Микола Джеря - Нечуй-Левицький

По­рох од ко­но­пель, од ми­чок тяг­ся в ко­мин, не­на­че дим. Мо­ло­да Ни­ми­до­ра пря­ла й спi­ва­ла. Во­на бу­ла зов­сiм щас­ли­ва: те­пер во­на вже не най­мич­ка, жи­ве в своїй ха­тi. Пiс­ня са­ма на­вер­та­лась їй на дум­ку.

Микола ки­нув ко­ноп­лi, сiв на ла­вi i за­ду­мав­ся. Вiн ду­мав про те, на­що йо­го Ни­ми­до­ра по­вин­на пряс­ти не со­бi й йо­му на со­роч­ки взим­ку, а ко­мусь iн­шо­му…

Минула зи­ма. Нас­та­ло лi­то, нас­та­ли й жни­ва. По­ча­лась спе­ка. Жи­то, пше­ни­ця й овес - все ра­зом пос­пi­ло й при­сох­ло. Лю­ди вкри­ли панський лан i ха­па­ли панське жи­то, а людське сто­яло на пнi. На пансько­му ла­ну вже сто­яли по­лу­кiп­ки дов­ги­ми стай­ка­ми; на людсько­му по­лi не вид­но бу­ло нi сно­па.

Микола з батьком од­бу­ли три днi пан­щи­ни, на чет­вер­тий пiш­ли жа­ти своє жи­то, нез­ва­жа­ючи на те що оса­ву­ла зве­чо­ра знов за­га­ду­вав на пан­щи­ну, на згiн­нi днi; тi згiн­нi днi, що вся гро­ма­да по­вин­на бу­ла од­роб­лять - то за че­ред­ни­ка, то за ти­та­ря, кот­рi бу­ли вольнi од пан­щи­ни, то за який­сь, ви­га­да­ний па­ном, шар­ва­рок, - пан одк­ла­дав на жни­ва, ко­ли бу­ло й без то­го ба­гацько ро­бо­ти. Людське жи­то вже си­па­лось, а оса­ву­ла все за­га­ду­вав на пан­щи­ну на панський лан, щоб ха­па­ти своє жи­то та пше­ни­цю.

Микола, за­мiсть пансько­го ла­ну, вий­шов на своє по­ле; вiн стрiв­ся з людьми i тих на­мо­вив жа­ти своє жи­то. Тiльки що во­ни зай­ня­ли пос­та­тi, од пансько­го ла­ну на ко­нi вже ка­тав ко­нем до них оса­ву­ла.

- Чому ви не йде­те на лан, ся­кi-та­кi? - крик­нув оса­ву­ла.

Всi мов­ча­ли; Ми­ко­ла обiз­вав­ся:

- А тим, що ми вже од­ро­би­ли пан­щи­ну, - ска­зав вiн.

- А згiн­нi днi хi­ба за­був? - знов крик­нув оса­ву­ла i знов на­ла­яв Ми­ко­лу.

- Згiннi днi од­ро­би­мо во­се­ни; он по­ди­вись лиш! На­ше жи­то вже сип­леться; че­рез день, че­рез два во­но вже вкляк­не! - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Всi жен­цi сто­яли мовч­ки; в їх ру­ках на­че зак­ляк­ли жме­нi жи­та та сер­пи; всi пог­ля­да­ли то на оса­ву­лу, то на Ми­ко­лу.

Осавула за­мах­нувсь на Ми­ко­лу на­гай­кою. Ми­ко­ла одс­ко­чив у жи­то, пiд­няв­ши серп уго­ру. Оса­ву­ла кру­то по­вер­нув ко­ня й по­ка­тав на панський лан.

- Боже мiй ми­ло­серд­ний! - про­мо­вив ста­рий Дже­ря. - Що ж оце ми на­ро­би­ли? Бу­де ж те­пер нам!

Декотрi чо­ло­вi­ки дов'язу­ва­ли сно­пи, де­кот­рi ру­ши­ли до пансько­го ла­ну. Ко­ли це на по­лi з'явив­ся, нi­би пти­ця, панський бас­кий кiнь; на ко­нi си­дiв пан Бжо­зовський i лу­пив ко­ня ба­то­гом. Оса­ву­ла лед­ве всти­гав бiг­ти за ним i не­ми­ло­серд­но то­ло­чив жи­то.

Всi лю­ди сто­яли як уко­па­нi, поз­нi­мав­ши шап­ки. Бжо­зовський при­ка­тав, крик­нув як не­са­мо­ви­тий на лю­дей, ки­нув­ся до Ми­ко­ли й по­чав пе­рi­щить йо­го ба­то­гом. Всi лю­ди по­за­би­ра­ли клун­ки з хлi­бом i поп­лен­та­лись на панський лан. Пан зве­лiв при­вес­ти їх усiх уве­че­рi на еко­но­мiю. На еко­но­мiї їх усiх ви­би­ли рiз­ка­ми, ви­би­ли й Ми­ко­лу, ви­би­ли на­вiть ста­ро­го Дже­рю пе­ред йо­го очи­ма.

Микола вий­шов на панський двiр i лю­то по­ка­зав ку­лак, обер­нув­шись до пансько­го дво­ра; ста­рий Дже­ря йшов, ни­зько пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Обид­ва во­ни мовч­ки пiш­ли до­до­­му. До­ма во­ни роз­ка­за­ли за все Дже­ри­сi й Ни­ми­до­рi. Ма­ти й не­вiст­ка по­ча­ли пла­ка­ти.

Пишно ви­ко­тив­ся пов­ний мi­сяць з-за го­ри й ос­вi­тив яс­ним свi­том Вер­бiв­ку. Всi вер­би бу­ло вид­но, як удень.

Надворi ста­ло яс­но, хоч гол­ки виз­би­руй. Сiм'я до­ве­че­ря­ла й си­дi­ла мовч­ки на призьбi.

- Ходiмо, Ни­ми­до­ро, жи­то жать! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - А ви, та­ту й ма­мо, ля­гай­те спа­ти. Як про­па­де жи­то, що ми бу­де­мо зи­мою їсти?

Нимидора вста­ла, знай­шла сер­пи, i во­ни обоє ру­ши­ли на по­ле. Все по­ле жов­тi­ло про­ти мi­ся­ця, як удень. Все тi­ло в Ми­ко­ли бо­лi­ло й ще­мi­ло, бо­лi­ла й ду­ша йо­го, але вiн му­сив гну­ти спи­ну. Ни­ми­до­ра ки­ну­лась на жи­то з сер­пом, як огонь на су­ху со­ло­му, i так пра­цю­ва­ла, так швид­ко жа­ла, як огонь швид­ко їсть су­ху со­ло­му.

Високо по­ко­тивсь мi­сяць на не­бi. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою скла­ли два по­лу­кiп­ки жи­та й вер­ну­лись в се­ло.

Од то­го ча­су пан мав на прик­ме­тi Ми­ко­лу й звав йо­го бун­та­рем. Оса­ву­ла не раз кри­чав на Ми­ко­лу, що вiн бун­тує всю гро­ма­ду в се­лi. Сам Ми­ко­ла ду­же змi­нив­ся; був­ши па­руб­ком, вiн смi­ли­во ди­вив­ся всiм в очi, був ве­се­лий, го­во­рю­чий, лю­бив ча­сом по­жар­ту­вать; те­пер вiн пох­ню­пив го­ло­­ву; рiд­ко смi­яв­ся, пе­рес­тав жар­ту­вать, а ча­сом бу­ло як ки­­не на ко­го жар­тов­ли­вим сло­вом, то нi­би вог­нем впе­че. Вiн зне­на­ви­дiв сво­го па­на.

Панський хлiб був вже ви­жа­тий. Все по­ле бу­ло вкри­те ко­па­ми та стай­ка­ми, як не­бо зо­ря­ми, а людський хлiб сто­яв, по­хи­лив­ся i на­вiть вже си­павсь.

Зiбрав Дже­ря свiй хлiб, по­ло­ви­ну склав у стi­жок, а по­ло­ви­ну змо­ло­тив на харч. Прий­шов шин­кар за грiш­ми. Дже­ря му­сив вез­ти хлiб на ба­зар, про­да­ти i зап­ла­тить жи­до­вi гро­шi та ви­ку­пить ко­жу­ха. А тут тре­ба бу­ло го­ду­вать па­н­сь­кi кач­ки. Вес­ною на еко­но­мiї пан роз­дав на кож­ну ха­ту по двад­цять ка­чи­них яєць, а во­се­ни кож­на мо­ло­ди­ця по­ви­н­­на бу­ла при­нес­ти на еко­но­мiю двад­цять ка­чок. На кач­ку да­ва­ли з еко­но­мiї по гар­це­вi зер­на, але кач­ка за лi­то здох­ла б, а не про­хар­чу­ва­лась би тим хар­чем. Лю­ди му­си­ли го­ду­­вать ка­чок своєю паш­нею.

Настала осiнь. Ни­ми­до­ра по­чiп­ля­ла за нiж­ки на ко­ро­мис­ло де­сять пар ка­чок i од­нес­ла на еко­но­мiю.

Восени Ни­ми­до­ра ма­ла вже доч­ку. Пiш­ла ба­ба-бран­ка до ба­тюш­ки по мо­лит­ву.

- Яке ймен­ня дав ба­тюш­ка? - спи­та­ла Ни­ми­до­ра в ба­би. - Мо­же, й моїй доч­цi дав та­ке чуд­не ймен­ня, як ме­нi?

- Нi, дав ймен­ня Люб­ка, - ска­за­ла ба­ба.

Третього дня по­ро­дiл­ля вже вста­ла з пос­те­лi й по­ра­лась ко­ло ха­ти. Ста­рий Дже­ря й Ми­ко­ла бу­ли на пан­щи­нi. Проз двiр їхав ко­нем оса­ву­ла, заг­ля­нув у двiр i вгле­дiв на дво­рi Ни­ми­до­ру. Вiн зско­чив з ко­ня i вбiг у двiр.

- А чом ти, су­ча доч­ко, оце й до­сi не ви­хо­диш на пан­щи­ну? - крик­нув оса­ву­ла й уда­рив Ни­ми­до­ру на­гай­кою по спи­­нi.

Нимидора крик­ну­ла й за­ли­лась слiзьми.

- В ме­не ро­ди­лось ди­тин­ча; ще ж сьогод­нi тiльки тре­тiй день, - лед­ве про­мо­ви­ла во­на крiзь сльози. Оса­ву­ла сха­ме­нувсь i крик­нув:

- Гляди ж ме­нi, щоб завт­ра вий­шла на ле­ва­ду обш­мор­гу­вать бу­ря­ки-ви­сад­ки!

Породiллям па­ни да­ва­ли тiльки три днi вольно­го ча­су на оду­жан­ня, а чет­вер­то­го дня вже гна­ли їх на пан­щи­ну до лег­шої ро­бо­ти.

Ввечерi прий­шов Ми­ко­ла. Ни­ми­до­ра по­ка­за­ла йо­му си­няк на спи­нi. В Ми­ко­ли за­пек­лось сер­це, а в ду­шi за­во­ру­ши­­лась дум­ка помс­ти­тись за се­бе, за батька, за Ни­ми­до­ру.

А тут са­ме нас­тав час пла­тить по­душ­не. Батько з си­ном ду­мав, ду­мав, де б то взя­ти гро­шей, i на­ду­мав про­да­ти ка­ба­на, що го­ду­ва­ли к рiзд­ву. Про­да­ли