Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Ввечерi попiд дворами їздив осавула на конi i загадував усiм на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весiлля скiнчилось. Всi почали розходитись, Джерина хата спорожнилась.
Ввечерi в Джеринiй хатi ледве блимав каганець. Джериха й Нимидора кинулись прибирать в хатi й перемивати посуд. Весiльний час одразу вийшов у всiх з голови. Джеря й Джериха помiркували, скiльки-то вони витратили грошей на весiлля. Треба було заплатить жидовi, оплатить подушне, нашаткувать другу дiжку капусти. Грошей не було нi копiйки.
- А що, стара, будемо робить? Чим будемо робити оплать? - промовив батько.
- Змолотимо та продамо половину хлiба. Цього року, хвалить бога, хлiб вродив дуже добре.
- А як не стане хлiба, що будемо їсти? - спитав батько.
- То заробимо, хiба не маємо рук, чи що? - обiзвався син.
- А коли ж то ми його заробимо? Хiба за тiєю панщиною похопишся заробить? - сказав батько.
- Бодай ту панщину дiдько забрав собi до пекла! - промовив син з злiстю.
Мати знов згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню й скоса зирнула на Нимидору. Нимидора поралась в чужiй хатi проворно, та якось незручно. В високому очiпку, в квiтчастiй здоровiй хустцi на головi, вона стала молодицею ще вища й показнiша, її чимале лице неначе побiльшало; чорнi брови були нiби намальованi на широкому чолi. В тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькi пазури та й висунулись, наче з м'яких котячих лапок.
Задумався батько, тяжко зiтхнувши, задумався й молодий Микола, засмутилась i мати. Тiльки Нимидора була щаслива: вона нiби знайшла свою рiдну матiр, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було бiльше поневiряться в наймах у чужих людей.
- Лягаймо, невiстко, спати, бо завтра треба вдосвiта вставать та на панщину поспiшать, - сказала мати, стоячи перед образами i починаючи хреститься та молитись.
II
Другого дня тiльки що зiйшло сонце, а Джерина сiм'я вже й пообiдала, й вийшла на панщину; батько з сином пiшли на панський тiк молотить, а мати з невiсткою пiшли панськi коноплi тiпать.
Тiк був, як звичайно на селах на Українi, за панським садком в кiнцi села i вганявся далеко в поле пiд гору, обкопаний ровом, обсаджений високими розкiшними тополями та осокорами. Ввесь тiк, бiльше як на пiвверстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшеницi стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькi ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрiбнi вiвцi мiж здоровим товаром.
День був ясний, сонячний та теплий. Починалось бабине лiто. Надворi стояла суша. Небо синiло, як лiтом. Сонце ходило на небi низько, але ще добре припiкало косим промiнням. Тихий вiтер ледве ворушився. Над полем миготiло марево.
Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленiв, нiби влiтку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумать, що надворi не бабине, а справдiшнє лiто. Тiльки зелена низька озимина навкруги току нагадувала про осiнь. Надворi летiло павутиння. Все синє небо було нiби засноване бiлим, як пух, легким, як шовковi нитки, павутинням. Проти сонця павутиння лиснiло, наче легка лiтня бiла хмара порвалася на небi, розпалась на нитки, на тонкi пасма та й полетiла на землю. Павутиння летiло пучками, нитками, нiби клубочками, починками, то гнулося великими дугами, то мiсцями стояло просто, рiвними, як очерет, стеблами. Воно обснувало тополi, верби, стiжки, тини; маяло на вершечках садкiв, метлялось коло хрестiв та бань на церквi i знов летiло та летiло; хто його зна, де воно й бралося.
Чоловiки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали додолу на тiк i снопи, i розв'язь.
На току гуменний одлiчував снопи для кожного молотника. Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопанi по пояс в жовтiй соломi, i махали цiпами. Цiпи блискали на сонцi. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току.
Микола молотив поруч з батьком.
- А що, музико, вигравай цiпом пiсля свого весiлля! - жартували чоловiки з Миколою.
Микола глянув на незлiченнi скирти, задумавсь i спитав у батька:
- Нащо то одному чоловiковi так багато хлiба? Господи! Чи вже ж вiн поїсть оце все?
- Ти б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; вiн почує та ще й пановi за це викаже. Це ж вiдомий на селi викажчик.
- Коли б нам, тату, хоч десяту частку однiєї скирти! Ото ми були б щасливi! - знов промовив Микола.
- Ой сину, мовчи лишень! Борони боже, як пан довiдається про твої слова.
Микола замовк, а його думка не замовкла. Як вiн був парубком, такi думки i в голову йому не приходили; тепер вiн мав жiнку, i як йому бажалось, щоб Нимидора була щаслива, щоб i вiн був щасливий i заможний та робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей.
Зараз за током, коло самого панського садка молодицi на сонцi били на бительнях i тiпали коноплi. Мiж ними Микола впiзнав Нимидору, впiзнав її по високому зросту, по новiй квiтчастiй хустцi на головi. Йому заманулось пiти до неї, хоч ласкаве слово промовить, хоч подивиться на неї, та гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав i сам пан Бжозовський на конi, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руцi, в чорному картузi на головi.
- Коли ми, тату, перемолотимо оцi скирти? - знов спитав Микола.
- А тодi, як помремо, - сумно одказав батько, - а як цi змолотимо, то бог уродить другi, може, ще довшi.
Микола задумавсь i з усiєї сили так уперiщив снопа, що рипиця луснула i бич одскочив.
- Ану, синку, цiпом батька по лисинi, - загукали молотники, смiючись.
Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частину до вечора. Ввечерi Нимидора з Джерихою принесли в ряднах одважене панське прядиво. Кожнiй молодицi, дiвчинi, навiть дiвчинцi пани накидали прясти на зиму по два пiвмiтки. Як не ставало прядива, то молодицi мусили докладати свого.
В довгi зимовi вечори та вдосвiта в Джеринiй хатi палали трiски та трусок на припiчку в челюстях. Коло печi Джериха та Нимидора сидiли й пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки й м'яв ногами коноплi.