Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

І мушу сказати, що суто "казкова" віддаленість його і від документальних джерел, і від фольклору, справді наштовхує на думку, що точним слід визнати той жанр, за канонами якого підступалася до теми сама письменниця.

То ось як відтворюються в цьому оповіданні-казці дитячі літа майбутнього провідника великого селянського повстання в Україні:

" У одній хатці, що вкрай села стояла, з полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопець удався, пошукати по цілім широкім і великім світі… Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться… Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого".

Тобто вже навіть цей фрагмент переконує нас, що до твору письменниці справді слід ставитися, як до казки, розрахованої на романтичну уяву школяриків, вихованих на подібних казках про інших народних героїв. Хоча навіть такий підхід викликає низку запитань до цього твору.

Наприклад, якщо вже героем цього твору стала конкретна історична постать — Устим Кармелюк, то чому письменниця називає його Іваном? У судових документах та в церковних записах, як це зазначали ще їх упорядники, зустрічається різне написання його прізвища – Севастіан, Устіан, Августин, Іустин, Юстин, але тільки не… Іван! Не зустрічаємо такого імені – Іван – і в фольклорних джерелах.

А ось що випливає із метричного запису про народження Устима Кармелюка, що віднайдений був дослідниками в "Метричній книзі" села Головчинців:

"Месяца февруариа дня 27. Аз, иерей Иоан Палей, парох Головчински храму Покрова присвятие богородици, окрестих и миром святим помазах младенца Севастиана от родителей законновенчанных Якима Кармалюка и жены его Елены, восприемници быша Василь Мельниченко со Агафиею Луцковою, женою".

Завдяки цьому документові, одразу ж стає зрозумілим, що з хрещенням Кармелюк прийняв був ім'я Севастіан; а саме те ім'я, яке було надане людині при хрeщенні, у ті часи якраз і визнавалося юридично достовірним. Як і чому воно трансформувалося згодом в ім'я Устим – цього вже ми, напевне, не дізнаємося. Очевидно, так повелося називати його в родині, в колі рідних і друзів.

А ось щодо "копії з копії" "Витягу з метричного запису про народження Устима Кармалюка", яка подається у збірнику документів " Устим Кармалюк", то в ній не все слід сприймати однозначно. Досить сказати, що прізвище батька Устима тут назване так – "Кармалюк". З цього природно випливає, що й прізвище самого Севастіана-Устима – теж Кармалюк. Не Кармелюк і не Карманюк, а саме Кармалюк. Проте існує підозра, — на яку, до речі, натякає і дослідник В. Любченко у своїй статті "Яким було справжнє прізвище "українського Робін Гуда", — що упорядники самовільно виправили це прізвище, змінивши "Карманюк" на "Кармалюк"…

Втім, до проблеми інваріантності прізвища " українського Робін Гуда" ми ще повернемося, оскільки з цього приводу вже давно точиться полеміка.

* * *

Цареві, сенатові, спеціальній, Галузинецькій, комісії здавалося, що порятунок від повстання — у негайному вбивстві Кармелюка; що загибель ватажка одразу ж призведе до цілковитого згасання кармелюківського руху, відмирання самої його ідеї. Їм дуже й дуже хотілося вірити в це. Недарма ж у витязі з церковного літопису села Каричинців-Шляхових Летичівського повіту Подільської губернії, що зберігається серед інших архівних матеріалів про Устима Кармелюка, натрапляємо на цікаве свідчення про те, як було поціновано заслугу вбивці цього повстанського вождя, вісімнадцятилітнього польського шляхтича Федора Рудковського.

До речі, якщо вже зайшлося про цю постать, то слід визнати, що не існує жодних підстав і далі підживлювати патетикою офіційну версію про "найманого вбивцю", до якої нас привчили ще шкільні підручники.

Дослідниками вже достеменно з'ясовано, що ніякі "царські сатрапи" цього вісімнадцятилітнього парубійка не наймали, та й взагалі, вбивцею він став з волі обставин, та ще — з власної ненависті до Кармелюка.

Офіційну версію обставин, за яких було вбито Кармелюка, дізнаємося з "Екстракту справи Кармалюка в Летичівському повітовому суді", яка слухалася 28 вересня 1836 року. З нього випливає, що в 1834-1836 роках поліція і дворянство Летичівського, Могилівського та Літинського повітів вживали рішучих заходів, щоб упіймати ватажка повстанців. Особливу старанність у цьому виявляв керуючий селищем Кальня-Деражня шляхтич Франц Рудковський, який зі своїми людьми здійснював вивідування та обшуки по віддалених поселеннях. Врешті-решт, земському "ісправникові" вдалося домогтися зізнання такої собі Олени Процикової щодо того, що її чоловік Прокіп Процик має зв'язок із Кармелюком, який саме переховується десь неподалік.

Довідавшись, що Олена та сестра Прокопа Варвара, яку теж допитували, відпущені з поліцейської дільниці, Кармелюк, не здогадуючись, що ці жінки вже перебувають під наглядом, навідався до Олени (до речі, з переказів відомо, що нібито Устим був закоханий в цю жінку) і почав з'ясовувати, які конкретні факти з його діяльності вона надала поліції. Вже сам факт виникнення такої розмови засвідчує, що Процикова була непогано обізнана з діяльністю загону Кармелюка, бо в іншому разі вона просто не викликала б інтересу ні в поліції, ні в самого ватага повстанців.

Ясна річ, боячись помсти, жінка запевнила, що жодних компрометуючих його відомостей поліції не надавала. Та вже по тому, як їй вдалося переконати довірливого ватажка, ця рокована жінка зуміла випитати в Кармелюка, що той має намір пограбувати місцевого поміщика Кузьмінського та вбити поміщика Волянського.

З одного боку, ця відвертість отамана повстанців свідчить про те, що з Оленою в нього й справді налагодилися довірливі стосунки; з іншого – про те, що солдатчина, арешти, підпільно-партизанське буття, допити, тюрми і каторги так і не привчили Кармелюка бути обачним і тримати язик за зубами, особливо в спілкуванні з жінками. Саме ця, подиву гідна, безпечність і погубила з часом керівника повстанців. Ну а далі, згідно з судовим документом, події розгорталися таким чином...

"… Когда (Елена) объявила о сем, то здесь предприняты были меры со стороны земской полиции к поимке преступников наряжением во всех сих местах из крестьян строжайшего неприметного караула. Но часто упомянутый преступник Карманюк, с одним сотоварищем своим Андреем, пришел в дом поясненной Елены Процыковой, и когда дворянин Федор Рудковский с пятью людьми, тамо находившийся, выйдя противу него, намеревал его поймать, то сей преступник при темноте ночной, услышав шорох, намеревался выстрелить, и наверно был бы которого из них лишил жизни, но в то время дворянин Федор Рудковский успел прежде выстрелом, и убил на месте преступника Карманюка, который многими лицами и самими преступниками опознан, что действительно сей убитый был преступник Карманюк, который неоднократно содержался напред сего за разные грабительства и другие преступления в тюрьме.

Сотоварищ же его Андрей с того времени бежал, которого по темноте ночной невозможно было поймать, и досель не отыскано".

Досить рішучий вчинок вісімнадцятилітнього юнака Федора Рудковського, сина керуючого селищем Кальня-Деражня Франца Рудковського, не залишився непоміченим не лише в колах місцевої поліції та дворянства, але й при дворі імператора. Уява про сміливіть вбивці отамана підсилювалася ще й тим, що набували поширення легенди про "завороженість" Кармелюка від куль та про його безсмертність.

Тож чи варто дивуватися, що після цього вбивства Рудковського було викликано до двору государя імператора Миколи Павловича, де він мав особисте побачення з імператором і, як бачимо з придворного літопису, "всемилостивейше награжден золотым перстнем с императорской короной".

З цього приводу надзвичайно цінною залишається опублікована в збірнику документів "витримка з церковного літопису села Каричинців-Шляхових". Саме цей документ красномовно проливає світло і на взаємини Кармелюка та селянки Олени, в будинку якого було вбито отамана, і на те, як саме відзначено було заслугу юного шляхтича Федора Рудковського, та де поховано селянського ватажка.

"Около (30-х годов) 1830-1835 годов в селе Каричинцах нашел себе убежище известный разбойник Кармелюк, тут он из здешних и соседских крестьян собрал себе довольно значительную шайку и делал разные пакости. Все пути, благодаря ему, были небезопасны. Он грабил, нападал на дома богатых поселян…

Таким промыслом Кармелюк несколько лет занимался в Каричинцах, но в 1835 году, по доносу его любовницы, местной крестьянки Елены Никитовны Довгань, был убит из ружья, в ее доме, восемнадцатилетним дворянином Рудковским и погребен в городе Летичеве вне кладбища, без христианского обряда. Рудковский за убийство Кармелюка был лично вызван ко двору государя императора Николая Павловича, где имел личное свидание с императором и всемилостивейшее награжден золотым перстнем с императорской короной".

Як бачимо, церковний літопис дозволяє нам докладно з'ясувати справжнє ім'я жінки, в будинку якої було організовано засідку, – Олена Микитівна Довгань; а також те, що, залишаючись дружиною Прокопа Процика, вона стала коханкою повстанського ватажка. Слід також припустити, що Довгань – дівоче прізвище Олени, яка в судових документах зазначається, як "жена Прокопа Процыкова Елена". Іноді її ще називають Оляною.

Проте не можна не звернути увагу на не менш цінний документ – особисте "Повідомлення дворянина Федора Рудковського Летичівському земському суду про вбивство ним Кармалюка", яке той, під присягою, зробив 10 жовтня 1835 року, засвідчивши свої слова письмовим "Оголошенням".

Ось кілька найсутєвіших фрагментів з цього документа, які подаю мовою оригіналу:

"В доме посессора с. Каричинец-Шляховых господина отставного капитана Хлопицкого вчерашнего числа получено от частного помещика того селения Волянского уведомление, что, по донесению крестьянки его Елены Процковой, имеет быть в доме ее преступник Карманюк с товарищем своим Андреем, в намерении учинить приготовление к нападению и ограблению домов помещиков Кузьминского и Волянского.

С поводу отлучки г.