здавалося, якась сила, та ж сама, що раніше стримувала озватися до тебе, взяла мою руку й поклала її на телефон. Це не тільки була радість від виходу у світ книги, на яку я очікувала чи не всі десять років, і якою хотіла поділитися з тобою, а й зняття табу на дзвінок до тебе. Ні, більше — це був наказ потелефонувати.

Раптом я зрозумів: сила, яка весь час охороняла мене, була також над Маріцою і нашим дитям.

— Так а батькам що ти казала? — запитав я.

— Нічого. Та й вони делікатно обходили цю тему. Знали про жінок, які також обзавелися дітками, а про людське око вигадували легенди про коханців, з якими у них не склалося подружнє життя. Щоправда, батько якось запитав: "Він хоч путній чоловік?" Ну, це, напевне, щоб переконатися, чи з онука не виросте якийсь покруч. "Авжеж", — відказала я коротко. З приходом у світ дитини для мене все змінилося. Я перестала бувати на зустрічах з читачами, виступати з письменниками по радіо й телебаченню. У мене тепер один клопіт — виховання дитини, ну і, звісно, удосконалення того благенького поетичного дару, який мені дав Господь. Усе інше, якось одразу обсипалося з мене, як сухозлотиця. Можна ще так сказати: зникло бажання щоденного свята. Але вони — свята — були: ніколи не забуду радості, коли син вперше промовив — уже не пробелькотав, а промовив — кілька слів, коли знаний літературний критик у своїй статті назвав мене визнаною поетесою.

— Тобі відомі властивості каменя олександриту, а як перекладається слово "олександр", ти знаєш? — поцікавився я.

— Ні.

— Визволитель. І Олександр Македонський починав, не як завойовник, а як визволитель від персидського панування. Мідо-Персія на той час була світовою імперією і, отже, він став визволителем не тільки для греків.

— Молдова маленька країна, — зауважила Маріца з усміхом. — До того ж, кого і від кого визволятиме наш син?

— Від дітей Мардука, — вихопилося в мене.

— А це хто такі?

— Ті, кого не видно, але яких немало поміж людей. — Помітивши на її обличчі недовіру, я додав: — А щодо маленької країни, то Македонія у часи Олександра також була невеликим грецьким царством. Але Олександр народився втаємниченим, а на визвольну війну його висвятили мати і жерці храму Зевса. Земним батьком у нього був цар Філіпп; сутність же людську він отримав від когось чи чогось іншого. Що ж до дітей Мардука, то це не вигадка, і не метафора. — Помітивши настороженість, яка виникла у чорних очах Маріци, я додав: — Колись розповім про них, за рюмкою кави.

Куклія — рибальське селище, тут у будь-якому з кафе можна вибрати розмаїті морестрави. Ми пообідали в таверні, яких на березі немало, і від яких сходив дух смаженої риби. Я випив і кухлик червоного вина, виготовленого з місцевого винограду. Маріца тільки надпила з мого кухля і зауважила:

— У батька вино не гірше.

Вийшовши з таверни, ми враз опинилися під пекучим сонцем. Вона витягла з торбинки мій головний убір.

— Одягни, бо пряжить, як у пеклі, — сказала.

Я завважив, що татарський орнамент на тюбетейці став чіткішим і від неї приємно пахло. Отже, її випрали.

— А хто була мати у Олександра Македонського? — раптом поцікавилася Маріца.

— Цариця, дружина царя Філіпа. До речі, сина виховувала вона. Піклувалася, щоб у його оточенні перебували найвидатніші люди. І протягом усього його короткого життя поряд з ним були такі люди. Одержати перемогу над кимось — це одне, а от щоб утримати й закріпити її, потрібне щось більше за наполегливість, одержимість і військову міць. Так, перемігши персидського царя Дарія, Олександр не став руйнувати царства. Тільки відсторонив від влади прибічників переможеного царя. А потім поодружував десять тисяч своїх воїнів з доньками найвизначніших вельмож Мідо-Персії, давши кожному великий посаг. І сам узяв собі за дружину доньку загиблого у битві Дарія. Навряд чи таке могло прийти в голову людині, якій було двадцять сім чи двадцять вісім років. Це міг придумати хтось дуже мудрий. Перемога грека Олександра закріпилася на віки, а сам він став сакральною постаттю східного люду, а потім, з появою ісламу, — і всього мусульманського світу.

Ми знову піднялися до храму Афродіти з рештками вапнякових колон, з усього іонічних, тому, що цей стиль у стародавній Греції був притаманний жіночій сутності. Збереглися тільки фрагменти колон, деякі з яких сягали метра й вище. Я легко уявив їхню справжню висоту, тому що пропорція між довжиною і нижнім діаметром була незмінна — колони сягали вгору на висоту п’яти нижніх діаметрів. Я "побачив" і дах храму, і "почув" різноголосий гомін жінок і чоловіків у храмовому саду. А потім мене немов би понесло на ліфті у глиб часу, аж до того періоду, коли на пагорбі було тільки капище в оточенні велетенських кедрів.