Дяк - Марко Вовчок

- Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.

Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати - попадя словами, а мати моя сльозами.

Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.

- Як же се мені його приймати! жадного права! - одпрохуватись став.

- Прийми! Прийми!

- От нахаба! Буде лихо ще мені! - одмагається,- та й погодився.

Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь - і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: «лихо», як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, недовго думавши, зараз навтіки, куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день,- не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.

Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у-других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім,- як диня голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин-у-тин із братом, у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував агрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.

У тому садку я почав і гласів учитись і, хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так, поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи було навчуся псалтира, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні - то запитає: «А яблучка хоч?» - та й простягає те яблучко до мене і дивиться на мене пильно. «Не хочу!» - було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить...

Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували, і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів,- зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись богу або людям. Лукаш було приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне - та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає було на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава,- то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає - жиє... Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням - не знать і куди й що: весело стане!..

Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.

Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: «Добре, коли господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала». А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.

І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. «Що ж,- каже було Лукашеві,- нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите,- а мені вже пора: час вже мені спочити!»

Пан Лукаш тільки морга було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під матернього плеча на ті плоди позираю,- що які ті яблучка та грушки добрі, думаю,- і нащо тим людям старіти і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах, серед глухого зілля, що там буявіє на волі,- то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.

- Я вмирати не хочу! - скажу було проти Лукаша.

- Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!

- Я й великим вмирати не хочу!

- Борони, боже! Молодому весело жити; життя миле - молоде!

- Та я б,- кажу,- усе жив, усе жив - і ніколи не вмирав!

Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок,- то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...

- А я вмирати не хочу! - знов згукну.

- Перш поживи! - одкаже з тим-таки всміхом тихим та добрим.

Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: «Тиміш, додому! Мати вмирає!»

- Іди, іди! - каже на мене тихо Лукаш.

Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порогу тичба жінок, усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату - мати у білій сорочці, додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз як убачив - подумав: «Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою».

- Тимоше! Тимоше! - кличе мене,- не лякайся, дитино! Ходи, попрощайся зо мною!

Я приступив;