Чорна пантера і білий ведмідь - Винниченко Володимир

Не пізно! Чому пізно? Що він — мертвий? То нічого, нічого. Зате в мені більше виразу буде...

Корвій неймовірно дивиться на неї і проти волі

вдивляється лице їй.

Р и т а. Хочеш? Хочеш? Я покладу його на те саме місце і схилюсь над ним... А ти будеш кінчати. І завтра, і післязавтра: ми не дамо його, поки не скінчимо... Всю ніч, весь день будемо робити... Ти мусиш скінчить... Ти не віриш мені? Я правду говорю. Я хочу все тобі віддать, все, все... Все для мистецтва: сім'я, труп дитини, мій одчай — все йому... Я не сміюсь, Нію, не сміюсь,я правду говорю, я вже вірю, що треба нову форму сім’ї цілком нову. І до Мулена, як хочеш, тепер піду. Я все буду робить уже... Хочеш, хочеш?

К о р н і й (машинально ступає кілька кроків зад не зводячи очей з її лиця). Пізно, Рито... пізно.

Р и т а. Чого пізно, чого пізно? Ти встигнеш. Ті ки зараз же почнеш, зараз... Я зараз візьму Лесика, ти бери палітру, фарби. Добре? Добре?

К о р н і й. У тебе зараз чудний вираз лиця.

Р и т а. Нічого, я буду дивитись на Лесика, і буд добрий... Буде чудовий вираз лиця. Я не сміюсь, я сміюсь... Я вже вірю...

К о р н і й. Ти чудна. Рито, я не вірю тобі...

Р и т а. Чому? Чому? Говорю правду. Я тільки схвильована. Нерви підняті, ми ж так багато за цю добу пережили... Нічого, Нію. Я йду за Лесиком... Бери фарби,бери!

К о р н і й (вдивляється їй в лице, поглядає на полотно, оживляється). Ну, добре... Не кажи мамі...

Р и т а. Ні-ні, я скажу; що ми тут посидимо. Я скажу... Я зараз... (Вибігає, опасливо озираючись на нього).

Корній підходить до полотна, скидає запону і вдивляється.

Потім бере з стану палітру, фарби, готує їх, нетерпляче поглядає на двері.

Р и т а (хутко входить з трупом дитини). Мама спить. Вона стомилась і заснула біля столу. Вона не чула. Ми двері замкнемо... Ми замкнемо всі двері й будемо малювати. Правда? Тепер все інакше буде. Все, все.. Ось тут Лесик. Лежи, Лесику, лежи, тато буде тебе і сати, він зніме з тебе вічне... Лежи, мій білий... О, ти білий тепер зовсім... Тепер блідість твоя зовсім чудова... Тепер тато буде з нас задоволений. Так я поклала, Нію? Так?

К о р н і й (борючись між тривогою й артистичним чуттям). Так-так... Тільки, Рита.. Це якось ве так все-таки... Трошки вправо. (Береться за голову). Ах, якось мені...

Р и т а. Нічого, нічого!.. Ти тільки почни, подивись на нас, і все пройде, все забудеш. І я забуду, я ввійду в себе. Ось, дивись, зараз, ось я тільки сяду і схилюсь над Лесиком. Він тепер цілком тихо лежить, він уже не буде плакати... 0-о!! (Лице їй кривить судорога муки, але вона перемагає себе). От так, правда? Добре тепер?

К о р н і й. Трошки нижче... Ще... так... (Вдивляється, захоплюється, починає писати).

Рита чудно позирає ва нього, іноді раптом посміхаючись

й зараз же ховаючи посмішку.

К о р н і й. Сьогодні в тебе, Рито, не такий вираз лиця... А, Боже... Зовсім не те на ньому.

Р и т а. Пиши, пиши... Те саме, що треба... Я стомлена...

К о р н і й. А ні! Зовсім не те... І Лесик не такий...

Р и т а (раптом регочучи). Не такий? Ха-ха-ха!.. О, він тепер зовсім не такий, то правда. А я така, така... Ха-ха-ха!

К о р н і й (тривожно). Рито!

Р и т а (хапливо). Ні-ні, нічого, я... у мене нерви трохи... Але ти не звертай уваги. Пиши, милий, пиши, ми мусимо скінчити... Мистецтво вище всього! Я вже вірю тепер... Може, я не так сиджу? Нижче, вище?

К о р н і й. А, Боже... Щось не так... Ти не говори нічого.. Помовчи. Дивись на Лесика... Дивись і мовчи...

Р и т а. Добре... (Дивиться на труп сина).

Далеко знову чута тужну гру скрипки. Лицем Рити перебігає

мука і в болючій скорбі застигає.

К о р н і й (весь оживившись). Так... Тепер так... Тепер дуже добре... Чудесна.. Сиди, Ритонько, сиди, хороша... Так-так.

Скрипка грає.

Рита раптом падає на труп головою і жагуче, болюче ридає.

К о р н і й. Рито! Рито! А, Боже, ну, сиди ж, так же не можна, тільки почав і... Рито ж!

Рита помалу підводиться, чудно дивиться на нього, посміхається й позує.

К о р н і й (з одчаєм). Ну, от! Знов пропало... не те... Дивись на Лесика.

Р и т а. Я трохи стомилась... Дай я спочину... Я раз... У мене голова болить. І в тебе болить?

К о р н і й. А, Боже, так же не можна... Ну,

Р и т а (підходячи до нього). Трошки спочі Голова не болить? Ти не стомився?

К о р н і й. Трохи болить... Ну, та нічого... Рито...

Р и т а. Може, випити трохи аспірину або чогось щоб голова не боліла, бо я так не можу... Ось у мене єсть краплі, я зараз... (Виймає з-за корсажа пляшечку, підбігає до столу, хапливо, дрижачими руками, але з рішучим, суворо-диким поглядом, наливає в склянку води і потім із пляшечки. Несе Корнієві). Хочеш, Нію? Голова не буде боліти. Може, ти сам винен, що у мене не такий вираз, не так бачиш, стомився, голова болить На, випий, голова свіжіша буде... Ну, швидше, потім я... І будемо далі працювати... Ну?

К о р н і й. Та чи поможе? А голова справді болить... (Бере і п'є).

Р и т а (вся заціпенівши, дивиться на нього). Всю!

К о р н і й. Фе, яке воно!

Р и т а. Нічого, тепер все пройде!.. (Біжить до столу, наливає води, дивиться на Корнія, що вдивляється в полотно, і не п'є. Біжить назад). Ну, тепер далі!.. Я вже... Тепер пиши всю ніч... О, тепер ми цілке інакше все зробимо... Тепер ми вже не розстанемося, ні ні... Я ж знаю, що ти це думав... Тепер ми знайдемо нову форму, ми будемо вільні, щасливі, ми сім'ю для мистецтва збудуємо. На цьому трупику, правда? Правда, мужу мій? Правда? |

К о р н і й. Рито, Рито! Не хвилюйся ж так, сиди, тихо...

Р и т а. Як Лесик? Ха-ха-ха! Нічого, будемо всі, як, Лесик... Ми всі троє — одно. Чуєш, правда, ми всі троє одно?

К о р н і й (не чуючи). Рито, в тебе знов нема того, Рито, так же не можна... Я покину, коли так... А, Боже!.. Фу, голова ще більше стала боліти.

Р и т а. Болить?.. Уже?..

К о р н і й. Що "вже"? Ще болить, а не вже...

Р и т а. Чи той, ще... Може, ти зморився дуже?

К о р н і й. Ні, нічого.. Щось трохи ноги... Але нічого... Сядь лучче. Рита..

Р и т а (надзвичайно тихо). Я сяду... Так?..

Застигає й дивиться на труп. Знову скрипка грає тужно

і скорбно. Рита все більше схиляється на труп.

К о р н і й (шепоче). Тепер єсть знов... От тут. Так-так... Це вона.. Воно, вона..

Р и т а (тихо, чудно). Воно? (Посміхається).

К о р н і й. Так-так, нічого, нічого, посмішка ця нічого.. Тепер добре... (Малює). Ах, тільки голова болить... І ноги... не стоять... Якась слабість... Сиди, сиди... (Малює, скрипка грає).

Р и т а (тихо підводиться, урочисто підходить до Корпія). Буде, Нію... Спочинемо.. Годі, любий... Тепер треба спочинути.

К о р н і й (слабо). Ще б трошки. Рито...

Р и т а. Ні, годі... Тепер уже годі.. Нам треба вже спочинути. Правда?

К о р н і й. Щось голова і ноги... Ну, спочинемо трохи.

Р и т а. Спочинем, спочинем... Там, на канапі, правда? Візьмемо туди Лесика і всі спочинемо.. Ходім! (Веде його, бере труп і йде за ним).

К о р н і й. Навіщо Лесика? Може б, нехай там?

Р и т а. Ні-ні, він з нами. Ми всі троє — одно. Правда? Тепер ми всі троє — одно... Правда?

К о р н і й (сідаючи на канапі, стомлено). О, як я стомився, слабість така по всьому тілі... Але гарно.. Нам, Рито, треба спочити. То правда... Завтра ми будемо цілий день. Я мушу скінчити... Ми, Рито, пережили багато... Ну, нічого.. Зараз уже лучче. Правда?

Р и т а. Правда, любий, правда. (Кладе Лесика посередині між собою й Корнієм).

К о р н і й. Це Лесик? О, яка слабість. Я чую, що засну... (Заплющує очі й далі говорить з заплющеними очима).

Р и т а. Засни, засни... Ми всі заснем. Я тільки вип'ю води і теж... Я зараз... (Біжить до столу, наливає в склянку з пляшечки і випиває. Біжить назад, сідає, обнімає Корнія, пригортає до себе й тихо говорить) Тепер усі заснемо.. Правда? Як гарно грає скрипка Вона нам грає... Нам, щоб ми заспокоїлись і заснули Ми знайшли вже нове... Правда, Нію? Ти віриш мед тепер, віриш, що я вже інша?

К о р н і й. Не знаю. Рито, не знаю... Я хотів би тільки вірити... Бо я. Рито, так не можу, як було... Я більше так не можу.

Р и т а. Я знаю, знаю... О, я знаю, що ти не можеш... І через це... Тепер буде інакше... Зовсім інакше...

К о р н і й. А за Лесика... ти простиш мені?

Р и т а. Простю, простю, єдиний мій, за все простю... Ти любиш мене, скажи?

К о р н і й. Люблю, Рито, люблю такою, як ти зараз...

Р и т а. Правда?.. І я люблю... І Леснк любить... І ми всі троє — одно... Як колись... О, тепер ми не розстанемося... І нікуди ми вже не підемо, ні до Сніжинок, ні до Муленів, ми всі разом будемо.. Правда?

К о р н і й (ледве чутно). Правда.

Р и т а. Ну, поцілуй же мене... востаннє.

К о р н і й (слабо повертає до неї лице, цілує). Хороша моя.

Р и т а. Прощай, мужу мій. Білий Медведю.

К о р н і й (слабо посміхаючись). Прощай. До завтра. Як страшко і солодко хочеться спати...

Рита. Спи, Спи... (Суворо і скорбно дивиться на нього).

Скрипка все грає, тужно і жалісно. Рита раптом здригається,

тихо встає і йде до полотна.

К о р н і й (тихо). Рито! Куди ти?

Р и т а. Я зараз. Спи, спи... (Підходить до полотна, знімає його з мольберта, бере з столу ніж і розрізає).

К а р н і й (слабо). Що там. Рито?

Р и т а. Нічого, милий, нічого... Спи спокійна.. Спи тепер.

Вертається, пригортає до себе Корнія, цілує Лесика, потім мужа,

кладе голову йому на плече і з щасливою, стомленою посмішкою

заплющує очі. Скрипка грає серед мертвої типи.