Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан
Хліба ніякого не було, ми тоді і не бачили його. Як з весни почали дуже мерти, бувало, цілі сім'ї, то сільська рада посилала підводу звозити трупи з села на цвинтар. І мені, ще молодому, трохи при силі, давали ( в колгоспі) наряд – звозити мерців. Ще з одним хлопцем їздили удвох по кілька разів. Давали нам за це зайву миску кулешу. І це добре, бо ж голод, навколо всі мруть. Голова сільської ради тоді був у нас якийсь чужий — Штефановський, а секретарем – наш. То він мені сказав тоді, що в нашому селі померло сімсот душ, а в сусідній Дубовій – тисяча(!).
Як пішли жнива, появились черешні, то трохи полегшало. Ховали в пазуху жменьку гороху чи пшениці, несли додому голодним дітям. Але міліція днювала і ночувала в селі під час жнив. Обшукували, знаходили і судили в НКВД. А звідти хто вертався? Погибель настала для нашого працюючого народу"
На жаль, тоді, в голодоморно-репресивні тридцяті, в кармелюківськім краї не знайшлося народного героя, який би зі зброєю в руках заступився за скривджений, поневолений комуністами народ; проте бунтарський кармелюківський дух і досі живе. Досить сказати, що в 1989 році (точної дати в селі не пам'ятають), тобто майже за два роки до проголошення Незалежності України, у Кармелюковому, на височезній вежі сільської котельної, юний український патріот Дмитро Семенюк, першим на Вінничині, а можливо, й на всьому Поділлі, підняв синьо-жовтий прапор Незалежної України.
Щойно про це дізналися в райцентрі, як негайно в село над'їхала ціла зграя міліціонерів та кадебістів зі Жмеринки та Вінниці, які, на виду у всього села, з ненавистю ординців-окупантів, заходился розстрілювати цей прапор, цей символ боротьби українського народу за свою незалежність — з автоматів! Будь-що намагаючись з'ясувати, хто насмілився повісити цей прапор, міліціонери та кадебісти затримали і піддали допитам активіста місцевого " Народного Руху" Петра Лукашенка, та ще майже тридцятьох активістів, і просто молодих сільчан.
Вважаю, що саме час дізнатися, за архівними міліцейськими та кадебістськими документами, прізвища цих людей, щоб народ поіменно знав тих, хто розстрілював з автоматів перший на Вінничині прапор національного визволення, прапор Незалежної України.
Водночас пропоную спорудити на місці згаданої події пам'ятний знак, на якому були б викарбовані прізвища Дмитра Семенюка та інших патріотів, які зорганізували та здійснили цей мужній, героїчний вчинок.
12
Разом із сільським головою Миколою Івановичем Огородником, який ось уже впродовж дванадцяти років очолює Кармалюківську сільраду, ми йдемо селом, навідуючись до святих для кожного сельчанина "кармелюківських місць". Передусім, зупиняємося перед пам'ятником воїнам-визволителям. Так, ідеться, про Другу світову війну. Але як не згадати при цьому, що в часи німецької окупації в селі діяла підпільна організація імені Устима Кармелюка, і що згодом і її члени, і чимало інших головчинців та жителів сусідніх сіл, увійшли до складу партизанського загону, який теж носив ім'я народного месника.
Хто б не навідувався до Кармалюкового, обов'язково приходить до невеличкого плато на одній із недалеких сільських околиць, від якого починається схил розлогої мальовничої долини. Саме туди подалися й ми з Миколою Огородником. І, поки моя дружина Антоніна, з фотоапаратом у руках, чаклувала над увічненням навколишніх краєвидів, сільський голова з жалем констатував, що батьківська хата Устима, на жаль, не збереглася, зате зусиллями сільської громади їм вдалося впорядкувати цю місцину та встановити пам'ятний знак, на якому викарбувано: "Тут стояла хата, в якій народився і жив народний герой України Устим Кармалюк", а невеличка дощечка, прикріплена до цього пам'ятного каменя з іншого боку, сповіщала нащадків, що даний пам'ятний знак споруджено земляками Устима 22 жовтня 1970 року.
— З цієї долини, — оповідав Микола Іванович Огородник, — Устим Кармалюк завжди, чи то сам, чи з побратимами по зброї, з'являвся у селі, і нею ж відходив, коли в селі на нього чатувала небезпека. Саме з неї відкривався шлях до густих лісів та до пошрамованих яругами урочищ, до ще й досі не обстежених до пуття підземель...
Сільський голова знає чимало легенд і переказів, він годинами міг би розповідати про цікавих людей своєї сільради, якій, крім Кармалюкового, підпорядковані села Петрані та Майдан-Головчинський, і загальна чисельність жителів якої вже навіть не дотягує до тисячі осіб. Але складається таке враження, що в нього геть усі люди з цих сіл, кого б не згадав, навдивовижу цікаві – своїм родовим корінням, своїм ставленням до минувшини і сучасного життя, своїми звичками і захопленнями. І мабуть, він має рацію: важко, майже неможливо керувати селянською громадою у наші, такі непрості для України, часи, не вбачаючи в кожному жителеві сільради своєрідну, гідну подиву і поваги постать. Так ось, сільський голова Огородник якраз і володіє тією особливою здатністю наділяти кожного з селян своїм особливим баченням його фізичної і духовної сутності.
Особливо гостро я відчув це, коли, після відвідин спустілого батьківського обійстя Устима ми прийшли до обійстя його прямого нащадка – по синові, від Марії Щерби, Остапу, — Петра Павловича Кармана. Так-так, саме Кармана… Хоча дехто з близьких і далеких за родством нащадків народного месника воліють перейти на олітературене призвище Устима – Кармелюк. І це їх право, адже вони роблять це за покликом душі і крові. Проте всі чоловіки в родовідній гілці, яка пролягла від Устимового сина Остапа — до сьогоденного головчинського фермера-одноосібника Петра Павловича, воліють дотримуватися отого первісного прізвища роду свого – Карман.
І, що важливо, — незважаючи на майже двохсотлітню полеміку дослідників з приводу спражнього прізвища Устима, про що ще йтиметься трохи далі, вважали і вважають себе отими, істинними Карманами, від яких і походять усі оті прізвища, прізвиська та псевдоніми народного месника – Карманюк, Кармалюк, Кар-Мелюк…
Якийсь час я допитливо споглядаю господаря добре впорядкованої фермерської садиби — середнього зросту, русявого, неговіркого, з чітко вирізьбленим вольовим обличчям та пронизливим поглядом блакитних очей, і визнаю, що особливі прикмети мого сучасника Петра Кармана ( він 1969 року народження) по суті повністю співпадають з прикметами, що двісті років тому тиражувалися писарями по сотнях поліцейських, жандармських та судових "справ", довідок, повідомлень, указів та вироків…
— Цілком природне запитання: яким є ваше особисте ставлення до діянь свого предка, Устима Кармелюка? — цікавлюся в Петра Павловича, щойно спільно вдалося переконати, що робочий одяг його нікого з приїжджих не дивує, і "світлини для історії" не зіпсує.
— Ну, та люди знають, що кажуть про Устима, і за що його шанують, — стримано відповідає нащадок "Українського Робін Гуда". – А в нас тут і досі стільки переказів, легенд пісень... Як усі люди наші, так і я – шаную свого предка, бо є за що.
— А слава Кармелюка якось допомагає в житті, чи, навпаки, туристи від діла відволікають?
— Так, час від часу, хтось навідується. Проте відволікатись особливо ніколи. Весь час — у роботі, біля техніки, — киває в бік дещо дивної конструкції тракторо-комбайна. – Слава — вона якось ніби так, сама по собі існує... – з суто кармелюківською незворушністю пояснює Петро Карман. — А ми, тут, при роботі — самі по собі.
…Й господарюють вони на своїй ниві удвох із дружиною Валентиною. Є ще донька Наталя, але вона поки що у місті, навчається у медичному коледжі.
— А чи збереглися в родині хоча б якісь реліквії, або, просто, документи, предмети мистецтва чи побуту, які б розкривали буття Кармелюка, його дітей?..
— На жаль, нічого такого, старовинного, мені вже не дісталося. Два століття минуло, стільки воєн і всього іншого відшуміло над цим краєм. Але з цікавістю сприймаю все те, що вдається віднайти нашому музеєві…
— Годилося б мати ще й прямого продовжувача роду по чоловічій лінії та носія прізвища, — проказую так, ніби між іншим, — сина тобто…
— А таки годилося б…
І лише коли ми підійшли до його технічного витвору, —Петро Павлович розговорився, і майже з захопленням почав розповідати про особливості конструкції свого оригінального, на вигляд, витвору. Втім, дотепний на слово Микола Іванович Огородник уже встиг пояснити мені, що насправді це "диво техніки" запатентованої назви поки що не має. Петро зумів скомпонувати його власноруч, і тепер воно становить собою вишуканий гібрид з елементів трактора, кукурудзяного комбайна, самоскида і джипа. За зовнішнім виглядом своїм до світових елітних моделей позашляховика не дотягує, зате в господарстві, та ще й за умов хронічного тутешнього бездоріжжя, річ незамінима.
До слова, нещодавно в районі стався цікавий випадок: один із роду Карманів офіційно змінив своє прізвище Карман на Кармелюк. Отож надалі дослідники матимуть справу ще й з нащадками народного месника, які поставатимуть під його олітературеним прізвищем-псевдонімом Кармелюк.
Як уже мовилося, свого часу дослідникам вдалося віднайти дві метричні книги, в яких було виявлено дев'ять записів, які стосувалися Устима Кармелюка – про його хрещення, вінчання, хрещення дітей. Всі вони належали головчинcькій Свято-Покровській церкві, яка не збереглася. Як повідомила директор Музею історії села Кармалюкове, велика ентузіастка дослідження минувшини свого краю Людмила Василівна Крайнік, на тому місці, де свого часу розташовувався цей храм, тепер знаходиться шкільне обійстя.
До речі, Людмила Василівна — теж із роду Устима Кармелюка і, як і Петро Карман, простежує свій родовід від Устимового сина Остапа, точніше, вже від Остапового ( він був багатодітним) сина Тараса. Відтак, формування "кармелюківської" експозиції в сільському музеї – це для неї не лише службовий, але й родовий обов'язок перед пам'яттю славного предка.
Значну книжкову виставку, присвячену Устиму Кармелюку, зібрала й завідувачка сільської бібліотеки Світлана Петрівна Зябченко. Оскільки бібліотека розташована в тому ж приміщенні Будинку культури, що й музей, то для шанувальників давнини її кармелюківські полиці стають природним продовження музейних експозицій.
Що ж до появи самого музею, то засновано його було того ж 1955 року, якого з'явився вже згадуваний Указ Президії Верховної Ради УРСР про перейменування Головчинців у Кармалюкове.
