Дяк - Марко Вовчок

битий звивався до міста,- у місті я бував,- надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами - нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так, сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.

- А се вже там чужі землі,- туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки,- і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяві такого не бачив.

- Піти б мені у світ,- кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає і замирає.

Лукаш теж всміхнувся. «Оце!» - каже.

- А піти б мені справді у світа,- говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.

- А що се тобі усе світа на думку навертаються?

- Та хочу йти в світа.

- По віщо ж ти підеш?

- Так собі... а може й по добру науку...

- Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...

- Дарма,- кажу,- мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду,- кажу,- піду...

- Не ходи, Тимоше!

І став мене відмовляти: «Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш».

- Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув - а піду!

- А як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть - то йди собі з Богом.

Я взяв торбинку на плечі та й пішов.

Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...

Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.

Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Під вечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими - далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.

«А що далі буде, побачу!» - думаю.

А далі було велике село.

Вже смеркало, як я увійшов у те село - імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!

Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: «Добривечір!» - «Добривечір!»

На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.

- А звідти,- кажу,- де вже мене нема!

Сміху та веселості дівочої - брате мій!

- А куди йдете?

- А туди йду, де буду!

Знов сміятись та ахкати.

Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!

Слово скажеться та й сміхом перехопиться, той не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища,- усе я своїми очима так і поїдаю.

Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою - вона зовсім стала білявенька,- зовсім не та,- тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати - десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...

Просили мене і кликали до себе,- так мені ніяк не можна,- поспішаюся я дуже,- прощаюся та дякую.

Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив,- додивляюся та дослухаюся та день славлю, що удень усе видно та ясно.

Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший,- гнав я туди, мов циган.

Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери,- тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата,- вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись - що його в бога купити... Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі,- усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, а більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків; там-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається - се, певно, сирота, що сама господарює - от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її