Дяк - Марко Вовчок

- Марто! - кажу їй,- кого мені слухать, скажи? У вас нові люди, нові норови.

- Яка була я,- одказує,- така й тепер.

- Підеш ти за мене?

- Піду.

- Ох, нещаслива дитина! - заголосить родичка,- та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування,- а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх... А Марта стоїть коло мене, мовчить.

- От попович Кряжевський тебе вподобав,- він тебе посватає.

- А,- кажу,- як вже маєте кого, то боже щасти!

Та й до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.

- Бувайте здорові! - кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею, ловить.

- Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? - промовляє Марта.

- Та от не хочу вам у поміху стати; дай боже всього доброго та й не трохи!

- Так ти мене покидаєш? За що?

- З кращим буде краще!

- Скажи, за що кидаєш?

І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.

- Прощавайте, Марто!..

А вона за мною:

- Постій. Справді кидаєш мене?

- Справді! Прощавай!

А вона таки знов, і вхопила мене і припала до мене. 2

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Треба вам сказати, що тим часом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу - що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя... А жили, терпіли... Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю - без думок одпіваю.

В нас нового попа наставили,- він і досі править там,- досі такий же здоровий, жвавий, басогласий, як і тоді, тільки пристарів за чотири роки на чотири роки... Він оженився з старшою дочкою макухинського попа. Вона була дуже гарна - біла, як папір, червона, як ягода, очі чорні, як вуглі, брови колесом, білозуба, свіжоуста, вбиралась у рябенькі одежі. Як стеменна попівна вона зараз як віддалася, то й почала грубіти і раховати. Вони з попом жили, як то кажуть, согласно: не билися, не сварилися, вкупі набивали калиточку і радились за преосвященного, за празники й за церкву.

Я таки був при службі - співав гласів, і піп мені не платив, за те він мене жалував і не брав другого дячка, що йому б треба платить. Так я пережив із рік. Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться... Хрестини і похорони мішались із собою - мені ні вмерти, ані народитися... Співав гласів, слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися, як до попа приїздили родичі і знакомі - білими кіньми, притягали вози з важкими попівнами, бистроокими попадями, розумними попами, поживали страву і бесіду... А в будень знов так тихо, так спокійно, що хоч доти сиди, доки аж новий місяць вимислиш або нове добре життя. Проте я страх як занудився - нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна - усе в світі.

Одного разу впала мені у руки книжка стара, Лукаша покійничка: я давно її знав, по їй вчився читати - попав я її, щоб розгорнути та й відкинути, та й сам не знаю, як почав читати, поки аж не прочитав до кінця всеньку. Се був псалтир Давида царя, і я з ним разом замолив і заблагав: «Дай мені крила - привітаю птицею по горах».

Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая - вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями... Обвісив я на шию торбинку та й прийшов попрощатись з своїм попом. Піп мене було не пускати, нагадувати, що вже колись мене в’язано, а я йому, що йду на богомілля, що того вборонить ніхто не повинен, а дяком для мене теж не ласощі бути; тоді, почувши таке, піп обійшовся по-чеськи, гарненько поблагословив і попрохав принести йому просвирку з богомілля...

Знову удруге я погнав у ті світи широкі і великі - пригадалося те першеє: мандрівочка веселая,- так пригадувалося, наче хто над ухом мені верещав: «Пригадуй! пригадуй! пригадуй!» Дарма, дарма, кажу собі,- я стратив своє щастя та ще добра в людей много і без нього, я ще насищуся і вп’юся... Випив два неповні, а третій по половинці! Я підходив к великому місцю К., з смілими мислями, з бистрими думками, з хітнім і певним серцем. Ви коли самі не видали, то чували; а я тоді й не подивився і тільки дороги питав до монастиря. Перебіг усі улиці й заулки, як заєць гай частяк - проскакуючи та дивлячись уперед; прийшов під монастирську браму,- виглядаю, викликаю - приманив до себе худенького, бліденького, старенького служку. Я питаюся, де тут в їх найбільший пан - він тільки на мене подивився. «Де?» - знов кажу йому,- знов тільки дивиться, начебто й не треба було мені ніколи одвітувати. А я таки питаю утретє і вчетверте. Тоді він: «Нащо тобі?» - «Я,- кажу,- здалека, за ділом приходжу,- пустіть мене до його».- «За яким ділом?» - питає.- «А єсть таке в мене до його діло - пустіть».- «Не можна».- «Чому ж не можна?» -