Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Про це, зокрема, свідчить констатація того, що 18 серпня 1835 року "Галузинецька комісія натрапила на слід Кармалюка в селі Радовці"

Збереглося також повідомлення (від 9 грудня 1833 року) самого керівника комісії Візерського ушицькому (міста Ушиці) земському ісправникові, тобто начальникові поліції:

"Известный преступник Карманюк, по рассеянии прибранной им шайки, отлучился во вверенный вам уезд, где должен находиться у своих родственников, коих имеет в местечке Калюсе, у мещанина, литинского шляхтича Шкварского, который в недавнем времени, неизвестно по какой надобности, приезжал в с. Головчинцы, отколь преступник Карманюк родом. Принять меры к поимке столь зловредного из действий с ними известного преступника… обыскания нечайным образом дом Шкварского"

Як бачимо, члени комісії користувалися послугами цілої зграї донощиків та вивідувачів. Ну а в виносці до цього повідомлення упорядники збірника роз'яснюють, що йдеться про поїздку до Головчинць шляхтича Шкварського (за іншими даними — Сіварського), який справді жив у Калюсі і був одружений з Устимовою сестрою Оксаною. Ця обставина й змусила поліцію організувати стеження за неблагонадійним шляхтичем, що мав необережність породичатися з ватагом повстанців.

Неминуче виникає питання: чому штаб-квартиру такої поважної, на державному рівні створеної, комісії було засновано в селі Галузинцях? Офіційного роз'яснення цього факту не існує, проте неважко припустити, що безпосереднім приводом і для створення самої комісії, і за найменуванням її за назвою села, послужив уже згадуваний напад Кармелюка на відставного військового підполковника Гілярія Дембіцького, який стався в галузинецькій корчмі "Вигода", і викликав широкий резонанс серед подільського шляхетства. Причому зверніть увагу на такий збіг обставин: напад на корчму стався 1 листопада 1633 року; через п'ять діб поліція допитала низку свідків цієї акції повстанців, а вже наприкінці того ж місяця розпочала свою діяльність Галузинецька комісія.

Природно, що після цього нападу Дембіцький звернувся з заявою до Летичівського нижнього земського суду, в якій відставний підполковник гренадерського Аракчеївського полку скаржився:

" Сего месяца 1-го числа, проезжая в Летичевськом уезде через деревню Галузинцы, остановился в сей деревне на ночлег в корчме "Выгода", где сего ж числа пополудни, после десяти часов, напали на меня разбойники, от которых, после долгого сопротивления, видя неравные силы, я с женою и грудным ребенком чрез окошко бокового чулана бежали, а малолетних два сына вынуждены были оставить. Но всемогущему провидению угодно было спасти невинных, надъехавшие подводы заставили злых бежать, и так мои дети спасены.

При обороне я от разбойников в пяти местах пикою ранен, а взамен первому, на меня бросившемуся, я саблею дал удар через правое плечо, от которого, предполагаю, должно, ежели на теле нет знака, то одежда, верно, изрублена, и сверх того на пиках от сабельных ударов должны быть зарубины.

В лицо я ни одного признать не могу, а только приметить мог, что один, который хозяйничал, был росту большого; три, которые были противу меня, росту среднего, а прочих, бывших при дворе, я только и приметил, что от помянутого большого разбойника чрез двери вещи получали…"

Відомо, що до гренадерських полків зараховували чоловіків високого зросту і фізично сильних, витривалих, що й було засвідчено опором, якого вчинив відставний підполковник-гренадер, і внаслідок якого один із повстанців від отриманої рани помер. До речі, в даному випадку маємо один із небагатьох описів збройного протистояння діям повстанців, і вже цим заява підполковника дуже цікава.

* * *

Серед завдань Галузинецької комісії було й таке — з'ясовувати причини заворушень, які охопили Літинський, Летичівський та Ольгопільський повіти Подільської губернії, та координувати діяльності місцевої влади щодо умиротворення населення.

В історичній довідці, якою відкривається збірник судових документів про діяльність Устима, з цього приводу мовиться:

" Для боротьби проти Кармалюка було створено спеціальний орган – Галузинецьку комісію на чолі з чиновником з особливих доручень Візерським, яка розслідувала справи учасників руху в центрі району його розвитку, і після вбивства Кармалюка не припиняла своєї діяльності аж до "повного заспокоєння" селянства. Ще довгий час після смерті Кармалюка (аж до 1840 року) подільські поміщики зверталися до уряду з проханням про допомогу проти селянських виступів, про те, щоб стягти з селян вартість свого майна, знищеного Кармалюком"

Усе було в діях цієї комісії, все знаходимо в її матеріалах, крім одного — прагнення збагнути національні та соціальні причини такого запеклого спротиву українського народу постулатам і практиці кріпосницького права, великодержавній імперській політиці ігнорування національних інтересів і традицій, соціальному й одверто колоніальному гніту.

Так, справді, вже й після загибелі Кармелюка, згадана комісія, уряд і жандарми ще впродовж п'яти років займалися приборканням селянства, намагаючись не тільки придушити сам бунтарський рух, але й остаточно дискредитувати повстанців, зводячи їх в очах імперської Росії до дії великої зграї грабіжників та всіляких законопорушників. При цьому і Галузинецька комісія, й імперська преса та імперські суди, як і громадська думка дворянських кіл, злочинно нехтували реальними причинами, котрі призвели до масового соціального бунту.

Намагаючись узагальнити архівні дані з цього приводу та сформулювати визначення соціальної проблеми, яка призвела до повстання Кармелюка, автори вже цитованої мною довідки зазначають: "Феодальна експлуатація селянства і знущання з нього польських поміщиків ХIX століття підтримувалися царським урядовим апаратом, що складався з російських і українських поміщиків, а також частково поповнювався польськими поміщиками та шляхтою.

В своєму наступі на селянство, польське поміщицтво спиралося таким чином на царський державний апарат. Через це покріпачене селянство не мало до кого звертатися зі своїми скаргами на нестерпне становище. Поміщики примушували селянина виконувати таку масу всіляких феодальних повинностей і обов'язків у поміщицькому господарстві, що для праці у власному господарстві йому майже не залишалося часу.

Незважаючи на указ Павла I про триденну панщину, подільський селянин-кріпак у першій чверті XIX століття, замість 150-160 днів, протягом року працював у поміщицькому господарстві від 187 до 222 днів. Крім цього, кріпак повинен був відробляти щороку кілька десятків днів різних додаткових, так званих, шарваркових повинностей.

Не обмежуючись експлуатацією кріпацької праці, поміщик фізично карав своїх кріпаків за найменшу провину, а іноді й просто для втіхи… До яких розмірів доходила жорстокість поміщиків в їх поводженні з селянами, свідчить факт, описаний київським, подільським і волинським військовим генерал-губернатором в одному з його річних звітів Миколі I про становище в Південно-Західному краї.

В маєтку поміщика Абрамовича хлопчик-кріпак, що працював за лакея, прислужуючи панові під час обіду, розбив тарілку. Розлючений пан, схопивши нагайку, почав його бити. Вся кімната, де відбувалася ця дика сцена, була залита кровю катованого хлопчика-кріпака. Втомившись, поміщик наказав розп'ясти вмираючого хлопчика під столом, на якому лежала розбита тарілка.

В архівах знаходимо багато справ "Об угнетении крестьян помещиками", " О жестоком обращении владельцев с крестьянами". Поряд із цими справами в архівах можна знайти старі, припорошені пилом цілого століття, справи з підсумковими річними звітами про самогубство кріпків-селян після тяжких катувань їх поміщиками. Серед старих архівних справ миколаївського часу часто прапляються справи із такими заголовками: "Про зґвалтування поміщиком Н. шести селянських дівчат"; "Про розбещене поводження володаря з селянськими дівками"...

Всі вони свідчать про безмежну сваволю кріпосників-поміщиків, про жорстоке знущання з покріпаченого селянства. Найменший протест селянства проти такого становища жорстоко карався поміщиками і владою"

Аналізуючи ці та інші приклади, які зринають з архівних даних та всіляких "карних справ", неважко з'ясувати для себе, що в основі ідеології, в основі рушійної сили повстання Кармелюка лежали глибинні процеси соціального розколу тогочасного українського суспільства; нездатність ні пануючого класу відмовитися від ним же нав'язаного кріпосницького садизму, ні державної системи імперії – приборкати цей садизм...

У своїй "Історії України" академік Іван Крип'якевич, говорячи про становище українського селянства в першій половині XIX століття, зазначав: " Проти зростаючого поневолення селяни пробували оборонятися збройними виступами. Ці виступи не мали характеру організованої боротьби, а виникали тільки як реакція проти особливо гострих надуживань поміщиків та уряду. Такий селянський рух постав на Катеринославщині в 1799 році, як протест проти роздавання земель панам; селяни зі зброєю в руках намагалися пробитися на Дін. В 1807 році вибухли заколоти селян, яких уряд притягував до земського ополчення і висилав у молдавський похід. В дальших роках часто повторювалися різні рекрутські ворохобні. Одночасно мали місце селянські виступи проти кріпацтва: селяни відмовлялися робити панщину, покликалися на якісь царські маніфести, гостро ставилися проти панів, — лише військовими експедиціями, арештами та засланнями можна було ці рухи приборкати.

Народним героєм того часу був Устим Кармалюк, селянини з Головчинець на Поділлі. Пан за якусь провину віддав його в солдати, але Кармалюк утік з полку, зорганізував селянський загін і почав грабувати панів. Кілька разів його ловили і карали, то різками, то засланням, раз навіть засудили його на смерть, але він завсіди вмів видобутися на волю і далі вів боротьбу проти панів, — рахували до тисячі його нападів. Незвичайна енергія, витривалість, фізична сила і ненависть до поміщиків єднали йому симпатію і допомогу селян – в його виступах брало участь до двадцяти тисяч селян"

5

Й ось тут саме час відволіктися від сухої судової документалістики та академічних посилань, щоб згадати, що перші писемні відомості про дитячі роки Кармелюка українське поспільство почало отримувати з твору "Устим Кармелюк" відомої, досить популярної у другій половині ХIХ століття, письменниці Марко Вовчок.

Хоча дослідники її творчості іменують цей твір – написаний ще 1863 року, тобто в часи, коли живими залишалося чимало учасників кармелюківського повстання, — хто "оповіданням", а хто й "повістю", проте сама Вовчок назвала його "казкою".