Чорна пантера і білий ведмідь - Винниченко Володимир
Одчиняю колоду. Раз-два... Раз-два... Раз-два...
Довго рахує. Видно, як Рита дрижить і жадно слідкує за картами;
Корній стиснув кулак, стоїть непорушне; Сніжинка глибоко зітхає.
М у л е н. Жирова краля... (Убитим голосом). Взяла...
Випускає карти й криво-жалко посміхається до всіх. Всі глибоко зітхають.
К о р н і й. Полотно моє... А Чорна Пантера вільна... (До неї). Хочеш додому?
Рита мовчки йде до вішалки, одягається.
С н і ж и н к а (в захваті і схвильовано стискуючи руку Корнію). Ви гарні, Медведю. Те правда, що я вам говорила. Чуєте? Янсоне, платіть, ходімте! (Хутко виходить).
Р и т а (підходить до Мулена, тихо). Простіть, Мулене, я все верну вам, що позичила... Простіть, що дала вам неприємності... (До всіх). До побачення. (Корнію, не дивлячись на нього, несміла). Можна взяти тебе за руку? У мене ноги дрижать.
К о р н і й (беручи її під руку). Ми поїдемо... Гарсон, я завтра прийду заплатити... (Гарсон мовчки уклоняється).
Корній і Рита помалу виходять. Всі проводжають їх мовчазними серйозними поглядами.
З а в і с а
ДІЯ ТРЕТЯ
Декорація першої дії.
К о р н і й сам в пальті ходить по ательє, сильно зачісуючи пальцями волосся назад і, видно, глибоко й тяжко про щось думаючи. Зліва хутко виходить Рита, теж в пальті, але без капелюха, несе на руках дитину. За нею Г а н н а С е м е н і в н а, яка, витираючи сльози, неспокійно говорить.
Г а н н а С е м е н і в н а. Ритонько! Ну, навіщо ви його сюди? Тут холодно. І сонний він...
Р и т а. Нічого, мамо, нічого. Тут видніше, я хочу роздивитись його. Я ж хочу побачити його як слід, (Кладе на канапу, сама стає навколішки, хапливо розмотує). Ну, покажись своїй мамі, покажись своїй гидкій мамі. Кинула тебе, кинула, погана... О, муко моя рідна!.. Ну, який же ти став? Який?.. Господи! Як же схуд він! О, Боже! Та що ви з ним зробили?
Г а н н а С е м е н і в н а. Ритонько, Ритонько... Нічого не робили... То вам так здається... Йому лучче навіть стало.
Р и т а. "Лучче"?! Та подивіться ж на очі його! В них смерть!.. Боже мій!
Г а н н а С е м е н і в н а.Та Господь з вами, дитино, що то ви таке говорите! А хай Бог милує од таких слів.. Що ви, справді? Дитина навіть не плакала... Тиха, як янгол. От ще таке...
Р и т а (раптом). Сніжинка сьогодні ввечері була тут? І він сміявся до неї?
Г а н н а С е м е н і в н а. Яка Сніжинка? Ніякої Сніжинки тут не було.
Р и т а. Ага. Значить... (До дитини). А я думала, що Лесика мого вже одняли... Одняли кров мого серця. Лесю, Лесюню, Лесику мій, який же ти став! Як же тихо ти посміхаєшся... Чого ти так посміхаєшся страшно, дитино моя, життя моє? Лесику! Мама?.. Пізнав. Пізнав маму? Пізнав свою кров. (Дико, жагуче, несамовито починає цілувати личко дитини, ніжки, ковдру, якою замотано Лесика). О, моє єдине щастя, єдине сонце, моя радість, біль мій солодкий, пекучий. Лесику! Лесю! Лесику! Посміхнись до мами, ось прийшла до тебе. Мама не дасть тебе нікому, мама безумна, але мама серце своє вирве для тебе... Лесику, Лесику!.. (Припадає до нього з судорожною, жадливою любов'ю).
Г а н н а С е м е н і в н а (підходячи до Корнія, що все ходив по хаті). Сину, роздягнися... Та чого ти такий?
К о р н і й (машинально роздягаючись). Нічого, мамо... Все добре. Годі... Бог з ним...
Р и т а Корнію! Іди сюди.
Корній підходить.
Р и т а (любовно, несміла). Подивись, зовсім твоє чола.. Навіть волосики так закручуються... Бачиш?
Корній киває головою і з тихою сумно-любовною посмішкою дивиться ва сина.
Р и т а. А ще через рік буде вилитий тато. Сядь тут, коло нього... Дивись, як він оченятками на тебе водить... Тихий же який він став! (Зі скорб'ю). Чого ти, дитино, тиха така?! Що ти чуєш?
Г а н н а С е м е н і в н а. А, Рито, та не вигадуйте ви Бог зна чого! От напались! Раз у раз він такий тихенький...
Р и т а. Як він на тебе дивиться... Очей це зводить. (З ревністю). Лесику! Маму вже забув? Лесику!.. Ні-ні, сміється... Сміється до мами! (Починає жагуче цілувати).
К о р н і й (одводячи її голову). Обережно, Рито, ти його душиш...
Р и т а. Я?! Душу?? Я душу?? 0-о! А ти бачив, як кішка носить в зубах кошенят? Я малою завжди однімала, думала, що вона їх задушить. От так і я душу... (Припадає до сина). От так і я душу. От так і я... Ти моє кошеня... Ти моє ведмежа маленьке... Ох, у мене серце розірветься!
Г а н н а С е м е н і в н а. Буде, Рито, хай він засне... Кладіть його в колиску. Недобре. Давайте сюди...
Р и т а. Ой, ні! Я ж так давно-давно не бачила його. Я сама його закачаю. Сама, на руках своїх. Сама в колиску покладу, сама нічку просиджу над ним. Сама, сама!.. Дитиночка спатоньки хоче? Моя біленька? Хоче, моя зіронька бліда? Зараз, зараз... О, бліда ж яка! Боже мій. Боже...
Г а н н а С е м е н і в н а. Та, розуміється, буде бліда в цих туманах та дощах... Тут і доросла людина без привички заслабне... Як вони тільки живуть тут, Господи? Швидше б уже вибратись звідси... (До Корнія). Синку, ти вже не гайся з картиною, продавай її швидше, господь з нею, та їдемо...
К о р н і й. Картину? Яку?
Г а н н а С е м е н і в н а.Та оту ж таки...
Р и т а (хапливо). Мамо, мамо. Не треба ж! Хай потім, не треба зараз!
Г а н н а С е м е н і в н а. Та чого ж потім? Треба ж уже...
Р и т а (хапаючи Корнія, що стає підійматись). Сиди, сиди! Мамочко, не треба... Я ж вам казала. Ідіть до себе, я хочу щось сказати Корнієві. Ідіть, мамо...
Г а н н а С е м е н і в н а (стискуючи плечима іде). Та до якої ж пори? Дитина он...
Р и т а. Мамо, мамо! Я сама, я сама...
Ганна Семенівна зітхає й виходить.
Р и т а. Чого ти такий, Нію? Чого? Ти ще не простив мені, ні?
К о р н і й. Нічого, Рито, нічого... Що ж там прощати? Нічого нема... Нічого.
Р и т а. Ні, ти якийсь став інший. Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти думаєш, скажи? Скажи все, я все зроблю, ну, скажи ж...
К о р н і й. Та нічого ж, Ритонько... Нічого.. Все це якось не так. Не так все це в нас. От і все...
Р и т а. Що ж не так? Що?
К о р н і й. Ну, все oцe. Якось ненормально...
Р и т а. Що ж тут ненормального? Що я люблю свою дитину? Хіба ж ти її не любиш?
К о р н і й. Люблю... А, Рито, люблю... Тільки ми між собою. Та я не знаю... Не так все це. Не повинно так бути...
Р и т а. Що ж між нами?.. Може, ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.
К о р н і й. О, ні, люблю... А-а, люблю так, що... І сам не думав, що так люблю. І Лесика, і тебе. І от... От це й незрозуміле й ненормально.
Р и т а. Та що ж ненормально? Може, думаєш, я не люблю тебе? Думаєш, зрадила тобі? Це думаєш?
К о р н і й. Ні... Я вірю тобі... (Хоче встати).
Р и т а. Та куди ж ти? В чому ж річ?
К о р н і й. В чому?.. Ха, в чому. Щось ще єсть... А, Рито, тут ти мене не зрозумієш. Тут, я бачу, ти мене не зрозумієш. Ти мене не зрозумієш. І. говорить не варто... А, не варто... Ні-ні... (Хоче встати).
Р и т а (не пускаючи). Та сиди ж, Нію... Чого ж я тебе не зрозумію? Мистецтво? Так?
К о р н і й. Так, мистецтво.
Р и т а. Ну, то чом же я тебе не зрозумію? Чом? Хіба ж я тебе досі не розуміла? Хіба я не була тобі товаришем? Хіба я не боліла твоїми болями й не раділа твоїми радощами? Нію? Хіба та можеш мені дорікнути? Хіба ж я тебе не любила, не зливала своєї душі з твоєю? Нію? Мужу мій? Навіщо ж таке говорити своїй найближчій людині? Навіщо ж так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона не винна за це. Ну, не люби її, викинь на вулицю, забудь, покинь...
К о р н і й. А, якби я міг викинути!
Р и т а. А ти б хотів? І мене хотів би викинути? Хотів би? Ну, викидай... І з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожній, бо життя тільки в цьому, це єсть найлюдське. Приймеш холодну, гарну Сніжинку? Красу? Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось в цьому! (Показує на Лесика). Це єсть людське... Нію, Нію, ну, що ж тобою сталося, ти ж мій єдиний, чулий, добрий... Нію, як можеш ти вас так мучити, як можеш, за віщо? Ну, вдумайся сам, як ти нас усіх мучиш! За що? Що ми тобі зробили? Що любимо тебе, що... Ой, Нію, Медведю мій прекрасний, а ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш більш мене. Скільки я перемучилась за ці дні. О, Боже! І знаєш, що рішила? Знаєш? Що я вб'ю тебе, Лесика і себе! Я не можу жити без вас... Я не знаю, кого я більше люблю, тебе чи Лесика, але знаю, що без половини серця жити не можу, Нію! Хай ці інстинкти дикі, сліпі — я не можу... От і знай це... Ну, обніми ж мене, обніми, пригорни, я так змучилась за тобою, так витягнулось все серце до тебе і до... до дитини нашої...
К о р н і й (зворушений, обіймаючи, сильно пригортає до себе). Рито моя. Рито моя...
Р и т а. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всі трое — одно... Пам'ятаєш у Кіплінга? Пам'ятаєш: "ми всі троє —.одно" [24]? І от нас троє, і ми всі одно... (Десь чується тиха приглушена гра на скрипці). Хто то грає?
Ах, то італьянець-композитор...
К о р н і й. Як гарно грає...
Р и т а. Він грає нам... Правда?.. Як у нас будуть гроші, мв купимо піаніно, і я буду тобі грати... Ти будеш малювати, а я гратиму тобі. Пам'ятаєш, ти казав, що тобі найкраще пишеться під музику. І Лесик буде тут, тобі щіточки й фарби подавати... А я всю душу виграватиму тобі, а ти візьмеш її в свою душу і з неї передаси на полотно. І ми разом будемо творити, всі троє, бо ми "всі трое — одно". Правда? Правда?
К о р н і й. Правда... Лесик спати хоче, дивись, оченята які стомлені...
Р и т а. Зараз, зараз... Втомлені, втомлені оченятка мої, втомлені бідні мої, пелюсточки мої бліді, ніжні... Зараз спатоньки... О, дитино, яка ж ти стала! Ой, яка ж ти стала, бідна моя! (Схиляється і з скорбною любов'ю дивиться на сина).
Корній, наче вкопаний, впивається в них очима. Входить Г а н н а С е м е н і в н а, тихо підходить, пильно подивляючись на обох.
Р и т а (несвідомо, поринувши вся в скорб, задумливо шепоче). Дитино... Бліда... Стомлена зірка моя...
Корній, ніби боячись злякати, спугнути, тихо, обережно підводиться і, не зводячи а них очей, хоче йти до полотна.
Р и т а (повернувшись до нього). Нію, дивись...
К о р н і й (хапливо, з ляком). Рито, Рито, не говори, не ворушся, стій так... Хвилиночку, ради Бога!
Р и т а (здивовано). Що ти? (Зрозумівши). Ага, ну, добре...
