Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

На другой день отца уже не было. Потом был на крещении господскими лошадьми в санях, которого они (Устима), поцеловав в руки, завели все вместе с санками, и привезшего Карманюком неизвестного шляхтича. Карманюк сказал: "Добре, діти, що з вами батько побачився, бо не знаю, чи більш побачусь, треба вибиратись у далекий край".

Важко сказати, що за поривання такі з'являлися в нього. Чи це були обдумані кроки, втіленню в життя яких заважали об'єктивні обставини, чи то всього лиш були хвилинні напади сладкості, тичасової зневіри, або й розпачу: кинути все, до дідька, зректися будь-яких проявів бунтарства, і податися світ за очі, щоб розпочати все спочатку! Щоб хоч кілька років прожити звичайним людським життям – ні від кого не криючись, під власним дахом…

Одне можна стверджувати з певністю: до жодних конкретний дій для того, щоб націлити своє буття в інше русло, він так і не вдався. Хоча мав таку змогу. Якщо вже він, будучи втікачем-каторжанином, долав тисячі кілометрів і виживав, то вижив би і в Чорноморському степу, який саме в ті часи наполегливо заселявся, обростаючи козацькими та військово-поселенськими хуторами. Проте для цього слід було зректися своїх побратимів, зректися боротьби, якій віддано стільки часу і сил. А на таку пожертву Кармелюк, напевне, уже був не здатен.

7

Так, справді, для Устима це був єдиний шанс і врятувати своє життя, і якось налагодити його в умовах степового хуторянського господарювання. Та коли свого часу він запропонував дружині податися разом із ним на південь, у степи, та рішуче відмовилася полишати рідні краї. Напевне ж, розуміючи при цьому, що й там, у степах, її Устима теж могли заарештувати, або й убити ще під час затримання. А, як ми вже знаємо, в грудні 1833 року й саму її було заарештовано і, за переховування чоловіка, засуджено до 25 ударів різками та до чотирьох тижнів арешту.

Так, із "вироку карної палати", що подається в "Доповіді по департаменту Міністерства юстиції "По делу о разбойничьей шайке Карманюка" від 6 липня 1837 року, випливає, що "…хотя сыновья разбойника Устина Карманюка Иван и Остап Карманюки, по собственному их признанию, оказались виновными в необъявлении полиции о том, что отец у них бывает, но, по уважению отношений детей к отцу и по тому, что они на повыльном обыске в поведении одобрены… Остапа оставить от взыскания свободным, а об Иване, за смертью его, заключения не делать".

Крім того, суд постановив мати за Остапом " з боку поліції суворий нагляд і зауваження".

Відбувся суд і над дружинами синів Кармелюка – Марією, яка стала дружиною Івана, та Федоською, дружиною Остапа. Звинувачені у зв'язках з Кармелюком, вони, одначе, не були засуджені до ув'язнення чи сибірського заслання. Відносно них вирок суду був таким: "Залишити під підозрою стосовно взаємин із злочинцями, піддати нагляду місцевої поліції".

А ось 28-річну солдатку ("рекрутку") Марію Луцкову, яка зізналася в "блудному співжитті зі злочинцем Карманюком", суд засудив до десяти ударів батогом та до віддання під нагляд місцевої громади. Проте комісія Сенату, яка розглядала її справу, змилувалася над жінкою і зменшила кількість ударів батогом до п'яти.

Якщо зважити, що насправді йдеться не про якогось там ватага звичайнісінької зграї розбишак, а про керівника повстання, про ворога iмперії, то, погодьмося, що ставлення влади до кармелюкового сина Остапа виявилося дуже й дуже гуманним. Для порівняння, згадаймо, з якою жорстокістю розправлявся, скажімо, комуністичний режим Радянського Союзу з родичами тих, кого він засуджував, як так званих "ворогів народу". Хоча саме за радянських часів чулося найбільше "публіцистичних ридань" преси та офіційних прокомуністичних істориків з приводу нещасливої долі Кармелюка та його послідовників; й особливо — з приводу "нелюдської жорстокості царських сатрапів"

Ну а щодо відзначення заслуги Рудковського... Зауважу, що нагородження імператорським перстнем — це була рідкісна і, так би мовити, неофіційна, але дуже особистісна нагорода, якою, за традицією, російські імператори, як, втім, і монархи інших держав, відзначали заслуги людей близьких до імператорського двору, членів імператорської родини; причому враховувалися якісь важливі заслуги не лише перед державою, але й особисто перед імператором.

Безсумнівно, вбивці ватажка селянського повстання було виявлено неабияку честь з боку самого імператора, але честь ця відгукується в серцях нащадків великим історичним безчестям. Ну а щодо повстання... Цар і його чиновники прорахувалися: після смерті Кармелюка повстання тривало ще майже п'ять років. І ще добру чверть століття народ відмовлявся вірити в загибель свого захисника і месника. Не вірив. Чекав. Плекав надію. Не дивно, отже, що про жодного героя України не складено стільки пісень, легенд, казок, переказів, оповідок, як про Кармелюка.

Ой, Кармелю, Кармелюче,

Ти славний козаче,

За тобою, Кармелюче,

Вся Вкраїна плаче.

Правдиво співається. Істинно так: плакала. Як плачуть по волі. По страченій мрії.

* * *

Така вже вона, трагічна правда життя. На будь-якого найвідважнішого і наймужнішого народного героя завжди знайдеться вбивця; будь-яке найвідчайдушніше повстання, якщо воно не переросло у всенародне і якщо гаслом його не стало: "Воля або смерть!", рано чи пізно буде придушене. Що й підтверджено долею селянського повстання під проводом Устима Кармелюка. Залишившись без вождя, воно поступово згасало, розсипаючись по Україні іскрами затаєного гніву і надії.

Одначе й після згортання неправедної діяльності Галузинецької комісії, ще впродовж кількох десятиліть царська пропаганда робила все можливе, щоб зашельмувати ім'я героя, витруїти його зі свідомості народу разом із рідною мовою, з піснями і легендами, разом із національною самосвідомістю. Ясна річ, досвід у Петербурга в цій справі був величезний і, водночас, жахаючий, набутий на утисках і стражданнях десятків великих і малих народів. І все ж таки в історії з Кармелюком це йому явно не вдалося.

Повстання зазнало поразки, мети своєї Кармелюк не досяг. Та, зрештою, і не міг досягти, тому що для боротьби з такою могутньою імперією, якою поставала тогочасна Росія, слід було створювати великі боєздатні загони, очолювані досвідченими командирами; потрібні були — спільний штаб, єдине командування, джерела фінансування та збройного і продовольчого постачання. Тобто потрібна була вся ота структура, яку свого часу спромігся, розбудовуючи свою народно-визвольну армію, створити Богдан Хмельницький.

Але треба зважити, що й сам Хмельницький мав достатній військово-дипломатичний досвід, й опирався він на козацьку військову силу; й командирами його полків та корпусів ставали досвідчені воїни, які вже бували в походах проти поляків, турків, татарів…

Тож, коли з височіні цього історичного досвіду поглянути на дії Кармелюка як керівника повстання – вони видадуться занадто невпевненими та непрофесійними. Інша річ, що Кармелюк і не ставив собі за мету піднімати велике національно-визвольне повстання. Принаймні не існує жодного документа, який засвідчував би, що у своїх діях Кармелюк піднявся до усвідомлення боротьби за незалежність України, за національно-культурну рівність українського народу з російським, нехай навіть і в межах Російської імперії.

Тобто всі відомі на сьогоднішній день документи і спогади свідчать тільки про одне – в особі Кармелюка маємо класичного стихійного бунтівника, яких історія людства знала тисячі. Жоден із таких бунтів ні до якоїсь значної зміни соціального ладу, ні до розвалу імперії чи здобуття державної незалежності, так і не призвів. Проте на зміну одним "робін гудам", які, через свою бунтарську непокірливість, жертовно йшли на вогнища соціального гніву, знову й знову з'являлося кілька нових.

Й ось тут постає питання: якщо бунт Кармелюка від самого спалаху свого виявився безнадійним, — і це було очевидним і для побратимів Устима, і для його ворогів, — то в чому ж тоді криється джерело всенародної поваги до нього? Чому приклад його життя і боротьби був і залишається таким повчальним для народу? Чому він усе ще актуальний для нас і сьогодні? Особливо, сьогодні.

Очевидно, тому, що все життя Устима Кармелюка вчить нас, як, потрапляючи в найневірогідніші життєві ситуації, мужньо переносячи фізичні і моральні тортури, ми повинні зберігати свою людську і національну гордість і гідність, віру в правоту своєї справи, в святість принципів, святість своєї боротьби.

А згадаймо, як часто не вистачає всім нам — від людей "малих і непомітних", до більш ніж помітних громадських і державних діячів, зокрема, й народних депутатів, — саме цього вміння зберігати перед конституційним троном деспота, перед знаряддям ката, перед циркуляром "Ивана не помнящего родства", на килимі перед керівним хамом, перед столом волюнтариста і бюрократа — свою гідність, своє політичне і громадянське обличчя!

Саме в цьому розумінні образ Кармелюка несе в собі — і пам'ять народу засвідчує це, — величезний заряд високої моральності, а ще — тієї духовності, витоки якої – в усвідомленні свого коріння, в пошуках відповіді на питання: " Хто я такий, і чим можу прислужитися своєму народові?"

Невипадково, отже, що подвиг Кармелюка продовжує збуджувати розум і творчу уяву багатьох літераторів, істориків, краєзнавців, збирачів фольклору… І не тільки серед українців, не тільки в Україні. Ці краєзнавці та пошановувачі давнини, як тільки можуть, відзначають пов'язані з Кармелюком дати, ведуть пошук документальних свідчень, записують легенди і перекази, визначають місця тих чи інших подій...

8

Сталося так, що небурхлива та негучна хвиля кармелюківського правдошукацтва захопила свого часу й автора цих рядків.

Ще в 70-х роках, тепер уже минулого століття, перебуваючи у журналістському відрядженні в Кодимському районі Одещини, я знайомився з околицями села Загнітків, і на схилі глибокого, рідкісного для цих місць, каньйону побачив своєрідну по формі, двоповерхову печеру, поряд із якою сирітно тулилося давно забуте орлине гніздо.

Я вже знав, що історію цього яру пов'язують із кармелюківським рухом, а парубійко, з місцевих, що супроводжував мене, пояснив, що, за чутками, це — печера Кармелюка, і що Устим багато разів бував у ній, ночував, переховувався від жандармів.

Ясна річ, я засумнівався в правдивості цієї версії, але одразу звернув увагу, що печеру нібито спеціально створено для того, аби про неї складали найневірогідніші легенди, навіть якщо нею справді ніколи не ступала нога жодного повстанця.