Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

капитана Хлопицкого и нахождения моего в доме, я сам принял меры к поимке преступников и выдаче в руки правительства, следствием чего, собрав из части г. Хлопицкого людей: Петра Кухаря, Войцеха Статкевича, Сильвестра Жмуриковского, Семена Мельникова и Трофима Драганчука, и взяв с собою двухствольное ружье, и быв при том предварен самим Волянским, что предписание земского исправника об учинении секретной стражи при доме Елены Процковой…".

Коротше кажучи, засідки, яка передбачалася розпорядженням начальника земської поліції, при будинку Олени влаштовано не було, тому організацією її зайнявся сам Федір Рудковський, як уточнено в цьому документі, — "Казимиров сын".

О четвертій годині, тобто перед світанком, Кармелюк справді прийшов і постукав у вікно, вимагаючи, щоб Олена його впустила. Неподалік, на чатах, стояв його товариш Андрій. Оскільки впускати Кармелюка до хати зрадниця не поспішала, то цим дозволила Рудковському та його людям перейти до сіней і там затаїтися.

Зрозумівши, що бажання бачити його в своїй хаті жінка не виявляє, Кармелюк поцікавився, чи перебуває в неї Юрко Самків. На що господиня відповіла, що так, навідувався, але оце нещодавно пішов додому. Під час подальшої розмови, яка явно не складалася, Устим натякнув на те, що хотів би відіспатися в Олени, але в цей час почув у сінях якийсь шерхіт. Природно, що, тримаючи напоготові пістолет, отаман поцікавився, хто там, проте Олена відповіла, що то в неї в сінях ночують вівці. Ну а далі все відбувалося блискавично. Ось як повідомляє про це сам Рудковський:

"… и за отводом далее дверей заметив меня стоящего, (Кармалюк) вдруг смерился выстрелить, что я, предупреждая, для спасения столь очевидной опасности собственной жизни, принужден был сделать по нем выстрел, и после такового он, Карманюк, повалившись, вскоре жизнь кончил свою".

Після цього Рудковський зі своїми людьми кинулися за Андрієм (судячи з подальших документів, тут ідеться про найближчого соратника отамана – Андрія Словинського), проте наздогнати його не змогли.

Цікаво, що в уже цитованому мною нарисі "Опришок (Кармелюк)" Йосип Роллє повідомляє: перш ніж бути покликаним до двору імператора, Рудковський змушений був давати свідчення з приводу вбивства Кармелюка в губернській поліції. Там зазначається: " Рудковський, викликаний для пояснень до Кам'янця, звільнений і залишив край". Не виключено, що, після допиту, в поліції Рудковському просто порадили залишити Поділля, де послідовники Кармелюка будь-якої днини могли помститися йому, і перебути певний чес в якійсь іншій місцевості. До чого він врешті-решт і вдався.

Гаразд, а як же царська феміда поставилася до Олени Довгань-Процикової, завдяки якій було вбито Кармелюка, та її чоловіка? Про це дізнаємося із витримки з журналу Подільської карної палати "Про затвердження вироку Летичівського повітового суду над підсудними, обвинуваченими в нападі на посесоршу Поплінську та в переховуванні Кармалюка і його товаришів" від 29 жовтня 1836 року. Ось що там дослівно написано:

"Жена Прокопа Процыкова Елена и сестра Варвара Процыкова (тобто сестра Прокопа Процика Варвара. – Б.С.) показали, что каких-то трех человек, один Петро, другой Андрей, а третий, коего звали "батьком", ходили к мужу…но как жена Процыкова и сестра мужа ее, открыв преступников, способствовали к схвачению их и самого преступника Карманюка, который в доме их вооруженною рукою убит дворянином Рудковским, то на основании 104 статьи ХV тома оставить от суда свободными".

Як бачимо, ціною зради ця жінка врятувалася від суду. Що ж, у цьому світі подібні речі – не дивина.

6

До речі, зверніть увагу. В данному випадку ми маємо й по сьогодні усталений у поліцейсько-судовій практиці багатьох країн світу прийом: якщо певна особа стає на шлях зради чи на шлях викриття злочинців, тобто на шлях співпраці з органами правопорядку, то за це їй пробачається зв'язок із злочинцями і дарується воля, або ж значно пом'якшується судове покарання. Відтак у констатуючій частині вироку Олена, як бачимо, вже не постає коханкою Кармелюка, вона нібито взагалі не знає його, бачила лише чоловіка, якого двоє інших невідомих звали "батьком"… А головне, вона сприяла вбивству отамана та арешту його соратників.

Проте зрада Олени не допомогла її чоловікові. З цього ж документа дізнаємося, що, за зв'язок із повстанцями Копчуком, Карманюком та його товаришем Андрієм, прізвища якого не названо, а також виходячи зі звинувачення у крадіжці, Прокопа Процика було заслано до Сибіру. Втім, на жінку легкої поведінки, якою зарекомендувала себе Олена, заслання чоловіка особливого враження, мабуть, не справило.

Формулюючи загальну оцінку діяльності Кармелюка, Летичівський земський суд зазначає таке (журнал суду, запис від 16 жовтня 1835 року):

" Сим образом кончил жизнь свою славный злодеяниями Карманюк, наказанный три раза шпицрутеном и три раза кнутом, столько же раз бежавший из каторжной работы, непокоивший многие годы здешнюю округу, имевший чрезвычайные, и даже неимоверные почти, связи, сделавшийся, сказать можно, водрузителем всего зла, и сим ввергнувший многих простолюдинов в пагубу и в самое даже суеверие всеобщее о его силах и могуществе мнение".

Навіть якщо зважити на всю мислиму упередженість людей, котрі складали цей вердикт, все одно відчувається, що судді і поліцейські були вражені тим розвоєм повстанського руху, якого домігся Кармелюк. А також тією славою, якої він зажив собі в народному середовищі, і яку засвідчено багатьма чутками та фольклорними творами.

До речі, і з фольклорних джерел, і з судових документів випливає, що Кармелюк був непоганим шевцем і, навіть після вдалих нападів на поміщицькі маєтки, намагався не полишати цього ремесла. Зокрема, зі вже цитованої вступної статті, вміщеної у збірнику судових документів, які стосуються Кармелюка, дізнаємося:

" Кармалюк та учасники його руху відбирали у поміщиків та сільських багатіїв майно, нажите ними несправедливо, експлуатацією, грабунком кріпаків. Продукт кріпацької праці знову повертався в руки селян.

Цікавим у цьому відношенні є те, що сам Кармалюк не жив з відібраного у поміщиків майна. Щоб мати засоби для існування, він у перервах між нападами на поміщицькі маєтки та під час своїх довгих поневірянь і переховувань від переслідування, займався шевським ремеслом. Праці для власного прожитку він не кидав аж до смерті. Про шевську працю Кармалюка свідчать численні офіційні слідчі документи. В числі речей, знайдених у нього після смерті, був і "салатяний мешочек с гвоздями, употребляемыми к сапогам".

Я вже говорив, що, наважуючись виступати проти Кармелюка, молодий шляхтич мав здолати ще й страх перед міфічним безсмертям ватажка повстанців, якого жодна шабля, жодна куля нібито не брала. Про те, в якому образі поставав в народній уяві Кармелюк, можемо дізнатися з оповіді, записаної в грудні 1936 року, одним із фольклористів, з вуст Мислицького, 95-літнього жителя села Гуменців, що під Кам'янцем-Подільським, й опублікованої свого часу в районній газеті "Червоний кордон".

" Звідки прийшов Кармаль, ніхто не знає. Облюбував собі нашу гору: добрим пристанищем для нього була. Вкрита густим чагарником, а довкола обвивається річка. В тій горі і видовбав Кармаль з хлопцями склеп великий, мов дворець.

По селах присилали накази, багато обіцяли за Устима, мабуть, дуже допікав їм. Та ніколи не видали бідні люди ватажка бідаків. Сам він бідним був. Багато мав золота, взятого у панів, та все роздавав убогим. Любили по селах його. А посіпаки панські по слідах гналися… Військо боялось Кармаля.

Ще Довбуша хотіли вбити, та куля не брала. Аж тільки гудзиком, дванадцять разів посвяченим, стріляли. Довбуша взяло, а Кармалю нічого. Устим був здоровий, та й хлопці дужі. Пани казились, мов несамовиті. Багато облав було за Кармалем…"

Через багато років після появи цієї легендарної оповідки, поет Андрій Малишко спробує відтворити популярність Кармелюка серед своїх земляків такими строфами:

…Іще крутіш заварить кашу пану.

Го-го, синки, гарячий стане день…

А ті, що із Вівсянників, з Майдану,

Учора хату кинувши лишень,

Злюбили ліс і силу самопалу

Пороховий димок із гущавин,

Підходячи до ватрища помалу,

Сідають в коло, рівні як один.

Палають огнищ язики багряні.

Обурені скипають казани.

Устим людей покликує: — Сини,

Виходить так, ми люди не останні!

* * *

Віднайшовся у збірнику документів і запис, завдяки якому дізнаємося про долю синів Кармелюка після його загибелі. Але перш ніж цитувати його, слід докладніше зупинитися на такому епізоді… Коли в лютому 1821 року явився світові четвертий син – Тарас, ватажок повстанців Устим Кармелюк, мабуть, почуваючись уже головою великої родини, виявив намір переселитися з нею кудись у Чорноморські степи, аби розпочати життя немовби спочатку.

Втім, наміри податися – чи то за австрійський кордон ( нагадаю, що в ті часи Австрія володіла значною частиною Західної України, отож, від Поділля до австрійського кордону, до Збруча, було зовсім близько); чи в Чорноморські степи, чи просто в якісь далекі краї, де його ніхто не знає, — ніколи не полишали Устима. Даючи свідчення в Літинському нижньому земському суді (наприкінці грудня 1833 року), дружина старшого Кармелюкового сина Івана Марія Назарчукова, серед іншого, повідомила, що, незважаючи на небезпеку, Устим кілька разів навідувався до родини, щоб побувати на заручинах сина Остапа, допомогти йому одружитися:

" … Увидев спящих после вечери девушек, Карманюк ушел, остерегаясь, в кухню, где с двумя сыновьями находился, пока не пошли девки. Затем вошел в хату, спросил Остапа: "Ты, конечно, хочешь жениться?", и когда он отвечал – "хочу" и упал до ног, то отец благословил, велел Ивану (старшему сыну) непременно сделать свадьбу, при сем подтверждал: "Конечно, справ весилля, он – бедный, не мае притулиска, хоть и был на службе".

Провели так всю ночь, а на утро Иван повел батька на петровскую корчму, называемую "Выдумка" Отец уехал, а Остап спросил Ивана: "Куда ты отвез батька?" Тот отвечал: "Воно тоби треба?"

На заручинах опять произошли нелады, чрез несколько времени надъехал верховой лошадью Карманюк в шляхетском тулупе и кашкете черного сукна, с пикою и пистолем.