Микола Джеря - Нечуй-Левицький
- Нимидора, - сказав Микола. - Сьогоднi вона з нами жала жито на лану.
- I справдi чудно; я б не хотiла, щоб мою невiстку так чудно звали, - сказала мати так собi, навмання. Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.
- Чи вийдеш в суботу на вулицю? - спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
- Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, - сказала Нимидора.
- Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.
- Може, й вийду… побачу… - сказала Нимидора. В суботу ввечерi Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась i ждала поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi вже зовсiм потемнiло. В хатi стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном. В вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко утiк од неї й пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дiвочi спiви на вулицi. Коли це за двором хтось свиснув раз, потiм другий i третiй, Нимидора тихесенько встала.
В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сiнешнiх дверей засов, одсунула його й одхилила дверi. Дверi тихо рипнули.
- Хто там? - закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.
Нимидора як стояла, так i скам'янiла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистiла носом, ще трохи одхилила дверi, ледве просунулась i побiгла за двiр. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула.
- Спить Кавуниха? - спитав Микола.
- Спить, аж носом свистить, - сказала Нимидора. I вони обоє пiшли на вулицю, де виспiвували дiвчата. Тепер Нимидорi здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо i летить на волi, i сама не знає куди. їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на свiт народилась, наче її рiдна мати встала з домовини й принесла для неї з того свiту нове щастя.
Довго спiвали дiвчата й хлопцi. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунiв, i знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.
Прийшла вона до хати, хотiла одчинить дверi, - дверi не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвiр, догадалась, що Нимидора на вулицi, i засунула дверi засовом.
Нимидора сiла на призьбi й заплакала, потiм подумала, встала й пiшла на причiлок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по котрому кури лазили на сiдало. Нимидора, обпираючись об стiну руками, полiзла на горище по дрючку. Дрючок зiгнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кiнець сволока, вискочила на сволок i крадькома полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвiшала всi щаблi колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в сiни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла в хату, впала на лавку й заснула, навiть не дрiмавши.
В недiлю вдосвiта Кавун встав, вийшов в сiни, глянув драбину, обквiтчану колючками, й крикнув на всi сiни, аж Кавуниха i Нимидора прокинулись.
- На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду до вiнця! - гукнув вiн до жiнки.
- Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хiба не чуєш, що до церкви дзвонять, - обiзвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвiр умиватись.
- На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до хлопцiв на вулицю! - промовила Кавуниха.
- А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж ти дiвкою не бiгала на вулицю?
- А не бiгала.
- Авже! Не бiгала. Як той чорт, плигала через тини та через перелази.
- Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати, а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цiлий день.
- Чи вже ж ти оце вночi бiгала з заступом за колючками?
- А хоч би й бiгала, що тобi до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жiнка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навiшаю.
Кавун замовк, Кавуниха зцiпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.
- Не можна менi до тебе на вулицю виходить, - казала Нимидора Миколi в недiлю ввечерi.
- Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й мати хочуть цiєї осенi мене оженити.
Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й одклада зайвi грошi на скриню.
Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi заразом в одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi й слать старостiв до багатирки Варки.
- Не хочу я сватать Варки, - сказав Микола, - бо маю собi дiвчину на примiтi.
- Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? - спитала мати.
- Нимидору, Кавунову наймичку.
- Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? - сказав батько.
- Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.
- Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого й не чули? - аж крикнула Джериха, бiдкаючись. - Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?
Син почервонiв i розсердився.
- Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини нема на всьому селi.
- Ой господи милосердний! - крикнула Джериха й руки опустила, згадавши, що багатирка Варка не буде її невiсткою. - Так, сину, не можна свататься. Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!
- Про мене, мамо, спитайте броду, - не будете жалкувать на Нимидору: вона дiвчина здорова, робоча, бо цiлий вiк була в наймах, а в наймах не можна сидiть, згорнувши руки. її дядько живе в присiлку Скрипчинцях.
Батько слухав мовчки й згодом промовив:
- Коли ти хочеш її сватать, то ми переднiше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось, а там, про