Українська література » Класика » Дяк - Марко Вовчок

Дяк - Марко Вовчок

Читаємо онлайн Дяк - Марко Вовчок
той дяк дівся? Хто його знає? Земля велика, як блукати по степах та по лугах, по байраках та по гаях. А де дяк зупинився? Яким ділом живе? А може, вже його земля не носить? Може, вже силу й кріпость, і чуйність ісходив? Може, сира земля його тіло скрила?

ПРИМІТКИ

 

 

Друкується за українським текстом, опублікованим у книзі «Марко Вовчок. Посмертні оповідання», К., 1910, стор. 1-44.

Автограф повісті «Дяк», за яким подано її текст у «Посмертних оповіданнях», як зазначено в «Передмові» до цього видання, знайдено в паперах письменниці після її смерті серед п’яти «більших оповідань..., що не були друковані за її життя або були видані в інших редакціях».

За часом написання «Дяк», як і «Пройдисвіт», належить до 1859-61 рр.

Повість «Дяк» вперше, за копією з автографа, опубліковано в журн. «Літературно-науковий вісник», Київ - Львів, 1908, кн. I. Цей текст має деякі відхилення від надрукованого в «Посмертних оповіданнях». З варіантами повість вперше опубліковано в книзі «Оповідання Марка Вовчка, видані по смерті письменниці з варіантами її рукописей», Київ - Львів, 1913. Варіанти відтворюють працю письменниці над стилістичним оформленням окремих місць тексту. Остаточний, прийнятий авторкою варіант, майже всюди повністю збігається з текстом повісті, опублікованої в «Посмертних оповіданнях».

У рукописному відділі Державної публічної бібліотеки АН УРСР зберігається неповний і пошкоджений чорновий автограф повісті з правками авторки.

 

Марко Вовчок

 

ДЯК

 

 

184

 

 

 

Друкований текст для вичитування взято з:

Марко Вовчок. Твори в семи томах. Том 1. Київ, «Наукова думка», 1964.

 

 

 

Відмінна якість:

електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу!

 

 

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020

 

© Електронна бібліотека

класики української та світової літератури «Відкрита книга»

 

2020

1 - Плащмо - покривало, яким вкривають покійників.


2 - Далі бракує кількох сторінок оригіналу - більшої часті V розділу. Те, що осталося від розділу V (дивись далі в примітках), в другій редакції розвинуто в розділі VI. Примітка упорядника «Посмертних оповідань».)


3 - В початковій редакції було так: «Що тут довго вам говорити? Гнулась моя голова без устанку і виходив, виклоняв-таки, що мене прийняли.

Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі,- я, нікчемний служка, було собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного - любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив - усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.

У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:

- Переказує вам Марта своє вірнеє слово.

- Яке?

- Іди,- мовляла,- до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду,- нехай скаже, я сама до його прийду.

А я йому одказую:

- Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.

Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.

А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.

 

* * *

Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома, то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило,- вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.

 

* * *

Годі, кажу собі, годі, за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! - Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...

Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.

Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці...

Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались - де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу,- у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо,- і серце моє похолонуло»...

Відгуки про книгу Дяк - Марко Вовчок (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: