Микола Джеря - Нечуй-Левицький

- Не грай, си­ну, та­кої жа­лiб­ної! В ме­не аж сльози на­вер­та­ються на очi, - ска­за­ла Дже­ри­ха.

В ха­ту ввiй­шов ста­рий Дже­ря, ви­со­кий, тон­кий, з си­ву­ва­ти­ми дов­ги­ми ву­са­ми, з нуж­ден­ним блi­дим ли­цем та смут­ни­ми очи­ма. Тяж­ка пра­ця ду­же за­ра­нi зiг­ну­ла йо­го стан. Гли­бо­кi зморш­ки на що­ках, на ло­бi, по­мор­ще­на тем­на по­ти­ли­ця од га­ря­чо­го сон­ця, гру­бi ру­ки - все це нi­би ка­за­ло, що йо­му важ­ко жи­ло­ся на свi­тi. На йо­го пальцях, на­вiть на до­ло­нях, шку­ра так по­мор­щи­лась та по­ре­па­лась, нi­би пот­рiс­ка­лась на жа­ру. На лi­вiй ру­цi всi пальцi тру­си­лись без­пе­рес­та­ну на­вiть то­дi, як вiн спав. Скiльки вiн ви­жав, пе­ре­мо­ло­тив та пе­ре­вi­яв ти­ми ру­ка­ми хлi­ба на пан­щи­нi за свiй дов­гий вiк!

Сонце ти­хо сi­да­ло за се­лом. Сiм'я сi­ла ве­че­ря­ти ко­ло по­ро­га над­во­рi. Батько й ма­ти все го­во­ри­ли си­но­вi, що во­се­ни тре­ба їм шу­кать не­вiст­ки, що во­ни ста­ли ста­рi, а пан­щи­на важ­ка, по­да­тi ве­ли­кi.

Пiсля ве­че­рi Ми­ко­ла взяв сви­ту й лiг спа­ти на то­ку, на со­ло­мi, але йо­го не брав сон. Вiн ле­жав ли­цем прос­то не­ба й ди­вивсь на тем­не не­бо, за­сi­яне зо­ря­ми, нi­би чор­не по­ле пше­ни­цею. Ве­чiр був тем­ний, теп­лий та ти­хий. Кру­гом сто­­яли вер­би, гру­шi та виш­нi, мов ви­роб­ле­нi з ка­ме­ня, а над вер­ба­ми розс­те­ля­лось гли­бо­ке тем­не не­бо. Гус­то-пре­гус­то ви­си­па­ли зо­рi на не­бi. Ми­ко­ла не мiг одiр­вать очей од не­ба, во­див очи­ма за зiр­ка­ми, при­див­ляв­ся до гус­тої Кво­ч­ки, до Во­за, до Во­ло­со­жа­ра, i йо­му зда­ва­лось, що не­бо - то якась здо­ро­ва див­на кни­га, а зiр­ки - то якiсь див­нi сло­ва, та тiльки вiн не має хис­ту їх про­чи­тать. Вiн вгле­дiв двi зiр­ки вку­пi, i йо­му зда­лось, що од­на зiр­ка - то йо­го до­ля, а дру­га зiр­ка - то до­ля тiєї дiв­чи­ни, що пе­ред ве­чо­ром бра­ла в бе­ре­зi во­ду.

За рiч­кою зас­пi­ва­ли на ву­ли­цi дiв­ча­та. Ми­ко­ла схо­пив­ся, на­ки­нув сви­ту на один ру­кав, по­бiг до рiч­ки, пе­рей­шов че­рез хист­кий мiс­ток з двох об­те­са­них де­ре­вин, пок­ла­де­них на пе­рех­рес­тях з дрюч­кiв, з по­рен­ча­та­ми по один бiк, i пi­шов на ви­гiн, де пiд вер­ба­ми зби­ра­ла­ся ву­ли­ця.

Дiвчата й хлоп­цi тiльки що зби­ра­лись, не­на­че пти­цi злi­та­лись. Ми­ко­ла вгле­дiв пiд вер­ба­ми нi­би бi­лi пля­ми: то бi­лi­­ли на дiв­ча­тах со­роч­ки. Вiн поп­ря­му­вав до дiв­чат. Нез­на­й­о­мої дiв­чи­ни не бу­ло мiж ни­ми. Вiн тiльки по­чув, що дiв­ча­та ре­го­та­лись, при­га­ду­ва­ли якесь чуд­не дiв­ча­че ймен­ня i не при­га­да­ли.

На на­шо­му кут­ку в Ка­ву­нiв най­ня­ла­ся з при­сiл­ка якась дiв­чи­на, та так чуд­но її звуть на ймен­ня, що, їй бо­гу, нi­як не вто­ро­паю! При­га­дую, при­га­дую, та нi­як не при­га­даю! - го­­во­ри­ла од­на дiв­чи­на до дру­гої.

- Може, вий­де на ву­ли­цю, то й са­ма при­га­дає, - обiз­вавсь один па­ру­бок.

Микола до­га­давсь, що мо­ва мо­ви­лась, ма­буть, про но­ву дiв­­чи­ну на се­лi, i по­чав ждать. Дов­го спi­ва­ли дiв­ча­та, дов­го гу­ля­ли хлоп­цi, нев­ва­жа­ючи на те, що дру­го­го дня тре­ба бу­ло ра­но вста­вать, ще й на пан­щи­ну йти, а дiв­чи­на з чуд­ним ймен­ням все не ви­хо­ди­ла. Дiв­ча­та за­чi­па­ли Ми­ко­лу, жар­ту­ючи, а вiн усе сто­яв пох­ню­пив­шись. Вже й ву­ли­ця роз­ле­тi­лась, як i зле­тi­лась, а дiв­чи­на не ви­хо­ди­ла. Ти­хою хо­дою смут­ний Ми­ко­ла по­ди­бав до­до­му; вiн вер­нув­ся на тiк i зас­нув мiц­ним, здо­ро­вим, мо­ло­дим сном, за­був­ши й дiв­чат, i всi зо­рi на не­бi.

Другого дня зiй­шло сон­це, а Ми­ко­ла з батьком та ма­тi­р'ю вже й по­обi­да­ли. Батько з граб­ка­ми пi­шов ко­сить пан­сь­кий овес, а ма­ти пiш­ла на панський лан пше­ни­цю жа­ти. Ми­ко­ла, вки­нув­ши в тор­би­ну шма­ток хлi­ба на по­лу­день, пi­­шов на панський лан по­над рiч­кою. По­пе­ред йо­го йшла ку­­па дiв­чат з сер­па­ми. Дiв­ча­та вгле­дi­ли на ле­ва­дi кущ ка­ли­­ни. На ка­ли­нi вже чер­во­нi­ли ке­тя­ги ягiд. Дiв­ча­та ки­ну­лись до ку­ща, од­ло­ми­ли по ма­ленькiй гiл­цi чер­во­ної ка­ли­ни з зе­ле­ним лис­тям i по­зак­вiт­чу­ва­ли со­бi го­ло­ви. Во­ни стра­ха­лись, щоб ча­сом хто не вгле­дiв, як во­ни ла­ма­ли чу­жу ка­ли­ну. З-за вер­би вий­шов Ми­ко­ла, i всi дiв­ча­та, на­че спо­ло­­ха­нi пти­цi, зня­ли­ся й по­бiг­ли, аж ка­ли­ну по­гу­би­ли по тра­вi.

Микола дог­нав дiв­чат на пе­ре­ла­зi й за­раз впiз­нав ту дiв­чи­ну, що бра­ла во­ду в бе­ре­зi: впiз­нав її гнуч­кий, тон­кий стан, чор­нi бро­ви, ши­ро­кий лоб, круг­ле ли­це i двi товс­тi ко­­си кру­гом го­ло­ви, за кот­ри­ми го­рi­ли на сон­цi чер­во­нi яго­­ди ка­ли­ни мiж зе­ле­ним лис­том.

Вiн те­пер при­ди­вивсь, що в неї бу­ли тем­нi, як те­рен, очi i дов­гi-дов­гi чор­нi вiї. Во­на гля­ну­ла на йо­го й опус­ти­ла вiї на що­ки; вiї за­чор­нi­ли на мо­ло­дих що­ках, як шовк. На дiв­чи­­нi бу­ла ду­же бiд­на оде­жа: ру­ка­ви на со­роч­цi бу­ли лед­ве по­­цяцько­ва­нi по­лiв­кою та ма­леньки­ми блi­ди­ми зi­роч­ка­ми.

Ту дiв­чи­ну зва­ли Ни­ми­до­рою. Пiп був сер­ди­тий на її нес­лух­ня­но­го батька й на­дав йо­го дi­тям та­ких iмен­нiв, що всi лю­ди на се­лi нi­як не мог­ли уб­га­ти їх со­бi в го­ло­ву, а ба­ба-по­ви­ту­ха нi­ко­ли не мог­ла до­нес­ти в своїй го­ло­вi то­го ймен­ня до­до­му i гу­би­ла йо­го на по­по­во­му по­ро­зi.

Тiй дiв­чи­нi пiп дав iмен­ня Ми­но­до­ра, а лю­ди на се­лi зва­ли її Ни­ми­до­рою.

Як тiльки Ми­ко­ла прис­тав до дiв­чат, всi дiв­ча­та за­ра­зом так i зас­пi­ва­ли пiс­нi, мов пташ­ки вес­ною. Ра­зом з дiв­ча­та­ми зас­пi­ва­ла й Ни­ми­до­ра. Ми­ко­ла впiз­нав її тон­кий го­лос i чо­гось при­га­дав свiй сон пiд гру­шею. На йо­го сер­це по­ли­ла­ся та­ка ра­дiсть, та­ке щас­тя, що вiн не ба­чив стеж­ки пiд своїми но­га­ми. Йо­му зда­ло­ся, що ра­зом з Ни­ми­до­рою зас­пi­ва­ла ка­ли­на, зас­пi­ва­ло синє не­бо.

Дiвчата наз­дог­на­ли ще од­ну юр­бу жен­цiв, по­вер­ну­ли з ле­ва­ди на шлях, зай­ня­ли пос­тать на пансько­му ла­ну. Ми­ко­ла став жать на своїй пос­та­тi по­руч з Ни­ми­до­рою.

Сонце ви­со­ко пiд­би­лось вго­ру; над­во­рi ста­ло душ­но. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою врi­зав­ся в ви­со­ке гус­те жи­то, як у лiс, i по­чав з нею роз­мов­лять; вiн приз­навсь, що ба­чив її вчо­ра вве­че­рi в бе­ре­зi, i по­чав роз­пи­ту­вать, звiд­кiль во­на прий­шла в Вер­бiв­ку i де во­на ста­ла в най­ми. Лас­ка­вий го­лос мо­ло­до­го хлоп­ця про­мов­ляв до неї, нi­би го­лос рiд­ної ма­те­рi. Во­на й са­ма нез­чу­лась, як од­ра­зу роз­ка­за­ла йо­му про все своє жит­тя.

- Я ро­дом з при­сiл­ка Скряп­чин­цiв, - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра. - Моя ма­ти вмер­ла й по­ки­ну­ла ме­не ма­ленькою. Я й не пам'ятаю своєї ма­те­рi: але як поч­ну ду­ма­ти та на­га­ду­вать, то ме­нi здається, що моя ма­ти бу­ла ви­со­ка та чор­ня­ва, гар­на з ли­ця, кра­ща од усiх мо­ло­диць, скiльки я ба­чи­ла їх на свi­тi, в доб­ро­му на­мис­тi, в чер­во­нiй з то­роч­ка­ми хуст­цi на го­ло­вi та жов­тих сап'янцях. I те­пер, де вгляд­жу ви­со­ку