Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці - Старицький М. П.

Степанида. Та так, так... Тільки чого ти за них так клопочешся?

Хома. З приязні, тіточко-голубочко, з приязні: я обох їх - і Грицька, і Потапа - дуже люблю: славні хлопці! Я їм і грошима допомагаю...

Степанида. Та чула, чула; люди хвалились...

Хома. Коли, тіточко, ви моїм приятелям допоможете, то я вам і сам так подякую - озолочу!

Степанида. Спасибі тобі, синку!

Хома. Так помагайте ж, голубочко! А я оце до колядників вернусь... Ви не кажіть, що забігав до вас. (Пішов.)

Степанида. Добре, ходи здоров! Щось недаром Хома крутить! Бреше, певно, що для приятелів... а проте... Обіцяє озолотити, а коло його можна руки погріти... Та й Потап подякує, це я знаю... І Галина багата. Ну що ж? Утік не утік, а побігти можна! (Починає поратися коло печі і вточує у пляшку горілку.)

Степанида і Грицько.

Грицько (кланяється). З Новим роком будьте здорові!

Степанида. Спасибі! От несподіваний гость! Сідай же! Яким це вітром тебе занесло?

Грицько. Своїм, рідним... Хіба ви мене вже до чужесторонців записали?

Степанида. Та, либонь, так, бо ти все десь по світах вештаєшся, а дома не сидиш...

Грицько. З хурою ходив.

Степанида. Що ж заробив?

Грицько. Та копійка яка перепала.

Степанида. Та дивись, там, на чужині, може, що заробиш чи не заробиш, а дома то проробиш.

Грицько. Це ви, паніматко, про що?

Степанида. Наздогад буряків, щоб дали капусти.

Грицько. Ви про Марусю? (Пройшовся.)

Степанида. Може, й про неї, може, й про другу.

Грицько (знову сів.) Слухайте, паніматко, скажіть мені про неї щиру правду.

Степанида. Багато казати, та мало тобі слухати.

Грицько (з усміхом). Невже вона подала слово Потапові?

Степанида. Чула, що уже й між старими погоджено.

Грицько (схоплюється і б’є кулаком об стіл). Ач, гадюка! А як присягалася! Змалку ще! (Ходить стурбований.) Закохалась би то так?

Степанида. Певно.

Грицько. Чим же він їй приподобився - чи слинявим ротом, чи мишиним вусом, чи своєю дурною макітрою?

Степанида. Вже, значить, чимсь догодив!

Грицько. Ну, догоджу ж і я їй!

Степанида. Та ти не побивайся, Грицьку, може, ще знов привернеш її до себе, адже кохала вона тебе перше!

Грицько. Не треба мені її перекупного кохання: нехай вона ним на базарі торгує!

Степанида. Ти б все-таки побалакав з нею.

Грицько. Що мені у неї Христа ради ласкавого слова прохати? Чи навколішках благати, щоб зглянулась над ошуканим дурнем? Чи п’яти їй цілувати, щоб не міняла мене на слинявого? Не на такого напала! Надо мною не погордує, не потішить пихи! Хто мені раз наступив на ногу - другий раз не підставлю... А! (Ходить.) Та звідкіля ви взяли, що я побиваюсь за нею? Ані же! Байдужісінько! Варт вона того? Хіба тільки й світа, що в вікні? За вікном більше.

Степанида. Оце то правда, ще які єсть дівчатка, як вугірочок.

Грицько. Аби хіть!

Степанида. Та от Галина Шеньова. Що то за дівчина! Гарнесенька, жвавесенька, багата! Що ти трусишся? Чи не замерз? Може, чарку горілки вип’ємо?

Грицько. Дайте.

Степанида. Зараз. (Наливає й дає.)

Грицько. Ви і в голову собі не кладіть: що я за Марусею гину... начхав я на неї! (П’є.) Спасибі! Чи не можна, з ласки, ще одну, бо щось холодно?

Степанида. Пий на здоров’я! Це могорич Хоми.

Грицько. А, мого приятеля? Що, він прийде?

Степанида. Прислав горілку, то певно.

Грицько (п’є). Спасибі! Тепер гаразд! А у вас сьогодні Галини Шеньової не буде?

Степанида. Мабуть, з колядниками прийде... А, знаєш, ти їй в око впав!

Грицько. Був би радий... Вона мені самому до вподоби... принаймні хвостом не ганя на всі боки...

Степанида. О, ця вже не зрадить певно!

Грицько. Правда, не паленої вдачі, що спалахне полум’ям, аж тебе осяє й огріє, а через хвилину й полетить за буйним вітром...

Ті ж і Маруся.

Маруся (ввіходить весело). Здорові були, паніматочко, з святим днем! Ще наших нікого нема?

Грицько, побачивши Марусю, сумно закурив люльку.

Степанида. Сідай! Незабаром будуть!

Грицько (до Степаниди). Що ж, багато сподіваєтесь? І Потап причвала?

Степанида. О, той конечне.

Грицько (сплюнувши). Ха-ха-ха-ха! Звичайно, без його й свято не в свято!

Степанида. Та він веселий, його дівчата люблять.

Грицько. Вилюднів, значить?

Степанида. Як ще додать до нього шибеника Дмитра, то, здається, і мертвий не влежав би!

Грицько. Такий би то язикатий став? Ха-ха-ха! Хто ж це йому язика розв’язав? Перше, було, мовчить, мовчить та як бовкне, то мов Пилип з конопель... а тепер, кажете,