Обкрадення Мікеланджело - Сушинський Богдан

1

...А розбудив Ореста власний зойк. І тепер він стояв посеред невеличкої, перетвореної на в'язницю, комори, намагаючись збагнути: вирвався той зойк насправді, чи, може, тільки зародився у нім, та й так і сконав десь у скатованих грудях, а він лише наснив собі приглушене страхом відлуння.

Троє інших в'язнів мовчазно й сирітно тулилися попід стінами, на таких самих нарах. Одначе Орест навіть не чув їхнього дихання, немов би всі вони повмирали цієї страшної ночі, так і не дочекавшись світанку і страти.

— Це – все! – прошепотів він, вдивляючись у темряву. — Звідси мені вже не вирватися: звідси – вже ні...

Мабуть, троє інших в'язнів теж не спали. То була лише хвиля забуття, що на якийсь час вирвала іх із реального світу й кинула у потік марення. Але й у ньому в'язні не знаходили нічого, окрім безпорадності і страху.

"Чому так тихо?! — з жахом думав Орест. — Хоча б почути дихання котрогось... Чи крик вартового... Невже все вимерло?."

Тиша і морок злилися довкруг нього, схолодили груди відчаєм, і Орест відчув, що задихається.

— Звідси не вирвуся, — проказував одні й ті ж слова. — Звідси — вже ні....

— Не поможе, — прохрипів Дмитро Величан, котрого мали стратити разом із ним, може, вже навіть сьогодні. Бо тих двох ще водили на допити, і вони сподівалися, що їх просто засадять до в'язниці чи до концтабору. — Ніякі молитви тут уже не зарадять. .

— А я і не молюся, — гарячково відказав Орест, не бажаючи, щоб хтось запідозрював його у боягузтві. — Хіба я молюся?!

— Та навіть якби й молився...— докинув зі свого кутка Стефан Рануш. Як з'ясувалося, ніхто з них, насправді, не спав. Просто, кожного з них пообсідали думки, і важко було вириватися з їхніх тенет. — У таку ніч дозволено все: плакати, молитися, проклинати... Щаслива ніч приречених.

— Але я не молився! — роздратовано відказав Орест, ніби його впіймано було на страшному гріху.

— Та яке вже це має значення? Не про гонор думати зараз треба, а про втечу, — знову заговорив Дмитро. – Хоча... і про гонор теж. Є тут у мене один план. Ото біда — запізно він зродився.

— Треба спробувати втекти, прямо під час страти, якщо тільки дійде до неї, — подав голос Ілько Мащук. – Хоча б один із нас, а вирветься. Раніше таке не раз траплялося. Я по книжках читав.

— У книжках – так, траплялося. Але не в житті. Не вирватися вже мені звідси, — безнадійно пробубонів Орест. — звідси – вже ні.

— Бо ти вже поховав себе. А ми ще живемо.

На цей закид Орест не відповів, та й не знав він отих слів, котрими міг би розвіяти свою безнадію.

Тим часом жили на скронях його пружилися, і поміж гучними ударами пульсу в'язень уловлював їхнє щемке тремтіння. У ці хвилини Орестові здавалося, що його загнано до якогось кам'яного мішка, куди не проникає навіть повітря, і він ось-ось знепритомніє від страху і задухи. Від страху... і задухи.

2

Минуло кілька хвилин. Десь там, у теплій вологості ночі, зринули і відразу ж згасли голоси вартових.

Орест постояв перед дверима, мовби чекав, що зараз станеться диво і вони відчиняться, потім зболено зітхнув і повернувся до нар. Присівши біля них на долівку, Орест намацав за кострубатим стовпцем шматок деревини і, втішившись, затис його у спітнілій долоні.

То був звичайнісінький кусочок липової дошки, що впав з-під сокири теслі й лишився непомічений прибиральниками. Щойно німці наказали теслям швидко перетворити дерев'яну комору на в'язницю, бо у підземеллі під поліцейською управою всі заарештовані вже не вміщалися, майстри звалили неподалік од комори кілька лип, розпиляли їх та й збили ці нари. Нікому й на думку не могло спасти, що першим, кому доведеться лежати на цих липових дошках, буде різьбяр, і що він тішитиметься своєю знахідкою, як порятунком.

А знайшов він цей обрубок першого ж дня, коли його, зсіченого шомполами, привели сюди й кинули на ці дошки. Усю ніч різьбяр утопив у болях, аж десь перед світанком на годину-другу заснув. Коли ж прокинувся – заманливо почув запах липової деревини.

Спочатку він навіть не міг збагнути, звідки цей запах рідної домівки долинає. Бо й дід, батько, та й сам він — завжди запасалися липовими колодами, щоб потім довгими зимовими вечорами чаклувати над м'якою, податливою, "майстровою", як називали її поміж собою різьбярі, деревиною.

Та коли перевернувся на живіт і притулився губами до шерхкої дошки, збагнув: запах іде від неї. Виявляється, теслі збили ці нари зі "свіжої", ще живої липи; це ж треба: стільки цінної, майстрової деревини перевести!

Ще не усвідомлюючи до пуття, що робить, різьбяр спустився на долівку і заходився повзати попід нарами, оглядаючи їх, аж поки не натрапив на цей шматочок.

"Що він там, неборака, робить?" — з тривогою запитав був Ілько котрогось із сусідів.

"Сам уже, напевне, не тямить, що… Мабуть, так скатували чоловіка...".

"Та цей нібито міцний. Принаймні досі тримався"

"Е, та по катівнях і не таких виснажують і ламають".

"Що ти там робиш, чоловіче?!" — гукнув Ілько.

А що він міг відповісти? Сказав:

"Та просто так, оглядаю...".

" Це ж іще не шибениця, щоб її так сердечно оглядати, це лише нари"

"А мені здається, що неборака вже збожеволів, — мовив Дмитро, навіть не турбуючись про те, чує його Орест чи ні, бо вірив, що так воно й сталося. — Але хтозна, як усім нам поведеться... Може, йому ще й пощастило, що вже не сповна розуму. Таким і на страту йти, наче на перше побачення".

...Вже як трохи розвиднилося, Орест пильно оглянув усі закутки, та й під самими дверима вгледів невеличке скельце. Знахідка була великою вдачею, бо відтоді навіть нидіння у в'язниці почало набувати певного смислу. Чекаючи страти, він робив те єдине, що лишень міг і повинен був робити істинний різьбяр. І страх перед смертю непомітно якось поступався в його свідомості побоюванням, що занадто вже мало часу в нього лишається; що не встигне закінчити свого витвору, тому що завадить страта.

...Ось і зараз, прокинувшись посеред ночі, Орест сів у кутку, під сивим місячним струменем, підніс деревину ближче до очей і, напруживши зір, торкнувся її скельцем... наче власної вени.

Різьбив...

Над витвором цим ще лишалося роботи й роботи, проте в уяві майстра вже поставало виснажене тіло "Приреченого", що стояв під шибеницею. Мабуть, він так і назве своє скульптурне старання – "Приречений", уже хоча б тому, що цим приреченим залишався він сам.

Очі Орестові сльозилися, й увесь він проймався тремтінням, яке вже не годен був стримувати, бо ж породжувалося воно не лише голодом і болем, але й тяжким нервовим розладом, що руйнував його тіло ось уже впродовж місяця. Різьбяр, звичайно ж, не вірив, що може знайтися сила, котра зупинила б це руйнування. Та й навіщо зупиняти, адже все одно – страта. Але, що більше він упевнювався в неминучості власної загибелі, то старанніше випещував кожен прожилок свого "Приреченого".

3

Задрімавши, Орест не почув, як двері відчинилися і до в'язниці зайшов німецький офіцер. Прокинувся лише тоді, як німець носком чобота підняв його руку, щоб краще розгледіти затиснуту в ній річ.

Заарештований очікуюче глянув на есесівця, відсмикнув руку й притулив "Приреченого" до грудей; чужинцеві зась було до того, що він вирізьбив у цю свою останню ніч. Жалкував лише, що, вкрай виснажений, так несподівано заснув, що навіть не встиг, як завше, заховати свого витвору у виямку під нарами. А зараз він над усе боявся, щоб ще не довершений, але у задумі його вже народжений "Приречений" не загинув разом із ним. Що не кажи, а цей "шибеник" — єдине, що він ще міг залишити по собі.

— Ти вирізьбив це тут? – раптом по-російськи запитав офіцер, бачити якого майстрові раніше не доводилося.

— Переводячи сюди, ми його обшукували, — нажахано пояснив поліцай, що супроводжував офіцера, але той удав, що не розчув його белькотіння.

— Де ти зробив це, запитую? – знову звернувся до різьбяра. — Вже тут, у в'язниці?

— А де ж іще? — здвигнувши плечима, спроквола відказав Орест.

— З офіцером треба говорити стоячи, — з притиском нагадав німець. – Тим паче – з офіцером СС. До речі, дозвольте відрекомендуватись, майстре. Перед вами — оберштурмфюрер фон Штубер.

Орест зиркнув на нари. Жоден із трьох в'язнів навіть не підвів голови, неначе їм байдуже було до всього, що навколо них діялося.

— Наказуй он тому, — кивнув на поліцая, – тому що він, як-не-як, а при службі. Я ж усього лиш селянин, і взагалі ніколи ніякої зброї у руках не тримав. Мене заарештували нізащо.

Проте, говорячи це, все ж таки підвівся. Хто б не говорив зараз із ним, але цей чоловік стоїть, отож і йому годилося б, із поваги…

— Він — кульгавий, тому до війська його не брали, — знову запопадливо пояснив поліцай, що був із місцевих і добре знав цього різьбяра. – Та, поза це, він міцний, як бугай. А ще — стало відомо, що знався з партизанами.

Офіцер щось зневажливо буркнув по-німецькому, мабуть, даючи зрозуміти, що зв'язки арештанта з партизанами зараз його не цікавлять. Натомість вирвав із Орестової руки "Приреченого", довго й прискіпливо оглядав його при світлі сонячного проміння, що долинало через заґратоване вікно та прочинені двері, а тоді запитав:

— І давно захоплюєшся таким майструванням?

Орест не відповів. Хіба не все одно, коли визріло в ньому це ремесло? Страшно, що сьогодні, або завтра на світанку, воно разом із ним умре.

— Я ж не запитую про розташування партизанських таборів, або про чисельність підпільної групи! – ввічливо обурився оберштурмфюрер військ СС. — Ідеться про мистецтво, про високе... мистецтво.

Мовивши це, він знову підніс "Приреченого" поближче до очей, покрутив його у руках і простягнув Орестові.

— А що... непогано, непогано. Цього не розстрілювати. Поки що. І не катувати, — звернувся до поліцаїв, що супроводжували його. — Гріх убивати митця, який не завершив роботу над своїм витвором. Страшний гріх. Мабуть, це єдине, що на війні ще може вважатися "гріхом". Чи, може, я помиляюсь?

Оскільки ніхто не відповів, то офіцер, знизав плечима і, витримавши належну паузу, поцікавився у старшого поліцая, хто там у нього записаний першим.

— Стефан Рануш, — розгорнув свого папірця поліцай. — Виходь!

— Розстрілювати будемо поодинці, — мовив офіцер, удавано зітхнувши. — Котрийсь не витримає і розповість усе, що знає.