Дяк - Марко Вовчок

А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. «Вдушиться»,- загомоніли люди. Десятник шапку одняв.

- Таки ні! таки ні! - заверещала молодиця, аж присідаючи до землі,- таки ні! таки ні!

- Та пустіть її до біса,- крикнув затурканий писар. Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками - її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: «Та я! та вони! та»... Ми до вечора стояли у ярмарку - писар купував собі тютюн і сережки, десятники сині хустки і рукавиці... Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чималий час сиділи ми там - більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі неряти понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок як на великдень викрасився - сорочка в його була вишивана та вимережана. Хто йому, рябому, так вишивав та мережив? - думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: «Ні отця-матері, ні риби!» А був у його...; він по ночам охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.

Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: «Сіно скосив, то тепер нехай держать,- я за сіно дуже боявся, а тепер... що мене кортить». Другий знов говорив: «В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!»

Приїздив справник і дивився нас - грозив, що буде нам...- нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. «Що з ними робить?» - питав йото десятник; - «Нехай сидять - що ж з ними робить?» - та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні - тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили,- бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: «Дай боже й вам улови добрі!» - зичить рибаку.- «А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!» - се вже мені... аж побіг дорогою.

А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись,- а як я став проситись та суперечить,- тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...

Тут люди зійшлися - усі питають: «Що таке? Що таке?» Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...

III

Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.

Коли одного разу кличе мене піп до себе, і мене й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:

- Тимоше! У Макухах дяк вмер,- оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь.- Зітхнув і тихенько додав: - Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! - просить Лукаша.

- Будеш женитися,- промовив мені Лукаш роздумчиво.

- Їдь ти,- говорить мені піп,- їдь ти у Терни, там живе старий піп,- він вже одставлений, вбогий і не гордий,- може він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде - бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.

- Добре, батюшко,- одказую йому.

- Щасти тебе боже, Тимоше, і боже тебе благослови!

- Оце прийшов час,- поможи, боже! - промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.

А я повеселішав дуже.

- Коли ж у Терни? - пита в мене Лукаш.

- А коли ж, як не завтра? - говорю йому.

Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:

- Чого се так поспішатись?

- А чого ж маю баритись? - питаю його.

- Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже борони од сього лиха - воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!

Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив: «Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!»

А мені дуже весело, що такий мені тепер клопіт великий, таке, мовляв, поле передо мною - і женитись, і на дяка стати. Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв.

На другий день вранці, добре розпитавши дороги, побрався я у Терни. Коник в мене був буланенький, возок громохкий, а в шапці лист до старого отця Якова.

Лукаш прощався смутний, неспокійний, обняв мене: «Гляди ж, друже!» - ізнову промовляє.

Я доти не вельми на