Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Настав великий пiст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панського току та й зваливсь; в його нiчого не болiло, але уся його сила хто його зна де й дiлась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухiше, очi позападали дуже глибоко, а обидвi руки по самi кiсточки так трусились, що вiн не мiг нiчого держать в руках. Важка робота виссала в його сливе усю кров. Вiн лежав на печi та все дивився на стелю, широко розплющивши очi. Пролежав вiн тиждень, навiть не стогнав, i лице в його стало нiби припадать землею.
Микола пiшов до батюшки й просив його висповiдать старого батька. Батюшка прийшов, висповiдав Петра, побачив, що вiн захляв, i звелiв йому їсти в пiст скоромне.
- Батюшко, хiба ж у мене душi нема, щоб я в пiст їв скоромне! - промовив Джеря тихим хриплим голосом.
- То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому бог простить, i я тобi прощаю, - промовив молодий священик.
- Не буду, батюшко, їсти: грiха боюся. Я чоловiк старий, не сьогоднi-завтра вмру. Та й де того молока дiстать? Ми вже так вихарчувались, що їмо самий хлiб та цибулю, та й хлiба до нового не стане. Треба хлять, хоч i не хочеш.
- Про мене, як знаєш, а я тобi раджу й дозволяю їсти скоромне, бо ти, дiду, охляв i захляв.
Петро тiльки рукою махнув.
В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синовi не зачiпать осавули, не зачiпати пана та робить мовчки панщину.
- Ти, сину, нiчого не вдiєш, а собi лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалi, - промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з його усю силу. Вся його сила пiшла на чужу користь, в чужу кишеню, - на дорогi оксамитовi сукнi, на золотi сережки панiї Бжозовськiй, на дорогi наїдки та напитки, на дорогi панськi примхи та витребеньки.
В велику п'ятницю поховали старого Джерю. Сiм'я їла паску з слiзьми. Микола ще бiльше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне як за живого, доки не вийде нова ревiзiя.
Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та зеленiло, тiльки Микола ходив сумний та невеселий.
Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленiй левадi, проти ясно-зеленого листя верб, її брови чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела й спiвала. Микола стояв над вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.
- Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? - ледве промовив Микола. - Ти спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.
- Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi забажалось, щоб вона накувала менi багато год живоття. Як гляну я навкруги на цей зелений город, що оце засiяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то менi аж веселої пiснi хочеться спiвать.
- Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, - промовив сумно Микола. - Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба, що я й не знаю, де й дiтись!
- А чого ж оце тебе журба бере?
- А тим, що нам погано жити на свiтi. Вмер батько… i за мертвого плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба щороку платить подушне.
- Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.
- Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зiбрать та звозити в тiк.
Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра, i вони обоє мовчки пiшли до хати.
Микола ввiйшов у хату, сiв за столом, пiдпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе сидiв i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.
- Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось. Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в полi, та помолився богу. Може б, нам господь послав талан та добрий врожай на полi, - вговорювала мати сина.
Микола сидiв i слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густi брови були насупленi. Микола мовчки вийшов у садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче гасло, а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу. Вiн усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре роздiлив долю мiж людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бiднiсть та трохи не торби. Вiн вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.
- То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi сухарiв на дорогу, - говорила до його мати, вештаючись коло хати.
- Не пiду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно боговi пороги оббивати. Коли є той бог на свiтi, то вiн бог панський, а не мужицький, бог все добро оддає панам, а пан не дає нiчого, - сумно промовив Микола.
- Свят, свят, свят! Господи милосердний! Що це ти верзеш? Схаменись лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долi не дає, що ми таке верземо та богу не молимось? - промовила Джериха та й перехрестилась.
Микола ввiйшов у хату, достав з полицi псалтир, розгорнув i почав читати. Псалтир здався йому темнiшим од темної ночi: вiн не знайшов у ньому поради й одповiдi на свою важку думу, згорнув його i мовчки поклав на полицю.
Од того часу Микола почав часто задумуватись. Мати чiплялась до його, питала в його, що в його болить, i вже хотiла йти на пораду до знахурки.
- Нi! Вже, мамо, не поможуть менi знахурки, - одказував вiн матерi. Тiльки Нимидора своїми пiснями, веселими словами та чорними бровами трохи розважала його.
Настали жнива. Хлiб не дуже вродив. Пан почав знову одлiчувать згiннi днi та шарварки саме в жнива, а не восени. Микола намовляв людей не йти на тi