Дяк - Марко Вовчок
Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду - я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати… А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись - подивившись добре, каже:
- Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.
Сказавши, піп сів.
- А що ж ви мені, батюшко, скажете? - питаю його.
- Та що ж! Воно б і можна...
- Можна?
- Можна, да вже другий на тому місці...
- Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..
- Аякже! Обіщався - сього відрікатись не можу!
- Та як же другий?
- Попадин небіж трапився - у нього діти й жінка, а він п’є - жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.
- Чого ж мені, батюшко, ждати?
- Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.
- А як другий небіж трапиться?
Він взявся за бороду і подумав.
- Ні,- каже,- ні, другого небожа в неї нема.
Трохи помовчали. Далі піп питає мене:
- Де твій рід і який твій рід?
Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату; на плечах велика червона хустка, на голові зелена з чорною габою,- сама висока і наче з каменю - важко ступала, очі чорні, бистрі - так вона їми і впивалася в християнина.
Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася - то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців - превелика, мабуть, хазяйка в домі.
- А вже оженився? - питає вона мене.
- Ні ще,- кажу їй.
- А ти звідки? Де рід твій? Який?
- Я з Савлуківки.
- А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!
- Та я буду хутко женитись.
- А є вже на прикметі в вас?
- Є, кажу, в мене на прикметі.
- От як! А хто се така?
Я кажу.
- А, знаю, знаю. Я її матір покійницю знала - молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся - се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце було молодими та важимось на вагах - так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?
- Дочка доброго здоров’я,- кажу.
- Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.
Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни - аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки,- тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані - тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:
- Се мої дочки - маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря - втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася - третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...
Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок, і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.
- Ну, йдіть собі,- каже вона дочкам.- Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:
- Чи вподобали моїх дочок?
- Аякже! Дуже гарні в вас дочки!
- А яку краще од усіх вподобали?
- Усі, говорю їй, усі в вас дочки гарні.
- А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?
- Сама найменшичка,- що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.
Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.
- Ви хочете на дяка стати? - спитала мене попадя, узявшись у боки.
- Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...
- Се не батюшкове діло,- перебила.
Батюшка кашлянув,- мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.
- В нас сім дочок на відданні,- промовила попадя,- як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку і місце ваше буде.
- Та я вже заручений,- кажу їй, дивлячись, мабуть, великими очима на неї.
- Заручений! Не спитавшись броду, та суєтесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів
