Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Судячи з усього, подальша доля його так і залишилася для поліцейських невідомою, а, якщо зважити, що засуджено його було за "підробку (підчистку) паспорта й інші карні вчинки", то неважко припустити, що йому знову вдалося зникнути десь на просторах неозорої імперії, або за її межами, з черговим підробним паспортом.

А дізнаємося про це — зі "Списка об 11 арестантах, в каменецком крепостном тюремном замке содержащихся, учинивших было ночью противу 13 марта 1823 года возмущение, буйство и самой побег". Завдяки йому, стали відомі імена всіх змовників-утікачів, а також офіційні причини їх арештів. Отже, до цієї групи увійшли:

Устим Карманюк – за грабунки та втечу при відправці на каторгу; Антон Харлампович – за крадіжку; уже відомий нам Йосип Москалінський; Йосип Свенцький (Свенцицький) – за крадіжку; Микола Прокоф'єв – за бродяжництво; Матвій Горбанець – цей в'язень уже був засуджений за грабунки, отримав покарання 25-а ударами батога, і чекав формування етапної партії, з якою мав вирушати на каторжні роботи; Шимон Маковський – за крадіжку; Михайло Москалюк (Миколюк) – українець, який дезертирував з австрійської армії. Засуджений за крадіжку, він, крім того, чекав, що його видадуть австрійській владі; Казимир Борщевський – засуджений за неодноразові крадіжки. Причому напроти нього стоїть загадкова приписка: "Дело о сем арестанте — в Правительственном Сенате по 5-му департаменту".

З цього ж рапорту випливає, що вирок суду стосовно справи про втечу з в'язниці був таким: "По делу сему Каменецкий поветовый суд рассматривая, мнением 24-го ноября 1823 года, заключил:

Из числа бежавших арестантов Струтинского, убитого во время его побега, предать суду божию; прочих же, так как одни из них присуждены к ссылке в Сибирь на поселение, другие — в каторжную работу, а некоторые по приговорам телесно наказаны, из них Москалинского, Борщевского, Харламповича и Карманюка, яко зачинщиков, наказать по 60 ударов, а Маковского, Лазаркова, Прокофьева, Горбаня и Свенцицкого (Свенцкого), повиновавшимся первым, по 30 ударов…".

Що ж до дезертира з австрійської армії Москалюка, то про тілесне покарання його не йдеться, зате мовиться, що він підлягає "висилці за кордон". Приймаючи це рішення, судді, напевне, знали, що закони в Австрійській імперії суворі, там сибірських поселень та сибірських каторжних робіт у судових вироках не передбачалося, зате грабіжників у більшості випадків вішали, а дезертирів – розстрілювали.

4

На жаль, слідчі та судові документи не дозволяють відтворити всю картину тюремного бунту в Кам'янці і, зокрема, роль у ньому Кармелюка; як і з'ясувати, чому сталося так, що він виявився серед четвірки втікачів, яких затримали одразу за воротами. Проте опосередковано можна дійти висновку, що ці четверо нав'язали охороні сутичку, і в такий спосіб дали можливість іншим в'язням утекти. Самі ж відірватися від погоні вже не зуміли.

Причому цей висновок прямо випливає з довідки слідчої комісії, в якій читаємо: "Между тем, караульный офицер, оставаясь на гауптвахте с частью караульных солдат, другой приказал преследовать бежавших… И так они пустились вслед за арестантами чрез ворота на поле, где, при сильном их противоборствии, зарядили ружья и начали стрелять…"

І все ж утеча ця видається досить дивною. Передусім, незрозуміло, чому збиваючи з ніг вартових, утікачі не роззброювали їх, щоб, натомість, озброїтися самим? Адже тоді вони могли б відстрілюватися. Залишається загадкою, в який спосіб одинадцятеро в'язнів, озброєних лише полінами, зуміли виламати ворота; враховуючи при цьому, що на таку складну операцію їм відводилися лічені хвилини: адже по той бік воріт чатували вартові, а з глибини фортечного двору насувався на них караул. А діяти їм, якщо вірити рапортові, доводилося лише "дошками від нар і кілками, із дрів, складених у тюремному дворі".

Ось і виникає питання: у який спосіб така невеличка купка людей, озброєна таким примітивним знаряддям, могла виламати фортечні ворота? Адже з багатьох історичних джерел та художніх фільмів добре відомо, якій насправді кількості воїнів, і з якими зусиллями, доводилося таранно розламувати ворота під час штурму будь-якої фортеці.

Значно спрощеним видається завдання повстанців, якщо припустити, що проривалися вони не через головні ворота, а через якусь бокову хвіртку, тобто через таку собі "прохідну-караулку", на якій вартові перевіряли документи всіх тих офіцерів і чиновників, які входили до фортеці та виходили з неї.

По тому, як уже 13-го березня Казимира Борщевського було схоплено всього за три версти від Кам'янця, а солдати-єгері, котрі прочісували навколишні[ ліси і поселення, виявили п'ятьох інших "колодників" не змогли, — віце-губернатор Грохольський і губернське правління звернулися не лише до всіх навколишніх земських поліцій та до сусідніх губернаторів, але й надіслали листи "пограничному австрийскому правительству и бессарабскому гражданскому губернатору, чтобы в тамошних областях усилены были меры строгого примечания и надзора за пробравшимися, на случай, туда пятью преступниками. Коим и приметы сообщены с тем, дабы, по отыскании, представлены были за строгим караулом в Каменец-Подольский. О надзоре по черте границы, от Австрии и Бессарабии, и со стороны таможенной стражи сделаны равномерно с окружними начальниками сношения"

Одночасно граф Грохольський створив комісію, якій наказано було обстежити стан фортечної в'язниці, її воріт, а головне, з'ясувати, чи не виявилося серед охорони людей, які були б у змові з "колодниками", і своїми діями чи бездіяльніст. допомогли здійснити цю акцію.

"Независимо от сих распоряжений, — повідомляв Грохольський цесаревичу Костянтину Павловичу, — принятых о преследовании и поимке беглых, 13 марта наряжена мною, по сношению с каменец-подольским комендантом, комиссия из советника главного суда 2-го департамента и командира-каменец-подольского гарнизонного батальона. Чиновники сии производят уже исследования о причине сделанного арестантами покушения, и виновных в том, а также имеют обязанность со всею строгостью раскрыть, в каком положении находились тюремные двери и крепостные ворота, и самой караул во время возмущения и побега арестантов, и не имело ли место послабление с чьей-либо стороны в надзоре и демонстрировании арестантов.

По немедленном окончании следствия виновные арестанты в зловредном покушении на побег, выломку и за причинимые при сем караульным военным 36-го егерского полка нижним чинам кольями увечий, преданы будут…законному осуждению"

* * *

Оскільки особисто для Кармелюка втеча з самого початку не вдалася, то вже 11 квітня того ж 1823 року вирок щодо нього було виконано. На кам'янецького міському майдані Кармелюк "наказан 101 ударом кнута"; а потім йому " вновь выжгли клеймо на лбу и сослали в вечную каторгу в Сибирь".

В загальних рисах дослідникам відомо, що цього разу жандармам вдалося пішим конвоем довести Кармелюка до Зауралля. На початку лютого 1825 року він опиняється в губернському місті Тобольську, звідки, вже за кілька днів, його переводять до Ялуторовська ( в деяких джерелах зустрічаємо написання – "Ялтуровська"). Проте відбувати покарання Кармелюк наміру не мав. Уже наприкінці лютого він здійснює втечу з ялуторовської гуральні, але його знову заарештовують і, запровадивши значно суворіші умови утримання, переводять на мідний завод коло Тобольська.

Тепер Устим уже готувався до втечі значно старанніше, до того ж, набув певного досвіду. Не минуло й місяця після першої втечі, як у березні 1825 року він знову полишає місце покарання і в травні вже з'являється в Києві, де видає себе за чумака.

Можна з упевненістю сказати, що свого апогею кармелюківське повстання набуло в 1826-1827 роках, саме по тому, як влітку 1826 року Устим повертається на рідне Поділля. І про це свідчить не лише хроніка нападів повстанців на економа з Комаровців Фелікса Станіславського, шляхтича Петра Островського та багатьох інших акцій, але й реакція цивільної влади та військового командування на ці дії. Так, уже на початку грудня цього ж року з'являється наказ подільського цивільного губернатора Грохольського місцевим урядовцям про "організацію шляхетських загонів для зловлення Кармелюка". В січні цей же губернатор звертається вже до місцевих органів влади Бессарабії "про вжиття заходів для виловлення співучасників Кармелюка".

До речі, саме факт звернення подільського губернатора до губернатора Бессарабії, наводить на думку, що воно викликане активізацією дій загонів, які перебували на сучасній Кодимщині, і зокрема, в районі містечка Загнітків та придністровського села Валядинка, — про базу опришків, що розташовувалася в Яру між ними, вже йшлося.

Ще в першій половині грудня 1826 року з'являється розпорядження Літинського нижнього земського суду, яке зобов'язує всіх землевласників посилити охорону своїх маєтків та економій, створити з добровольців загони і, прочісуючи навколині ліси і села, "вжити заходів для зловлення Кармелюка і його спільників". Та, оскільки зусилля поліції, жандармів та загонів шляхетського ополчення наслідків не давали, до справи долучається армія. Доказом цього стає виданий в березні 1827 року наказ чергового генерала 2-ї армії Байкова, про який ідеться у відповідному повідомленні Подільського губернського правління, тобто губернської адміністрації.

В повідомленні мовиться про те, що, посилаючись на Указ імператора, генерал Байков наказує "давать со стороны военной всякую возможную помощь по требованию земского начальства, для поимки шайки разбойников, скрывающихся в Литинском, Летичевском и Могилевском поветах; от коих же именно войск может бать оказываемо в сем случае содействие, прилагая при сем выписку, просит губернское правление поставить в обязанность отряжаемым для таковой поимки земским чиновникам, дабы они с требованиями своїми о даче помощи обращались к полковым командирам в самых необходимых случаях…"

У збірнику документів подається дуже цікавий штабний папір – "Виписка про розташування військ 2-ї армії в Літинському, Летичівському і Могилівському повітах". Так от, із цієї "виписки" випливає, що місцева влада і поліція могли залучати частини трьох армійських полків: Казанського, батальони якого розташовувалися в Новокостянтинові, Хмільнику та Летичеві; В'ятського – з батальйонами в Зінькові та Деражні; і 31-го егерського – з батальйонами в Могилеві-Подільському, Озаринцях та Сниткові.

* * *

Відчувши таку підтримку з боку армії, подільський цивільний губернатор виступає з розпорядженням, яким зобов'язує органи місцевої влади посилити облави на кармелюківців та розсилає прикмети самого Устима.