Українська література » Класика » Дяк - Марко Вовчок

Дяк - Марко Вовчок

Читаємо онлайн Дяк - Марко Вовчок
юпочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: «Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!» нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна,- така вона поважна та розсудлива, старша сестра. Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші,- і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять... і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а якщо купували, то обоє до себе руками манили... Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг... коли разом зчинився великий грук і крик - котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька - сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники - високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали - стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок - усі троє зв’язані кріпко.

У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав «Буду бити усіх: і писаря і далі вгору», а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку - зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить,- чи познаєте такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх - і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма...

- Чуєте? - крикнув писар,- хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!

- А як втече? - спитав хтось коло мого боку.

- Се вже пана писаря журба,- одказали за мною.

- Бач, сидить нашого бога дурень! - додав хтось з другого боку.

Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може не вперше) та до мене (я стояв ближче коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):

- Хто такий?

- Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю,- одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. «Бувай здоров»,- вітали мене вони.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.

Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека - чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: «Брати! Що то цигани за славні люди!» - а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік - мовчали.

- Жиде! - кажу я до одного жида,- ось тобі гроші,- дай мені хліб!

- Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може... хто вас знає, що ви за чоловік... ой, що ви говорите! Як се можна! - голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.

Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці,- як він на великдень христосувався,- єй же богу моєму, і досі я не збагну сього - такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку - брови, як намет над карими очима, а очі, як зорі,- винув із торби хліб і подав мені: «На добре здоровля». Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. «Ні на чому»,- одказав і пішов.

- Піжди, піжди! - крикнув писар.- Що ти за чоловік?

- Я Муха Яким.

- Звідки ти, питаю?

- З Гороховки.

- Ти, мабуть, з ним приятель? - спитав писар, киваючи на мене.- Знайомі, мабуть, люди?

- Я його не знаю.

- Неправда твоя!

- Правда моя.

- А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?

- Ні, не хочу.

- Чому так? - засміявся писар.

- Бо мені на ярмарок треба.- І пішов.

Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявся такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку - од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!

- Що таке? - крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить: «Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!»

Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник

Відгуки про книгу Дяк - Марко Вовчок (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: